Info-Center24

Право, історія та соціологія

Еволюція законодавства про господарсько-торговельну діяльність

Торгівля посідає досить важливе місце в історії розвитку людства. Історія виникнення правової регламентації торгівлі налічує багато століть. Як відзначається в літературі, правила торгівлі та правила здійснення купецької діяльності містяться в багатьох правових пам’ятках історії [39].

Багато уваги питанням розвитку правової регламентації торговельної діяльності в історичному аспекті приділяли такі вчені, як А. Камінка [17], В. Удинцев [40], П. Цитович [18], Г. Шершеневич [16] та ін. Сьогодні історичному розвитку торгівлі в Україні присвячено роботи І. Данильєвої,  яка досліджувала проблематику правового регулювання торговельної діяльності в Україні [41, с. 3-6], В. Хасанової, яка розглядала історичні аспекти розвитку торговельних правовідносин в Україні [42, с. 79-82]. О. Комах досліджувала питання правового статусу підприємств роздрібної торгівлі, зокрема щодо історичного аспекту розвитку законодавства про торгівлю в Україні за радянських часів та на етапі формування законодавства про торговельну діяльність незалежної України [43]. Однак історичний аспект правової регламентації господарсько-торговельної діяльності як виду господарської діяльності потребує додаткового дослідження.

Торговельні відносини зародилися з дуже давніх часів, у період, як тільки виникла необхідність обмінювати залишки виробленої продукції. Перше нормативне регулювання торгівлі зародилося ще в Дигестах Юстиніана (Титул ХIV). Уже в епоху XII таблиць була відома купівля-продаж у кредит [44, с. 42].

Розвиток торгівлі в Україні з прадавніх часів мав певні особливості. Вони обумовлювалися тим, що досить довгий час у країні існували феодальні відносини, які згодом трансформувалися, але кріпосне право відігравало значну роль у затримці розвитку торговельних відносин. Досить довгий час торговельні відносини регламентувалися так звичаєвим правом. Тобто на законодавчому рівні були закріплені лише окремі незначні моменти, у всьому ж іншому торговельна діяльність регламентувалася загальноприйнятними  торговими звичаями.

Як зазначає Т. Батрова, розвиток російського торгового права відбувався в соціально-політичних та економічних умовах, що відрізнялися від західноєвропейських моделей активним втручанням держави у сферу торгового обороту та відсутністю виокремленого торгового сослов’я [45, с. 24]. А. Камінка стверджує, що торгове право включає і публічне, і приватне право та, у свою чергу, розпадається на державне торгове право і міжнародне торгове право [17, с. 37]. Отже, регламентація торговельної діяльності за допомогою публічно-правових та приватно-правових норм була притаманна українському законодавству завжди.

Дореволюційні писемні джерела щодо регламентації торговельних відносин сходять до «Руської правди», де регламентувалися питання судочинства та торгівлі. Зокрема, встановлювалися правила щодо займу грошей для ведення торговельних операцій (ст. 48), правила щодо зберігання товарів (ст. 49), правила щодо отримання грошей та меду під проценти (ст. 50), а також  відповідальність за борги при здійсненні торговельної діяльності (ст. 55) [46].

Псковська Судна грамота 1397-1467 рр. також містила здебільшого норми, що регламентували питання судочинства того часу з усіх питань, які виникали в суспільному житті. Оскільки деякі спірні питання виникали і стосовно торгівлі, Судна грамота регламентувала і такі окремі питання, що виникали стосовно торгівлі. Так, згідно із ст. 117 встановлювалася заборона людям, які служать у князя, торгувати міцними напоями; ст. 120 регламентувала продаж корови та встановлювала відповідальність продавця за продаж хворої корови – корова повертається продавцю, а покупцю повертаються сплачені гроші; ст. 55 встановлювала право покупця на звернення до суду в разі продажу речі неналежної якості [47, с. 20, 39, 40].

Одними з перших писемних джерел правового регулювання торговельної діяльності можна також вважати Статути давньоруських князів. Зокрема, ст. 15 Статуту князя Володимира Святославовича про церковні суди встановлює публічні норми щодо регламентації порядку здійснення торговельної діяльності: «звіку встановлено Богом і доручено святим єпископам бути хранителями мір та вагів у містах і торжищах. Від Бога ісконно уставлено єпископу надзирати за ними без обману, ні зменшити, ні збільшити» [48, с. 148-162]. Статут великого князя Всеволода про церковні суди про людей та про мірила торгові  [48, с. 249-261], з одного боку, містив положення про державне регулювання торгівлі, з іншого – зачатки норм про захист прав споживачів щодо регламентації порядку здійснення торговельної діяльності. Як зазначає М.А. Бичко, аналіз цього Статуту свідчить про встановлення відповідальності за використання неправильних мір та вагів, за обмір та обвіс покупців, а також правило про необхідність щороку перевіряти міри та ваги [49, с. 10].

На наявність державного контролю за правильністю мір та вагів звертав увагу В.О. Ключевський у роботі «Руський рубль ХVI-ХVIІІ століть та його відношення до нинішнього» [50, с. 123-211]. Зокрема, йшлося про встановлення конкретної маси хліба, яку контролювала держава, та про регламентацію контрольної перевірки маси хлібо-булочних виробів органами поліції у ХVIІ ст.

