Вступ

Кожна людина, як і людство в цілому, прагне жити в достатку. Тому проблеми багатства, добробуту та шляхів і способів їх досягнення не залишалися поза увагою багатьох економістів. Проблеми добробуту неодноразово виступали об’єктами наукових досліджень, адже добробут є індикатором рівня якості життя як окремих індивідів, так і держави вцілому. Тому збільшення рівня добробуту є ознакою ефективності функціонування економічного механізму держави, його головною метою, що само по собі є бажаним для суспільства.

Поточний рівень добробуту є тим фактором, який стримує людський розвиток або сприяє йому, створюючи додаткові стимули або обмежуючи можливості індивідів та населення в цілому щодо реалізації активної економічної поведінки. На жаль, нині недостатньо дослідженою є система показників поточного рівня добробуту та динаміка добробуту населення України, що обумовлює необхідність подальшого вивчення закономірностей зміни рівня добробуту з метою розробки дійових заходів соціально-економічної політики.

Проблематика сутності добробуту представлена в роботах таких дослідників, як А. Маршал, Т. Гакаленко, А. Пігу, І. Бентам, Р. Адамс, А. Сміт та інших. Вирішенню проблеми індикаторів якості життєдіяльності присвячено наукові розробки зарубіжних авторів (Р. Адамс, Р. Барро, А. Бігстен, Дж. Галлуп, В. Нордхауз, М. Пундарік, М. Равальйон, А. Сен, П. Таунсенд, Дж. Тобін тощо) та українських дослідників, таких як О. Безтелесна, В. Близнюк, О. Грішнова, А. Колот, О. Кошулько, Е. Лібанова, В. Мортіков та ін.

Проте питання формування та управління добробутом населення на сьогодні є недостатньо дослідженим та описаним у науковій літературі, що обумовлює необхідність подальших досліджень із зазначеної теми.

1. Суть та економічні складові добробуту населення

Теорія добробуту завжди була популярною, адже у ній містяться чинники еволюції суспільства і відображаються не лише матеріальні потреби, а ще й духовні та інтелектуальні. Але не дивлячись на це, її суть до кінця так і не розкрили. Щоб зрозуміти її, потрібно заглибитись у витоки самого поняття “добробут” і методи, за допомогою яких його розглядали у науковому світі у різні часи [1, с. 5]

У Стародавньому Китаї говорили, що добробут — це відповідність статусу людини з її рівнем життя [2, с. 19]. А. Сміт, основоположник класичної школи, мірилом добробуту вважав заробітну плату [2, с. 21]. На думку Дж. Бентама, добробут визначається щастям найбільшої кількості людей [2, с. 22]. Представники австрійської школи маржиналізму К. Мєнгер, Ф. Візер, Б. Бем-Баверк великого значення надавали індивідуальним оцінкам корисності, зіставленням вигод і втрат, споживчим очікуванням, розробили способи обчислення загальної корисності.

У другій половині XIX — на початку XX ст. акценти перемістилися з політико- економічного на економіко-статистичний напрям аналітичної оцінки добробуту, відбувся перехід від макро- до мікрорівня.

Проблемність визначення величини добробуту населення спонукала вчених до введення поняття економічного добробуту. Оскільки величину соціального добробуту неможливо виразити кількісною мірою, то вчені ввели поняття економічного добробуту, під яким розуміють частину загального добробуту, яка може бути виміряна за допомогою грошей.

В економічній літературі існує загальноприйняте визначення добробуту: “Добробут — це є позитивний фізичний, соціальний та ментальний стан, який є результатом діяльності не тільки індивіда, але й доступності суспільних благ та відносин з іншими людьми. Він є наслідком задоволення базових потреб, відчуття сенсу життя у людей та можливості досягнення важливої для них особистої мети та участі у суспільному житті. Все вищезазначене повинно підтримуватися умовами, що включають у себе гарне здоров’я, фінансову забезпеченість, наявність оплачуваної роботи, суспільну взаємодопомогу, можливість стати членом суспільної групи, щоб проявити свої інтереси, а також здорове та приємне середовище існування”.

Добробут є одним з показників якості життєдіяльності населення.

Дослідження методологічних засад вимірювання добробуту в економічній науці здійснювалося в кількох контекстах:

1. Вимірювання суспільного добробуту. Це завдання вирішується в межах такого наукового напряму, як економіка добробуту, переважно шляхом аналізу поточного стану і динаміки ВВП та нерівності розподілу багатства (доходів).
2. Вимірювання якості розвитку. Цей підхід передбачає розробку таких методик оцінювання якості життєдіяльності, які вимірюють результат забезпеченості благами для людського або соціального капіталу.
3. Вимірювання рівня та якості життя. Здійснюється за допомогою факторів, що обумовлюють доступність благ, та через визначення кількості наявних благ у індивіда (населення).

