Вступ

Становлення дитини як особистості здійснюється внаслідок її активної взаємодії з соціальним середовищем. Там вона черпає значну частину того “будівельного матеріалу”, який потрібний для її “соціалізації”, а саме норми, знання, вміння тощо. У процесі активної взаємодії з середовищем створюється індивідуальна ситуація розвитку, яка зумовлює неповторну своєрідність кожної особистості і великою мірою шлях її розвитку. Це підтверджується результатами вивчення близнюків.

Зовнішні умови – це природа і суспільство, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, та праці, для реалізації можливостей для розвитку. Зовнішні умови завжди! впливають на цей процес через внутрішні умови, що є в самому індивіді, у суб’єкті (С. Л. Рубінштейн). Від природи індивіда, його потреб та інших суб’єктивних властивостей залежить, що саме із зовнішнього, об’єктивного середовища є для нього значущим, що впливає на нього і стає фактором його активності.

Зовнішні та внутрішні умови розвитку дитини є протилежності ми. Вони не тільки взаємозв’язані, а й переходять одна в одну. Так, зовнішнє, об’єктивне, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім. Це внутрішнє визначає нові ставленняособистості до зовнішнього світу. Відбувається “інтеріоризація” дій(практичних, розумових, мовних), формується здатність оперувати об’єктами в образах, думках, перетворювати їхмисленно і водночас, виявляти ці процеси назовні (екстеріоризувати їх). Зовнішнє не прямо стає при цьому внутрішнім, а зазнає ряду змін, перетворень. Складним є і зворотний процес об’єктивації внутрішнього (переходу внутрішнього в зовнішнє).

Співвідношення внутрішнього й зовнішнього змінюється в ході розвитку індивіда. Воно набирає своїх особливостей на різних етапах цього процесу. Так, внутрішні умови не залишаються одними і тими самими на всіх його ступенях. Вони невпинно збагачуються через діяльність дитини. Завдяки цьому стають можливими її нові ставлення до зовнішнього світу, пов’язані з новими цілями, потребами, інтересами. Те, до чого дитина була байдужого, набуває для неї значущості і привабливості.

1. Передумови та умови психічного розвитку дитини

Вихідним для розуміння природи психічного розвитку є співвідношення в дитині природного і соціального, вродженого й набутого.

Від народження дитина отримує організм з його анатомо-фізіологічною структурою, яка включає морфологічні й фізіологічні властивості та закономірності їх дозрівання, стать, нервову систему, вроджені індивідуальні ознаки (конституція, колір шкіри, волосся, очей, група крові, тип ВНД тощо). У новонародженого активність майже цілком складається з вроджених форм поведінки – безумовних рефлексів. Дитина, на відміну від тварини, народжується з мінімальною кількістю вроджених рефлексів, але з багатим потенціалом прижиттєвого їх розвитку у процесі взаємодії з соціальним середовищем.

Таким чином, для цілісного процесу психічного розвитку природна основа, зумовлена генотипом, виступає передумовою, своєрідним фундаментом, спираючись на який виникають психічні новоутворення при визначальному впливі соціального середовища.

Наприклад, час виникнення певних психічних реакцій може змінюватись залежно від умов, створених дорослим. Якщо він проявляє до дитини доброзичливу увагу і турботу, ласкаво розмовляє, то усмішка у малюка з’являється раніше. Дитина отримує від народження здатність до елементарних психічних функцій (так звані задатки): різних видів відчуття й сприймання (зорового, слухового, дотикового тощо), найпростішого запам’ятовування. Вищі психічні функції (мовлення, теоретичне мислення, довільна пам’ять, уява, воля) потребують тривалого періоду навчання й виховання.

Умови психічного розвитку поділяють на зовнішні й внутрішні.

Зовнішні – фактори природного і суспільного середовища, що діють на психічний розвиток дитини через внутрішні умови (С. Л. Рубінштейн). Соціальне середовище є джерелом психічного розвитку. У ньому вирізняють три компоненти:

1) макросередовище: суспільство, його соціально-економічна і політична система;

2) мезосередовище – національно-культурні та соціально-демографічні особливості місця проживання дитини;

3) мікросередовище – безпосереднє оточення, близькі дорослі, сім’я.

