Новий час (XVII-XVIII ст.) став переломним періодом в історії європейської цивілізації та філософської думки. Цю епоху називають добою наукової революції, коли розум і наука стали головними орієнтирами людського пізнання та перетворення світу. Філософія цього періоду характеризується безпрецедентною довірою до можливостей людського розуму та переконанням у тому, що наукове знання здатне розкрити всі таємниці буття.

Історичні передумови формування філософії Нового часу

Філософія Нового часу виникла на ґрунті кардинальних змін у суспільному житті Європи. Великі географічні відкриття XV-XVI століть розширили уявлення про світ і поставили під сумнів багато традиційних переконань. Реформація підірвала монополію католицької церкви на духовне життя та стимулювала розвиток індивідуального мислення. Становлення капіталістичних відносин сприяло формуванню нового типу особистості – активної, підприємливої, схильної до раціонального розрахунку.

Особливо важливою стала наукова революція, пов’язана з іменами Миколи Коперника, Галілео Галілея, Йоганна Кеплера, Ісаака Ньютона. Їхні відкриття не лише змінили уявлення про будову Всесвіту, але й продемонстрували могутність наукового методу. Успіхи математики, механіки, астрономії переконали мислителів у тому, що природа підкоряється точним законам, які можна пізнати за допомогою розуму та досвіду.

Раціоналістична традиція

Рене Декарт: основи методологічного раціоналізму

Французький філософ Рене Декарт (1596-1650) по праву вважається засновником новочасної філософії. Його головною метою було створення універсального наукового методу, що забезпечив би надійність і достовірність знання. Декарт виходив з того, що всі попередні знання можуть бути поставлені під сумнів, але сам акт сумніву свідчить про існування мислячого суб’єкта.

Знамените декартівське “Cogito ergo sum” (“Мислю, отже існую”) стало відправною точкою нової філософської системи. З цього безсумнівного факту Декарт намагався вивести всі інші істини за допомогою дедуктивного методу, подібного до математичного доведення. Він розробив чотири правила методу: ніколи не приймати нічого за істинне, що не є очевидно таким; ділити кожну проблему на частини; мислити в порядку від простого до складного; робити повні перегляди для впевненості в тому, що нічого не пропущено.

Декарт також сформулював дуалістичну концепцію реальності, розділивши її на дві субстанції: мислячу (res cogitans) і протяжну (res extensa). Ця дихотомія визначила багато подальших дискусій у новочасній філософії.

Барух Спіноза: етика геометричного методу

Голландський філософ Барух Спіноза (1632-1677) розвинув раціоналістичні ідеї Декарта в бік монізму. На його думку, існує лише одна субстанція, яку можна називати і Богом, і Природою. Ця субстанція має нескінченну кількість атрибутів, з яких людині відомі лише два – мислення і протяжність.

Спіноза застосував геометричний метод до етики, намагаючись вивести моральні принципи з логічних аксіом і теорем. Він вважав, що людина досягає свободи і щастя через розуміння необхідних законів природи і власної участі в цій загальній закономірності. Його девіз “Не плакати, не сміятися, а розуміти” відображає глибоку віру в звільняючу силу раціонального пізнання.

Готфрід Лейбніц: монадологія і принцип достатньої підстави

Німецький філософ Готфрід Лейбніц (1646-1716) створив оригінальну метафізичну систему, яка поєднувала раціоналістичний метод з динамічним розумінням реальності. Згідно з його теорією, світ складається з безлічі простих субстанцій – монад, кожна з яких є дзеркалом Всесвіту з певної перспективи.

Лейбніц сформулював кілька фундаментальних принципів раціонального мислення: принцип тотожності (А є А), принцип суперечності (неможливо, щоб А одночасно було і не-А), принцип достатньої підстави (все має свою причину). Особливо важливим є останній принцип, який стверджує, що ми живемо в “найкращому з можливих світів”, оскільки всемогутній і всеблагий Бог не міг створити нічого іншого.