Для якісної оцінки рівня життя та добробуту існує система показників: інтегральні показники рівня життя, до яких входили макроекономічні, демографічні, показники економічної активності та пенсійного забезпечення населення; показники матеріальної забезпеченості населення, що містять доходи населення, нерівність у розподілі доходів між окремими групами населення та показники бідності населення; рівень і структура особистого споживання; житлові умови населення; соціальна напруженість.

Як зазначалося вище, досі науковцями не виділена множина показників, які варто використовувати для оцінювання економічного добробуту населення, не розроблено методики розрахунку величин цих часткових показників, не запропоновано достатньо ефективного алгоритму визначення рівня економічного добробуту домогосподарств країни.

Виходячи з того, що суспільний добробут визначається повнотою забезпеченості населення країни життєво необхідними засобами (матеріальними, соціальними, культурними, духовними та екологічними благами), в першу чергу до показників добробуту слід віднести валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення, рівень податкового навантаження на доходи громадян та диференціацію доходів в Україні.

Українське суспільство можна визначити як суспільство соціальної рівності, але, за даними Світового банку, індекс Джині по загальних доходах у 2018 р. становив 0,47 [4]. Такий показник відповідає суспільству зі значним майновим розшаруванням населення. Тому варто підкреслити, що незалежно від обставин і особливостей політичної та економічної ситуації, в Україні продовжують приховувати реальний розподіл національного доходу. Оцінка нерівності в Україні не враховує незадекларованих грошових доходів, неформальної (тіньової) економіки, рівень тінізації якої, за даними вітчизняних експертів, піднявся від 30-40 % від офіційного ВВП на початку XXI ст. майже до 60 % у 2019 р. [4].

За розробками вітчизняних науковців виявляється тенденція: якщо раніше обговорювалися такі категорії добробуту, як рівень життя, величина доходів, то на сьогодні більш актуальною є тема вимірювання стану і динаміки людського капіталу, людського потенціалу, людського розвитку.

При характеристиці якісних показників добробуту населення України, на нашу думку, необхідно розглянути демографічну ситуацію, індекс людського розвитку та рівень купівельної спроможності громадян.

Показником, що опосередковано свідчить про рівень якості життя, а згодом і добробуту, є демографічна ситуація в країні.

Сумарним показником розвитку людини є індекс розвитку людського потенціалу. Він демонструє середній рівень досягнень країни в таких вимірах людського розвитку: довголіття та здоров’я, доступ до знань та гідний рівень життя. Це середнє геометричне індексів, що відображають досягнення по кожному виміру. За розрахунками Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН), у 2016 році Україна належала до країн з високим рівнем розвитку людського потенціалу і займала в рейтингу 76 місце із 187 країн і територій. Індекс людського розвитку становив 0,729.

2. Школа людських відносин в управлінні

Школа людських відносин базувалася на розробці й застосуванні соціально-психологічних аспектів менеджменту, тобто управління трудовим колективом здійснювалося з позиції психології і людських відносин.

Основоположниками цієї школи можна назвати вчених Елтона Мейо (1880-1949), Вальтера Ділла Скотта (1869-1955), Мері Паркер Фоллетт (1868-1933), Абрахама Маслоу (1908-1970), П. М. Кержінцева (1881-1940) та інших.

Школа людських відносин у розвитку менеджменту утвердилася як реакція на обмеженість раціоналізму в системі управління. В основу людських відносин були покладені досягнення психології, соціології та ін. Цей напрям в розвитку управлінської науки пов’язаний з переходом у господарській діяльності від екстенсивних методів до інтенсивних і зростанням значення людського чинника. Основна увага була звернута на те, що людина як активний суб’єкт діяльності – це особистість, і нею потрібно управляти інакше, ніж іншими чинниками виробництва. Представник концепції людських відносин американський психолог і соціолог Елтон Мейо встановив, що вплив таких чинників, як умови праці робітників на продуктивність праці менший, ніж особисті стосунки людей на виробництві, спілкування працівників між собою, їх контакти у процесі економічної діяльності. Він зробив висновок, що продуктивність праці в кінцевому підсумку вирішує зовсім не техніка (машина), а людська психологія. На продуктивність праці, підкреслював Е. Мейо, впливають такі людські чинники, як соціальна взаємодія і групова поведінка. Ці дослідження породили соціальні аспекти менеджменту, які Е. Мейо сформулював так: людина – істота соціальна, їй потрібно працювати в колективі; жорстока ієрархія (взаємопідпорядкування) бюрократичної системи суперечить природі людини, яка прагне свободи; керівники повинні спиратись на людей, а не на продукцію; необхідна інтеграція в колективах, тобто створення відповідального психологічного клімату.