Внутрішні умови психічного розвитку дитини – це її психічні особливості (розвиток свідомості, досвід, освіта, мотивація).

Зовнішні та внутрішні умови розвитку особистості тісно взаємопов’язані, їх взаємодія має якісні відмінності на кожному віковому етапі.

Взаємодія зовнішніх та внутрішніх умов має дві основних форми. По-перше, як взаємопереходи інтеріоризації та екстеріоризації.

По-друге, як виникнення та розв’язання суперечностей. Так, досвід сприймання й розуміння оточуючого “дорослого” світу відтворюється дошкільниками у сюжетно-рольових іграх. У школі учні засвоюють основи наук: відбувається інтеріоризація знань, накопичених людством, які знаходять використання у подальшій трудовій діяльності індивіда (екстеріоризація).

Суперечності між зовнішніми та внутрішніми умовами відображаються психікою людини як внутрішні суперечності й виступають рушійними силами психічного розвитку.

Рушійні сили – внутрішні суперечності, що спонукають людину до активності, спрямованої на їх подолання. Наприклад, Г. С. Костюк вирізнив низку таких важливих внутрішніх суперечностей.

1. Між новими потребами, цілями, прагненнями та досягнутим людиною рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Наприклад, внаслідок появи комунікативної потреби дитина оволодіває мовленням як засобом спілкування з оточуючими.
2. Між інертністю, стабільністю, стійкістю й мінливістю, гнучкістю. Розв’язання цієї суперечності веде до появи “гнучкої стабільності”. Зокрема, узагальнення особистістю різних мінливих мотивів, способів поведінки призводить до її стійкості в різноманітних життєвих обставинах.
3. Між досягнутим рівнем психічного розвитку індивіда й образом його життя.
4. Між перспективними й близькими цілями.

Подолання одних суперечностей призводить до появи інших, які, у свою чергу, ведуть до нових дій, до подальшого вдосконалення діяльності особистості, що й становить процес її розвитку. Таким чином, особистість виступає суб’єктом власного розвитку, що відбувається тільки через її активність.

2. Основні джерела і рушійні сили психічного розвитку

“У науковій літературі, – підкреслював В. В. Небиліцин, – зустрічається немало фактів і спостережень, які прямо чи опосередковано вказують на значення людського суспільства і його структурних та функціональних компонентів для нормального психічного розвитку людини. Однак, ці позитивні спостереження ще не дають жодних підстав для негативних висновків відносно тої ролі, яку відіграють в цьому процесі природна кладова людської організації, в тому числі спадковість, умови пренатального і раннього постнатального розвитку і характеристики наявної біологічної (особливо мозкової) організації” (Небылицын В.В. 1978, С. 11-12).

Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю. З людського зародка виникає людський організм з притаманними йому можливостями дальшого розвитку. Він будується за рахунок речовин, засвоюваних із середовища, але ця побудова відбувається за певною програмою, заданою в його генотипі.

Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру організму, його морфологічні ознаки, що відрізняють людину від тварин, будову н. с., стать, стадії і темпи дозрівання, ряд індивідуальних (нейробіологічних і функціональних особливостей) організму, зокрема, певну групу крові,; особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів, деякі анатомічні і фізичні аномалії. Він зумовлює безумовно-рефлекторні структури. Але н. с. несе в собі спадково зумовлені величезні потенції виникнення нових потреб, форм поведінки та їх нервових процесів. Вони є природною основою активності людини, її можливості навчатися і виховуватися, які відрізняють її від тварин.

Окремо про задатки. Задатки – це не готові психічні властивості, а природні потенції виникнення і розвитку цих властивостей. Вони реалізуються тільки в людських умовах життя індивіда за допомогою засобу створених суспільством. Генотип визначає ознаки і властивості організму за допомогою ряду процесів, які залежать не тільки від його хромосомного апарату та генів, а й від зовнішніх умов. .

Дослідники виявили перешкоди в розгортанні програми генотипу, зокрема, зовнішні фактори, наприклад, радіація, опромінення, харчуванні, родові травми. Отже не все природжене обновлюється спадковістю. Якщо немає певних умов, то задатки можуть не розвиватися. На основі однакового типу нервової системи часто формуються різні характерологічні риси людей і, навпаки на основі різних типів нервової системи розвішаються близькі за характером особистості. Тут немає однозначного співпадати, а це результат індивідуального розвитку.