Емпіристська традиція

Френсіс Бекон: індуктивний метод і “Новий Органон”

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) заклав основи емпіристської філософії, протиставивши індуктивний метод дедуктивній логіці схоластики. У своєму головному творі “Новий Органон” він критикував попередню філософську традицію, яка, на його думку, будувалася на хибних засадах.

Бекон сформулював учення про “ідоли розуму” – систематичні помилки мислення, які заважають істинному пізнанню. Він виділив чотири види ідолів: ідоли роду (спільні для всього людства), ідоли печери (індивідуальні упередження), ідоли ринку (помилки, пов’язані з мовою), ідоли театру (хибні теорії). Подолання цих ідолів і застосування правильного індуктивного методу мало, на думку Бекона, принести людству владу над природою.

Джон Локк: сенсуалістична теорія пізнання

Англійський філософ Джон Локк (1632-1704) розробив класичну емпіристську теорію пізнання. У своєму “Досліді про людський розум” він спростував концепцію вроджених ідей і стверджував, що розум новонародженої людини є “чистою дошкою” (tabula rasa), на якій досвід записує всі знання.

Локк розрізняв два види досвіду: зовнішній (відчуття) і внутрішній (рефлексію). Усі ідеї поділяються на прості, які безпосередньо походять від відчуттів чи рефлексії, і складні, які утворюються розумом шляхом комбінування, порівняння і абстрагування простих ідей. Він також розрізняв первинні якості речей (форма, рух, розмір), які існують об’єктивно, і вторинні якості (колір, смак, запах), які існують лише в нашому сприйнятті.

Джордж Берклі: суб’єктивний ідеалізм

Ірландський філософ Джордж Берклі (1685-1753) довів емпіристські принципи до логічного завершення, сформулювавши тезу “існувати – значить бути сприйнятим” (esse est percipi). Він заперечував існування матеріальної субстанції і стверджував, що існують лише духи і їхні ідеї.

Берклі вважав, що речі існують як комплекси відчуттів в нашій свідомості, а їх постійність і закономірність забезпечуються тим, що вони постійно сприймаються божественним розумом. Ця концепція мала на меті подолати проблему дуалізму душі й тіла і захистити релігійний світогляд від матеріалістичних висновків емпіризму.

Девід Г’юм: скептична критика пізнання

Шотландський філософ Девід Г’юм (1711-1776) підвів радикальні висновки з емпіристської традиції. Він показав, що на ґрунті чистого досвіду неможливо обґрунтувати ні існування зовнішнього світу, ні причинні зв’язки, ні тотожність особистості.

Г’юм довів, що наше уявлення про причинність ґрунтується не на логічному висновку, а на звичці очікувати певні наслідки після певних причин. Він також показав неможливість логічного переходу від “є” до “повинно”, тобто від фактуальних суджень до нормативних. Цим самим він підірвав претензії розуму на універсальну достовірність і проклав шлях для “критичної філософії” Іммануїла Канта.

Наукова революція і філософські наслідки

Механістична картина світу

Успіхи фізики і механіки призвели до формування механістичної картини світу, яка панувала в європейській думці XVII-XVIII століть. Згідно з цією концепцією, Всесвіт є величезною машиною, що складається з атомів, які рухаються за точними математичними законами. П’єр-Симон Лаплас сформулював ідеал детерміністичної науки: розум, який би знав положення і швидкість усіх частинок у Всесвіті, міг би передбачити майбутнє і відтворити минуле з абсолютною точністю.

Ця картина світу мала глибокі філософські наслідки. Вона сприяла розвитку атеїзму або деїзму, оскільки не залишала місця для безпосереднього божественного втручання в природні процеси. Водночас вона ставила гострі питання про місце людини у механічному Всесвіті і можливість людської свободи в детермінованому світі.

Математизація природознавства

Одним з найважливіших досягнень Нового часу стало застосування математики до вивчення природи. Галілей проголосив, що “книга природи написана мовою математики”, а Ньютон продемонстрував можливість математичного опису найфундаментальніших фізичних законів.