В сучасних умовах психологічні чинники, соціальні цінності вважаються не менш важливими, ніж інженерно-технічні. Виявилось, що у процесі управління колективом людей необхідно впливати насамперед на соціально-психологічні чинники мотивації працівників підприємства. Сучасні американські соціологи стверджують, що організацію як соціальну систему характеризують: стиль керівництва, формування цілей діяльності фірми через колективне обговорення, прийняття рішень за участю всіх працівників підприємства, стимулювання інтересів членів виробничого колективу з використанням таких групових форм діяльності, як мотивація до праці, залучення якомога більшої кількості працівників до процесу контролю тощо.

Суттєвий внесок у розвиток теорії людських відносин був зроблений психологом Абрахамом Маслоу. Він розробив найвідомішу змістовну теорію ієрархії потреб людини. Відповідно до цієї теорії, в основі мотивації людей лежить комплекс (безліч) потреб, причому потреби кожної конкретної людини-працівника розташовуються в ієрархічному порядку. Задоволення потреб відбувається послідовно: спочатку повинні бути задоволені потреби нижчих рівнів, і тільки після цього – потреби наступного, більш високого рівня, що виступає мотивацією діяльності людини. А. Маслоу довів, що мотиви вчинків людей є не економічними, матеріальними стимулами, а існують різні потреби, що не можуть задовольнятися тільки грошима.

3. Організація виробничої діяльності

Організація виробничої підприємницької діяльності охоплює розробку стратегії, реалізація її на практиці, удосконалення виробничого процесу, тобто це діяльність, пов’язана з проектуванням, використанням і удосконаленням виробничих систем, на основі яких виробляються основна продукція або послуги підприємства. Організацію виробництва можна також розглядати як сукупність дій із планування, координації та виконання виробничо-технологічного циклу для створення продукції, надання послуг, торгівлі та сервісу. Організація виробництва охоплює всі складові виробничої системи та аспекти її виробничо-господарської діяльності та включає:

– організацію праці робітників підприємства як процес установлення й удосконалення способів виконання й умов протікання процесів праці;

– організацію виробничих процесів у часі та просторі як процес функціонального, просторового і тимчасового поєднання і зв’язку речовинних та особистісних чинників виробництва;

– організацію потокових методів виробництва як процес предметного сполучення робочих місць на ділянці, що поєднує різні групи устаткування для закінченого циклу виробництва;

– організацію автоматичного і гнучкого автоматизованого виробництва як процес комплексної механізації й автоматизації не тільки технологічних операцій, а і допоміжних прийомів праці (настановних, контрольних, обслуговуючих, транспортних, командних, тобто управляючих);

– організацію допоміжних цехів і обслуговуючих господарств підприємства як процес комплексного обслуговування основних цехів підприємства за всіма функціями, що виходять за межі їх основної спеціалізації;

– організацію технічного контролю якості продукції як процес установлення якості продукції, що випускається на підприємстві, забезпечення конкурентоспроможності виробів і економії суспільної праці;

– організацію технічного нормування праці як процес установлення ступеня витрат праці на виготовлення одиниці продукції або виконання заданого обсягу роботи за визначений період часу;

– організацію і планування створення й освоєння нової техніки і нової технології як процес створення нової і поліпшення діючої техніки та технології з обліком технічних, організаційних, економічних і соціальних заходів;

– організацію управління як процес створення й удосконалювання систем управління і способів їх функціонування.

Раціональна організація виробництва полягає в тому, щоб інтегрувати всю сукупність різнорідних компонентів, що реалізують процес виробництва, у цілісну і високоефективну виробничу систему, всі елементи якої ретельно узгоджені між собою за всіма аспектами їх функціонування. Організація виробництва й оптимальне управління ним є найважливішими чинниками прискорення науково-технічного прогресу. Вони забезпечують найбільш повне й ефективне використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів підприємства, зниження собівартості та підвищення якості продукції, зростання продуктивності праці й ефективності виробництва та істотне підвищення темпів відновлення продукції та технічного розвитку виробництва.

Основні завдання, що розв’язуються організацією підприємницької діяльності, такі:

– скорочення часу запуску нової продукції у виробництво;

– створення гнучких виробничих систем, що дають змогу в масовому обсязі виробляти і пропонувати послуги за індивідуальними замовленнями споживачів;

– управління глобальними виробничими мережами;

– розробка нових технологічних процесів і впровадження їх в наявні виробничі системи;

– швидке досягнення високої якості продукції та збереження досягнутого рівня;

– управління різнорідною робочою силою;

– дотримання обмежень, пов’язаних з охороною навколишнього середовища, етичних норм і державного законодавства.