Дитина може одержувати від батьків не тільки генетично зумовлені передумови якихось здібностей, але і відповідне для інтенсивного розвитку середовище. Добре ілюструє це твердження існування професійних династій, творчих династій, наприклад, музикантів.

Співвідношення між генотипом і середовищем може бут різне. Якщо дитина “успадковує” разом з генами і умови, що “відповідають” за розвиток її здібностей та нахилів, то говорять про пасивну відповідність між генотипом та середовищем. Це проявляється у тих випадках, коли дорослі звертають увагу на розвиток дитини і допомагають їй у цьому. Бувають ситуації, в яких дитина сама активно шукає умови для розвитку своїх задатків. За сучасними даними можна сказати, що значні індивідуальні відмінності в розвитку інтелекту зумовлені якраз співвідношенням генотипу і середовища.

Якщо говорити більш загально, то існує гіпотеза, згідно з якою динаміка процесу психічного розвитку визначається послідовністю розгортання генетичної програми. Таким чином, задатки позначаються на динаміці вироблення нових мозкових механізмів, створюють більш чи менш сприятливі внутрішні умови. Генотип визначає можливості, межі, але не визначає змісту психічного розвитку. Зміст психічного розвитку визначається зовнішніми умовами.

Оточення дитини – це не тільки предмети та явиш природи, а передусім – люди, їх взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мова, духовні цінності. Але не все те, що оточує дитину, є оточенням її розвитку. На неї впливають тільки ті зовнішні умови, з якими вона вступає в активний зв’язок, взаємодіє. З часом оточення дитини не тільки розширюється територіально, а й збагачується його зміст. У міру розвитку вона стає вибірково сприйнятливою до тих чи інших агентів оточення. Виникають нові види та форми діяльності.

Соціальне середовище по-різному впливає на Його розвиток залежно від того, які взаємини людей наявні у ньому, який рівень Його куди тури, освіти і як дорослі дбають про становлення індивідуальності кожної підростаючої особистості. В одній сім’ї часто виростають різні діти, хоч спадковість є близькою.

Що є рушійною силою психічного розвитку? У процесі розвитку особистості виникають суперечності. Спочатку це зовнішні суперечності організмом і середовищем, а згодом і внутрішні.

Рушійні сили розвитку дитини – досить складні та різноманітні. На всіх вікових ступенях є розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості, яка розвивається, і досягненим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для задоволення цих потреб. Мотиваційна сторона розвитку особистості завжди випереджає операційну й змістову її сторони. Наприклад, діти-дошкільнята, прагнуть брати участь у навколишньому житті дорослих, але їх можливості обмежені.

У навчальній діяльності школярів постійно виникають розходження між новими пізнавальними цілями, завданнями і наявними в них способами дій, між новими ситуаціями і попереднім досвідом учнів, між узагальненнями, які вже склалися ж них і новими фактами. Ці суперечності розв’язуються шляхом вироблення нових способів дій, операцій, узагальнених прийомів розумових дій.

Діалектичними є суперечності між духовним і тілесним, духовним і матеріальним, моральним і аморальним, відповідальним і безвідповідальним. Діалектичними є суперечності, які виникають між досягненнями рівня розвитку індивіда та способом Його життя. Часто спосіб життя перестає задовольните його і відстає від його можливостей. Тоді винник прагнення розширити взаємини, змінити умови. Перспективні життєві задачі, плани, що виникають у підростаючої особистості, породжують розходження між очікуваним майбутнім, з одного боку, і теперішнім, з другого. Це спонукає розвиток.

Діалектичним є перехід від перцептавного до мислительного пізнання дитиною предметів та явищ об’єктивної діяльності від нижчих до вищих ступенів розвитку мислення і мовлення, від аналітичного виділення різних ознак об’єктів до синтетичного їх відображення. В учнів виникають суперечності між наочним образом і думкою, образом і словом, між узагальненням, життєвими поняттями, які вже склалися, та новими фактами. Ці суперечності розв’язуються у процесі нових спостережень, експериментів, шляхом вироблення нових дій, засвоєння операцій.