Успіх математичного природознавства справив величезний вплив на філософію. Математика стала ідеалом достовірного знання, а геометричний метод – зразком для побудови філософських систем. Це знайшло відображення в творчості Декарта, Спінози та інших раціоналістів.

Соціально-політична філософія Просвітництва

Джон Локк: теорія природного права і поділу влади

Локк не обмежувався проблемами теорії пізнання, а розробив також влиштвну соціально-політичну концепцію. У “Двох трактатах про правління” він обґрунтував теорію природного права і суспільного договору. Згідно з цією теорією, люди в природному стані мають природні права на життя, свободу і власність. Держава виникає на основі суспільного договору для захисту цих прав.

Локк сформулював принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і федеративну (зовнішніх відносин) і обґрунтував право народу на повстання проти тиранічної влади. Ці ідеї справили величезний вплив на політичний розвиток Європи і Америки.

Шарль Монтеск’є: теорія поділу влади

Французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689-1755) у своєму творі “Про дух законів” розвинув ідеї Локка про поділ влади. Він виділив три гілки влади – законодавчу, виконавчу і судову – і показав необхідність їх взаємного стримування і врівноваження для запобігання деспотизму.

Монтеск’є також досліджував вплив географічних та кліматичних факторів на політичні інститути і закони різних народів, заклавши основи порівняльного правознавства і політичної географії.

Жан-Жак Руссо: критика цивілізації і народний суверенітет

Жан-Жак Руссо (1712-1778) запропонував радикально інший погляд на співвідношення природи і цивілізації. На відміну від більшості просвітителів, які вбачали в прогресі наук і мистецтв джерело людського щастя, Руссо стверджував, що цивілізація спотворює природну добрість людини і є джерелом нерівності та страждань.

У “Суспільному договорі” Руссо розробив теорію народного суверенітету. Він вважав, що справжня свобода можлива лише тоді, коли кожен громадянин підкоряється “загальній волі” народу, яка завжди спрямована на загальне благо. Ця концепція справила величезний вплив на демократичні революції кінця XVIII століття.

Німецьке Просвітництво

Готгольд Лессінг: релігійна толерантність і естетика

Німецький письменник і філософ Готгольд Лессінг (1729-1781) відстоював ідеї релігійної толерантності і гуманізму. У своїй п’єсі “Натан Мудрий” і в теоретичних працях він стверджував, що істинна релігія полягає не в догматах, а в моральній поведінці.

В естетиці Лессінг розробив теорію про межі різних видів мистецтва, показавши специфіку поезії порівняно з образотворчим мистецтвом. Його ідеї справили значний вплив на розвиток німецької літератури і філософії мистецтва.

Йоганн Гердер: філософія історії і культури

Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) розробив оригінальну філософію історії і культури. Він критикував механістичні пояснення історичного розвитку і підкреслював роль духовних факторів у житті народів. Гердер вважав, що кожен народ має свою унікальну культуру і свій шлях розвитку.

Його ідеї про народний дух і національну культуру справили величезний вплив на розвиток романтизму і німецького ідеалізму. Гердер також заклав основи сучасної антропології і етнографії.

Французьке Просвітництво

Вольтер: критика релігійного фанатизму

Франсуа-Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694-1778), став символом просвітницької критики релігійних забобонів і політичного деспотизму. Його гасло “Розчавіть мерзенну!” відображало боротьбу проти релігійного фанатизму і нетерпимості.

Вольтер відстоював деїстичний світогляд, який визнавав існування Бога як творця світу, але заперечував його подальше втручання в природні процеси. Він також боровся за свободу слова, релігійну толерантність і права людини.

Дені Дідро і “Енциклопедія”

Дені Дідро (1713-1784) очолив грандіозний проект створення “Енциклопедії, або Толкового словника наук, мистецтв і ремесел”. Цей 17-томний твір, створений за участю провідних французьких мислителів, мав систематизувати всі людські знання і поширити просвітницькі ідеї.