Висновки

Отже, протягом років економічного зростання спостерігається підвищення рівня добробуту населення України, хоча при цьому він залишається відносно низьким. Якщо такі показники, як співвідношення доходів на душу населення та прожиткового мінімуму, рівень бідності приблизно повторюють динаміку ВВП на душу населення, то позитивного впливу останнього на зміну показників диференціації доходів та демографічної ситуації не відзначається. Також не відповідає загальній тенденції індекс людського розвитку.

До того ж низький рівень добробуту через ірраціональність виробництва і споживання, низьку доступність матеріальних благ згубно впливає на економічне зростання держави, адже ці фактори неминуче призводять до диспропорцій економіки держави, тим самим знижуючи її конкурентоздатність та інвестиційну привабливість.

Для збільшення добробуту населення країни важливим фактором виступає створення умов для зростання доходів, одержуваних від трудової діяльності. При розробці відповідних заходів політики доходів і зайнятості слід враховувати те, що збільшення реальних трудових доходів населення може бути наслідком, по-перше, стабілізації макроекономічної динаміки, що забезпечує зростання реальної заробітної платні населення, по-друге, встановлення економічно та соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати і, по-третє, забезпечення оптимальної міжпрофесійної і міжгалузевої диференціації заробітної плати всіх категорій працюючих.

Ще однією необхідною умовою для зростання добробуту населення в Україні є реформування системи соціального захисту.

Отже, для підвищення рівня добробуту населення України пропонуємо вжити такі заходи:

1. Змінити вектор соціальної політики держави (забезпечити можливість отримання якісної освіти, медичного обслуговування та належного рівня життя);
2. Збалансувати доходи населення;
3. Оптимізувати бюджетні видатки;
4. Здійснити соціалізацію вітчизняного бізнесу;
5. Забезпечити прозорість економіки та творчий характер ведення господарства.

На основі проведеного дослідження ми дійшли висновку, що суспільний добробут — це фінансова забезпеченість населення необхідними матеріальними та духовними благами, що задовольняють певні потреби людей.

Протягом років економічного зростання відзначається підвищення рівня добробуту населення України, хоча при цьому він залишається відносно низьким.

З метою підвищення рівня добробуту населення України пропонуємо змінити вектор соціальної політики держави (забезпечити можливість отримання якісної освіти, медичного обслуговування та належного рівня життя), збалансувати доходи населення, оптимізувати бюджетні видатки, здійснити соціалізацію вітчизняного бізнесу, забезпечити прозорість економіки та творчий характер ведення господарства. 

Список використаної літератури

1. Баєва О. В. Основи менеджменту: Практикум/ О. В. Баєва, Н. І. Новальська, Л. О. Згалат-Лозинська. – К.: Центр учбової літератури, 2017. – 522 с.
2. Демографічна ситуація в Україні у січні 2012 року (із “Доповіді “Про соціально-економічне становище України за січень-лютий 2012 року”) [Електронний ресурс] Офіційна сторінка Всеукраїнського перепису населення. —URL : http://database.ukrcensus.gov.ua/ PXWEB2007/ukr/press/2012-2012_01.
3. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. – К.: Національна академія управління, 2006. – 655 с.
4. Ігнатюк, А О. Методичні підходи до вимірювання розвитку суспільного добробуту / А. О. Ігнатюк // Економічний простір. №9 34, 2010.
5. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. – К.: Академвидав, 2013. – 414 с.
6. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко. – К.: Каравела, 2015. – 494 с.
7. Молчанов, В. Теоретичні підходи дослідження добробуту населення України у XIX — на початку XX ст. / В. Молчанов // Краєзнавство. — 2010. — №9 3. — С. 19-27
8. Науменко, А С. Вплив добробуту на економічне зростання / А. С. Науменко [Електронний ресурс] Електронний архів Харківського національного економічного університету. — URL : http://www.repository.hneu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/992/1/ Науменко А. С. Вплив добробуту на економічне зростання.pdf.
9. Статистична інформація [Електронний ресурс] Державна служба статистики України. — URL : http://www.ukrstat.gov.ua.
10. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. – К.: Академвидав, 2016. – 607 с.
11. Шегда А. Менеджмент: Учебник/ Анатолий Шегда,. – 3-е изд., испр. и доп.. – К.: Знання , 2016. – 645 с.
12. Шокун В. Основи менеджменту: Навч. посіб. для дистанц. навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини “Україна”. — К. : Ун-т “Україна”, 2015. — 340с.