Дотримання екологічного права є вимогою для гармонійного існування у сучасному світі. Проблеми охорони навколишнього середовища не обмежуються рамками окремих країн чи регіонів – вони набули глобального характеру, тому екологічне право тісно пов’язане з міжнародним, а також – з екологічною політикою, оскільки проблема забезпечення екологічної безпеки з регіональної та національної перетворилась на глобальну.

Необхідність її вирішення в планетарному масштабі вимагає об’єднання зусиль міжнародного співтовариства, поглиблення розвитку міжнародного співробітництва з метою охорони навколишнього середовища. Даний процес є надзвичайно актуальним для України, законодавча база природоохоронної діяльності якої все ще перебуває в стадії формування. Хоча на даний час Україна перебуває в умовах економічної та політичної нестабільності, а забезпечення екологічної безпеки відходить на другий план, поточний момент може бути використаний для вивчення міжнародних стандартів екологічного законодавства для імплементації у найближчому майбутньому.

Підписання Україною у 2014 р. Угоди про Асоціацію з ЄС підтверджує прагнення України слідувати європейським тенденціям і намір запровадити європейські норми у власному законодавстві. Відповідно, у даних умовах, еколого-правові аспекти даного напрямку діяльності натомість заслуговують на увагу, вивчення та вдосконалення, в тому числі з точки зору політичної науки.

Перші екологічні документи впорядковували використання прикордонних природних об’єктів. Так, у 1909 р. була укладена угода між Канадою та США щодо прикордонних водних об’єктів, якою передбачалося зобов’язання не забруднювати воду даних об’єктів. У даний час налічується близько 500 міжнародних угод з різних аспектів охорони навколишнього середовища. Найважливішими джерелами міжнародного екологічного права є Конвенція про заборону військового чи іншого ворожого впливу на природне середовище 1977 р., а також Конвенція про захист озонового шару 1985 р., Конвенція про охорону мігруючих видів диких тварин 1979 р., Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 р., Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р.

Суб’єктами міжнародних договорів у галузі екологічних відносин є держави, проте значна роль належить міжнародним організаціям. Найуспішнішим прикладом реалізації міжнародного стандарту екологічного права є Європейський Союз, узгоджена політика держав-членів якого відображається, як правило, в деклараціях і рекомендаціях, що є обов’язковими для держав-членів.

Незважаючи на те, що міжнародне екологічне право є досить молодою галуззю міжнародного публічного права, воно має розвинуту систему джерел. Серед міжнародних договорів, які регламентують міжнародне співробітництво у сфері охорони довкілля, чільне місце посідають загальнополітичні договори, окремі розділи чи статті яких присвячені екологічним питанням. До таких договорів, зокрема, відносяться:

• Статут ООН;
• Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р.;
• Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою 1963 р.;
• Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.;
• Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р.

Крім загальнополітичних, існує значна кількість міжнародних договорів, спеціально спрямованих на охорону навколишнього середовища. Згідно з реєстром ЮНЕП існує більше тисячі універсальних та регіональних договорів і близько чотирьох тисяч двосторонніх договорів, які стосуються охорони довкілля. Залежно від змісту ці договори можна умовно поділити на дві групи:

1) комплексні договори, спрямовані на охорону навколишнього середовища в цілому:

• Базельська конвенція про контроль за транскордонним переміщенням небезпечних відходів та їх використанням 1989 р.;
• Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р.;
• Конвенція про доступ до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища 1998 р.

2) поресурсні договори, спрямовані на охорону окремих видів природних об’єктів:

• Конвенція ООН з морського права 1982 р.;
• Конвенція про забруднення моря скиданням відходів та інших матеріалів 1972 р.;
• Конвенція про попередження забруднення моря з суден 1973 р.;
• Конвенція про охорону дикої флори і фауни 1979 р.;
• Конвенція про міжнародну торгівлю видами флори і фауни, які перебувають під загрозою зникнення 1973 р.;
• Конвенція про збереження мігруючих видів тварин 1979 р.;
• Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р.;
• Віденська конвенція про охорону озонового шару 1992 р.;
• Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р. та Кіотський протокол до неї 1997 р.;
• Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;
• Конвенція про оперативні повідомлення про ядерні аварії 1986 р.;
• Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації 1986 р.