Дідро розробив оригінальну філософську концепцію, яка поєднувала матеріалістичні і діалектичні елементи. Він вважав, що вся реальність складається з матерії, наділеної здатністю до відчуття, а складні форми життя і свідомості виникають у процесі еволюції.

Поль Гольбах: система матеріалізму

Поль Анрі Гольбах (1723-1789) створив найбільш послідовну матеріалістичну систему XVIII століття. У своїй “Системі природи” він стверджував, що в світі існує лише матерія в русі, а всі явища, включаючи людську свідомість, можна пояснити на основі механістичних законів.

Гольбах відстоював атеїстичний світогляд і критикував релігію як джерело забобонів і соціального гноблення. Він також розробив утилітаристську етику, яка виводила моральні принципи з прагнення до щастя і уникнення страждань.

Критика і межі просвітницького розуму

Проблема співвідношення розуму і віри

Попри тріумф раціонального мислення, філософи Нового часу не змогли остаточно розв’язати проблему співвідношення розуму і віри. Багато мислителів, включаючи Декарта і Ньютона, залишалися віруючими і намагалися узгодити наукові відкриття з релігійними переконаннями.

Деїстичне розв’язання цієї проблеми, яке визнавало Бога як першопричину світу, але заперечувало чуда і одкровення, не задовольняло ні ортодоксальних віруючих, ні послідовних матеріалістів. Це створювало внутрішню напругу в просвітницькій культурі.

Соціальні межі просвітництва

Просвітницькі ідеали свободи, рівності і братерства мали яскраво виражений класовий характер. Більшість філософів-просвітителів належали до привілейованих станів і не завжди послідовно застосовували свої принципи до всіх верств населення.

Так, багато з них виступали проти рабства, але не бачили суперечності в тому, щоб тримати слуг. Вони відстоювали права власності, але не завжди враховували інтереси найбідніших верств населення. Жінки також не завжди включалися в коло носіїв “природних прав”.

Антиномії чистого розуму

Найглибшу критику претензій просвітницького розуму дав Іммануїл Кант у своїй “Критиці чистого розуму” (1781). Він показав, що розум, виходячи за межі можливого досвіду, неминуче впадає в суперечності – антиномії.

Кант довів обмеженість як раціоналістичного, так і емпіристського підходів до пізнання і запропонував “критичну” філософію, яка визначає межі і умови можливості достовірного знання. Це означало кінець наївної віри в безмежні можливості розуму і початок нового етапу в розвитку філософської думки.

Історичне значення філософії Нового часу

Філософія Нового часу заклала основи сучасного наукового світогляду і європейської цивілізації. Її головні досягнення включають:

Методологічні інновації: розробка наукового методу, поєднання раціонального і емпіричного підходів до пізнання, застосування математики до вивчення природи.

Гносеологічні відкриття: детальне дослідження процесу пізнання, аналіз ролі досвіду і розуму, постановка проблеми достовірності знання.

Соціально-політичні теорії: обґрунтування природних прав людини, теорія суспільного договору, принцип поділу влади, ідеї релігійної толерантності.

Культурний переворот: секуляризація світогляду, критика традиційних авторитетів, утвердження автономії людського розуму.

Водночас філософія Нового часу виявила і свої межі. Механістична картина світу виявилася неадекватною для пояснення життя і свідомості. Абсолютизація розуму призвела до нехтування емоційними і волевими аспектами людської природи. Індивідуалістичні ідеали не завжди узгоджувалися з потребами соціальної солідарності.

Ці проблеми стали відправною точкою для наступних філософських розвитків – німецького ідеалізму, романтизму, позитивізму та інших течій ХІХ століття. Але основні інтуїції новочасної філософії – довіра до розуму, віра в прогрес, ідеали свободи і рівності – залишаються важливими складниками сучасної культури.

Таким чином, філософія Нового часу являє собою величний експеримент людського духу – спробу побудувати раціональну картину світу і раціональне суспільство. Попри всі свої обмеження, цей експеримент дав людству безцінний досвід і заклав основи для подальшого розвитку філософської думки.