Внутрішні суперечності наявні у становленні потреб та конкретних мотивів діяльності і рис особистості. Розвиток емоцій також характеризується своїми специфічними суперечностями. Як відомо, емоції мають полярні якості, що переживаються як протилежності (задоволення – незадоволення, радість – сум, упевненість – сумнів). Єдність і вирішення дох протилежностей є важливою умовою в розвитку емоцій.

Діалектика властива розвитку довільної регуляції поведінки підростаючої особистості, становленню її самостійності, моральної волі.

Прагнення до самостійності вже у малят поєднуються з чутливістю до вимог дорослого.

На кожному етапі онтогенези внутрішні суперечності набувають особливого характеру, свого змісту, своєї форми виявлення та способі! розв’язання. Вони самі розвиваються з розширенням життєвих відносин дитини з духовним середовищем, з духовними цінностями.

Таким чином, внутрішні суперечності, що виникають у житті дитини, спонукають її до активної діяльності, спрямованої на їх розв’язання. Це веде до розвитку, а натомість виникають нові. Зауважимо, що суперечності між зовнішнім та внутрішнім є актуальними, коли вони інтеріоризуються.

Розглянемо конкретні чинники психічного розвитку дитини. Розвиток особистості неможливий без її активності, тому основними факторами розвитку є діяльність і поведінка, спілкування, в тому числі внутрішні діалоги, а також подання. Розглянемо кожен з них. За будь-якою поведінкою та діяльністю. треба визнати властивість нагромадження енергії, запасання її надалі, нехай і різних кількостях, для психічного розвитку. Так, наприклад, після свого здійснення вчинок закарбовується в „ тексті” особистості, яка ніби ліпиться з досвіду вчинків.

Подібно до того, як здійснювані предметні дії ведуть до фіксації перцептивних або моторних установок, здійснювані вчинки ведуть до фіксації соціальних, точніше особистісних установок. Вплив вчинку на особистість незворотний. Вчинки не тільки будують особистість, вони модифікують, змінюють її, піднімають її над діяльністю, над самосвідомістю та свідомістю, розширюють число ступенів свободи, які характеризували людину до здійснення вчинків.

Характеристиками вчинку є його моральність, відповідальність, єдність. Вчинок – це подія, звідси і його цілісність. Вчинок це не тільки діяння, позиція, але і кожна думка особистості з її змістом.

Вчинок включає в себе два моменти: смисловий та персональний, Перший є позачасовим, а другий – конкретно-історичний, тобто розгортається в просторі й часі, в яких діє індивід. Якщо абстрактно взяти до уваги лише останній момент, тоді втрачається смисл, маємо беззмістовну, на гірший випадок – технологічну дію. Якщо розглядати лише змістовно-смисловиймомент, то в цій думці небуде конкретної особистості, її активності, її буттєвості, її відповідальності, виходу в подію.

Робити вчинки важко, це важкий дар свободи. Далеко не кожен в стані нести посох свободи. При трансформації вчинку в характері особистості діють закони прямої та зворотної перспективи. Вчинок не тільки породжує особистість, він модифікує свідомість, піднімаючи її з буттєвого на рефлексивний рівень, завдяки усвідомленню самого себе, своїх власних можливостей, в тому числі запасів фізичної, моральної та духовної енергії.

Вчинок тому характеризується цілісністю, що в ньому знищується (знімається) протилежність онтології й феноменології (реальність буття і його смисл). І не тільки. В ньому знімається роздвоєність “Я”: доброго й поганого, морального й аморального, нижчого і вищого, духовного і бездуховного.

Як для народження дитини потрібно мінімум двоє, так і для її розвитку потрібні інші люди: вона не може бути в ситуації робінзонади. Необхідні інші люди в зовнішній ситуації, але і друге „Я” у внутрішньому плані, наприклад, “Я”-ідеальне, над-„Я”.