Рішення міжнародних організацій та конференцій у сфері охорони навколишнього середовища, як правило, мають рекомендаційний характер. До таких рішень, крім уже названих Стокгольмської декларації 1972 р. та Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 р., відносяться Всесвітня хартія природи 1982 р., затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVII) 1962 р. „Невід’ємний суверенітет над природними ресурсами” тощо. У випадках, передбачених установчими документами міжнародних організацій, їх рішення можуть мати і обов’язковий характер. Прикладами таких рішень можуть бути Директива Парламенту та Ради ЄС від 20.12.1994 р. стосовно викидів летючих органічних сполук (ЛОС), що виникають зі сховищ нафти та при її транспортуванні з терміналів до сервісних станцій, а також Директива Парламенту та Ради ЄС від 23.03.1994 р., яка стосується заходів, що вживаються для запобігання забрудненню повітря вихлопами автотранспортних засобів.

Обов’язковий характер мають також рішення міжнародних організацій. Директиви Європейського Союзу містять положення керівного характеру, обов’язкові для країн-членів. Директиви зобов’язують держави досягнути певних цілей і результатів та залишають методи їх досягнення на розсуд держав. Вони встановлюють термін, найчастіше два роки, протягом яких держави повинні імплементувати директиви у національне законодавство. Наприклад, Директива Ради Європейської Співдружності № 85/337 від 27 червня 1985 року «Про оцінку впливу певних публічних і приватних проектів на навколишнє середовище» або Директива № 90/313 від 7 червня 1990 року «Про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище».

Особливе місце займають резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які мають важливе значення у формуванні і реалізації принципів міжнародного співробітництва, зокрема резолюція «Економічний розвиток і охорона природи» від 18 грудня 1962 року, де закладена концепція органічного поєднання охорони природи і економічного розвитку, яка на конференціях ООН у Стокгольмі (1972 р.) і в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) була розвинута у концепцію сталого (збалансованого) розвитку, або резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь». Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 жовтня 1982 року була схвалена Всесвітня хартія охорони природи, яка заклала 24 принципи міжнародного співробітництва. Хартія за своєю юридичною силою належить до другої групи джерел міжнародного екологічного права, які мають рекомендаційний характер.

Міжнародно-правовий звичай в якості джерела міжнародного екологічного права фактично не використовується. Зумовлено це, перш за все, незначним віком самого міжнародного екологічного права, а також значною кількістю відповідних міжнародних договорів, які з достатньою повнотою регулюють відносини у сфері міжнародної охорони довкілля і фактично унеможливлюють виникнення нових звичаєвих норм. 

Список використаної літератури

1. Екологічне законодавство України: Збірник нормативних актів та судової практики/ Укл. Євген Бердніков, Ладимир Бондар; Ред. Олексій Погрібний. – Х.: Одіссей, 2002. – 926 сю
2. Екологічне право: Особлива частина: Повний академічний курс: Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка. Юридичний фак.; За ред. В.І.Андрейцева,. – К.: Істина, 2001. – 543 с.
3. Екологічне право України: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юри-дична академія України ім. Ярослава Мудрого ; Ред. В. К. Попова, А. П. Гетьман. – Х.: Право, 2005. – 381 с.
4. Екологічне право України: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юри-дична академія України ім. Ярослава Мудрого ; Ред. В. К. Попова, А. П. Гетьман. – Х.: Право, 2001. – 478 с.
5. Малишко М. Екологічне право України: Навчальний посібник/ Микола Малишко,; Ред. В. З. Янчук. – К.: Юридична книга, 2001. – 391 с.
6. Природноресурсове право України: Навчальний посібник/ Е. А. Бавбекова, Л. О. Бондар, Н. С. Гавриш та ін.; За ред. І. І. Каракаша; Одеська нац. юридична акад.. – К.: Істина, 2005. – 374 с.
7. Шемшученко Ю. Вибране: закони і законодавчі акти/ Юрій Шемшученко,; Ред.Кузьміна О. М.. – К.: Юридична думка , 2005. – 590 с.