Звичайно, змінюють особистість, зокрема, її самість, заглиблення в себе через складні внутрішні діалоги з власною совістю, з вищим “Я”. Психологія надто довго пізнавала людину як залишений текст природи, в тому числі і соціальної. Народження особистості має місце тоді, коли потенційно людина поєднується з іншою людиною, а також -з Абсолютом, з Богом. Енергія такого поєднанням із законом, символом, міфом, тобто зусилля над самим собою, породжує Людину.

Особистість розвивається у процесі пізнання зовнішнього світу та самопізнання. У процесі пізнання дитина здійснює шлях від незнання до знання, від пізнання зовнішнього до пізнання внутрішнього, суттєвого, від образного до понятійного. Це породжує новіможливості дитини, а з ними й нові пізнавальні потреби. У процесі пізнання реалізуються природні задатки, що веде до розвитку здібностей. Крім того, процес пізнання здійснюється в єдності інтелектуальних, емоційних та вольових процесів. Тому в процесі учіння як спеціально організованої діяльності розвиваються не тільки інтелектуальні можливості, але і вольові та емоційно-мотиваційні властивості особистості.

Розглянемо цілісну систему детермінант психічного розвитку. Вони може бути представлена так:

1. Об’єктивні умови та передумови розвитку. Це, насамперед, макросоціальні, зокрема, рівень економічного та культурного розвитку суспільства, наявна система освіта, рівень соціальної турботи про дитину, національні традиції виховання тощо.

Сюди ж належать мікросоціальні умови, зокрема, процеси в малих групах (сім’я, дитячий садок, клас), характер спілкування в них, взаємодія, цінності, які культивуються в цій групі.

До об’єктивних умов належать психоматичні: генотип, особливості пренатального (до народження) і постнатального (після народження) розвитку дитини, хвороби.

1. Суб’єктивні чинники – це детермінанти, які хоч і знаходяться під впливом і в залежності від перших, але складають внутрішню логіку розвитку (саморозвитку):

а) особливості мотиваційної сфери;

б) особливості формування свідомості та самосвідомості; в) активність дитини (поведінка, діяльність, спілкування). Зробимо деякі загальні висновки про особливості психічного; витку дитини. Ці висновки умовно можна розглядати як психічного та особистісного розвитку.

1. Розвиток дитини відбувається у взаємопов’язаних аспектах (тіло, психіка, особистість, суб’єктність, духовність та ін.). Цей розвиток: зумовлений багатьма чинниками (детермінантами). В залежності від ситуації для кожного індивіда результат їх впливу проявляється по-різному. Для кожної дитини складається своя індивідуальна ситуація розвитку.
2. Рівень розвитку дитини визначається її активністю в системі життєдіяльності (діяльність, пізнання, самопізнання, трансцедентація).
3. Для психічного розвитку характерна нерівномірність та гетерохронність. У певний період різні психічні властивості перебувають на різних рівнях розвитку. Одні з них, в один момент можуть випереджувати перші. Так, наприклад, в одні періоди життя дитини більш суттєві зміни відбуваються у пізнавальній діяльності, а в стається перебудова поглядів і формування переконань. Але це не: чує тези про те, що дитина в кожний період життя є єдина цілісна індивідуальність у всіх складних і часто досить суперечливих проявах.
4. У певні періоди розвитку виникають найбільш сприятливі умови для розвитку одних властивостей, а в інші – для інших. Такі вікові і оди, коди умови для розвитку тих чи інших психічних властивостей будуть сприятливими, називають сензитивними (Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв). Так, для розвитку мовлення сензитивними періодами є вік від до 5 років, феноменологічного слуху – 5 років, пам’яті – молодший і шкільний вік, мислення – підлітковий період, світогляд – старший шкільний вік.
5. У процесі розвитку наявна тенденція до інтегрованості і Це проявляється в тому, що відбувається інтеграції різних сфер особистості: інтелектуальної, мотиваційної, вольової, духовної. Характерна інтеграція і в межах однієї сфери, наприклад, в інтелектуальній сфері інтегрується перцептивний та когнітивний рівні пізнання тощо.

Психіка стає цілісною, стабільнішною. Цілісність і кожної особистості з найбільшою повнотою виступає в житті, в поведінці, у вчинках, тобто в діях, в яких яскраво виявляє ставлення до дійсності. За зміною характеру вчинків особистості судиш цю зрушення в її розвитку. З розвитком всі вчинки стають більш цілісними. Окремі психічні стани та процеси фіксуються в рисах особистості.

Практично, будь-яка властивість особистості є система (інтегративна якість). Вона, з одного боку, виникає в ході перетину онтогенезу і життєвого шляху людини, а з другого боку є елементом більш складної системи соціального оточення, місце і значення якого визначається складністю особистості як цілого.

6. У розвитку дитини проявляється пластичність і можливість компенсації. Ще І. П. Павлов говорив про пластичність н. с., про можливу зміну психіки при відповідних впливах, особливо в процесі навчання. Пластичність забезпечує і компенсацію, тобто заміну одній психічної функції іншою (зір – слухом). Розвиток суб’єктивного світу дітей веде до зміни співвідношення реактавності у процесі взаємодії. Зростають довільність, ініціатива, самостійність поведінки, опір зовнішнім впливом, які не відповідають внутрішнім установкам дитини.
7. Психічний розвиток забезпечується включенням індивіда в систему діяльностей. Провідним у цій системі є виділяється провідний вид діяльності, що на певному віковому періоді зумовлює основні зміни в психіці дитини та її особливості.
8. Рушійною силою психологічного розвитку є протиріччя, які виникають між особистістю і середовищем, а також внутрішні протиріччя. Усвідомлення цих проблем протиріч, наявність волі, гуманістичні стосунки в групах, виховання, самовиховання забезпечують прогресивний розвиток особистості.
9. Людина – біосоціально-духовна істота. Біологічна єдність людини знаходить своє відображення у всьому. У процесі психічного розвитку наявна постійна взаємодія внутрішнього і зовнішнього, біологічного й соціального, тілесного і духовного. Розплутати клубок біологічних та соціальних чинників означає зрозуміти дійсний вклад природи і суспільства в розвиток особистості а значить навчитися керувати процесом.
10. Вищою формою розвитку є саморозвиток особистості.

11.Постійний розвиток – це норма.

12. Психічний та особистісний розвиток зумовлений функціонуванням несвідомого, наприклад, через дію механізмів захисту “Я”, провів акцентуацій особистості тощо. 

Висновки

Отже, ми з’ясували, що:

– передумовою психічного розвитку дитини є її природна основа, зумовлена генотипом;

– джерелом і зовнішньою умовою психічного розвитку дитини є соціальне середовище;

– внутрішньою умовою психічного розвитку дитини є її психічні особливості;

– суперечності між зовнішніми та внутрішніми умовами розвитку психіки дитини виступають рушійними силами її психічного розвитку.

Отже, як переконливо показав у своїх працях Г. С. Костюк, внутрішні суперечності на кожному етапі онтогенезу особистості набувають свого змісту, своїх форм виявлення і способів подолання. Внутрішні суперечності можуть не усвідомлюватися на початкових етапах розвитку особистості, але на подальших етапах часто стають об’єктом самосвідомості, переживаються особистістю як невдоволення собою, як свідоме, активне прагнення до самовдосконалення.

Список використаної літератури

1. Варій, М. Загальна психологія [Текст] : підручник. Т. 2, 2016. – 358,[2] с.
2. Вікова та педагогічна психологія [Текст] : навчальний посібник / Олександр Скрипниченко [та ін.], 2014. – 400 с.
3. Губенко, І. Основи загальної і медичної психології, психологічного здоров’я та міжособового спілкування [Текст] : підручник для студентів мед. училищ, коледжів, академії та інститутів медсестринства / Інна Губенко, Олена Карнацька, Олександра Шевченко, 2018. – 312 с.
4. Кутішенко, Валентина Петрівна. Психологія розвитку та вікова психологія [Текст] : практикум / Валентина Кутішенко, Світлана Ставицька, 2016. – 447,[1] с.
5. Максименко, Сергій Дмитрович. Загальна психологія [Текст] : навчальний посібник / Сергій Максименко, 2004. – 271,[1] с.
6. Основи психології [Текст] : підручник для студентів вищих навчальних закладів / ред.: О. В. Киричук, В. А. Роменець, 2006. – 630,[2] с.
7. Психологія [Текст] : підручник для студентів вищих навчальних закладів, 2012. – 862,[2] с.