Історично склалося так, що торгівля як вид господарської діяльності в Україні  спочатку зароджувалася як ярмаркова торгівля. Достовірні історичні свідчення про Російські ярмарки належать до ХVI ст., однак у літературі відзначається, що швидше за все вони існували ще за часів Київської Русі, тільки називалися інакше – торжки, торги [51]. Згадки про ці ярмарки містяться в записках німецького дипломата Зігмунда фон Герберштейна, який і назвав цей торг словом «jahrmarkt» – «ярмарок» [52, с. 26].

Перші російські ярмарки як організаційна форма торгівлі виникли в  ХIV-ХV ст., у період закінчення феодальної роздробленості та формування єдиної держави. У цей період сформувалося купецтво як професійно виокремлений суспільний клас, що став певною рушійною силою розвитку торгівлі як самостійного виду господарської діяльності. Із розвитком мануфактурного виробництва додаткового поштовху отримала і ярмаркова торгівля, яка почала розвиватися не лише як внутрішня, але і як зовнішня [53, с. 12].

Слід відзначити, що ярмаркова торгівля була притаманна нашій країні  як у дореволюційні часи, так і в радянський період, існує вона і в наші часи. Безперечно, ярмаркова торгівля в різні історичні періоди мала певні особливості, але вона відіграла значну роль у формуванні роздрібної та оптової торгівлі як видів господарсько-торговельної діяльності.

Ярмарки відіграли величезну роль у формуванні не лише внутрішньої торгівлі, а також і торгівлі зовнішньої. Із середини ХVIІ ст. почала встановлюватися законодавча регламентація порядку здійснення господарсько-торговельної діяльності. Так, у 1646 р. було прийнято Соборне уложення, яким була скасована безмитна торгівля з Англією та введено Торгову статутну грамоту, за якою встановлювалися високі митні збори для імпортних товарів.

Ще однією особливістю національного законодавства загалом та регламентації торговельної діяльності зокрема є наявність у великій кількості українських міст магдебурзького права, що позначилося і на формуванні торговельного законодавства. Ці особливості полягали в тому, що міста, які мали магдебурзьке право, самі вирішували питання судочинства, феодальних повинностей, мита, а також відповідальності за порушення правил торгівлі. У судовій практиці, незважаючи на владу воєвод, князів та інших державних чиновників, використовували норми магдебурзького права. І лише згодом разом із магдебурзьким правом в Україні починають використовувати норми загальнодержавних кодексів, так званих Статутів Великого князівства Литовського.

Норми магдебурзького права були запозичені в 1857 р. під час укладання в Росії «Жалуваної грамоти дворянства», або Грамоти на права та привілеї містам Російської імперії [54]. Шляхи одержання Магдебурзьких грамот містами Західної Європи та українськими містами відрізнялись. В українських містах, які входили до складу Галицько-Волинського князівства, потім Польського королівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, державна влада або власники міст надавали право містам мати магдебурзьке право, закріплюючи його в Магдебурзьких грамотах та інших нормативних актах. Цей факт, на думку багатьох дослідників, зокрема М. Грушевського, став приводом для суджень про те, що магдебурзьке право є чужорідним для українських міст, а також про механічну рецепцію магдебурзького права в українських містах [55, с.8]. Однак магдебурзьке право відповідало соціальним та економічним чинникам розвитку українських міст – це був нормальний і звичайний для того часу процес становлення міст, який безперечно відіграв певну роль у становленні вітчизняного законодавства щодо регламентації торговельної діяльності.

У літературі визначено такі тенденції в розвитку торгівлі до початку епохи правління Петра І: спеціалізація торгівлі; розподіл торгівлі на опт і роздріб; велика кількість торгових місць та їх різноманітність; концентрація торгівлі в певних місцях за сортиментним профілем; розподіл торгівлі на сезонну (епізодичну) і постійну [56].

У другій половині XVII ст. з’явилися торгові компанії. Розширювалися зовнішньоторговельні зв’язки з Індією і Китаєм. Однак уряд України обмежував торгівлю іноземних купців на своїй території.

Наступний етап розвитку торгівлі характеризувався такими особливостями та прийнятими реформами: провідне місце в експорті посіли промислові товари; торгівля набула активного балансу: експорт перевищив імпорт; створено «Комерц-колегію» – державний орган з контролю і керівництва торгівлею в Росії [40, с. 25]. Ці особливості розвитку торгівлі дали поштовх розвитку законодавства щодо регламентації торговельної діяльності.

Першим спеціальним нормативно-правовим актом, спрямованим на регламентацію господарсько-торговельної діяльності став прийнятий у 1653 р. Статут торговий, який згодом став іменуватися Староторговим статутом, та у 1667 р. був прийнятий Новоторговий статут [57, с. 116-146]. Цей документ створював певні умови для розвитку національної торгівлі, захищав торговельні інтереси купців та промисловців, формував відповідну торговельну політику, націлену на економічний розвиток держави. У Новоторговому статуті встановлювалися правила внутрішньої торгівлі. Спрямованість статуту на розвиток національної торгівлі засвідчувала заборона іноземцям торгувати вроздріб у Москві та в інших містах (ст. 42) та закуповувати товари поза містами, в селах і на цвинтарях, на ярмарках та навіть із возів у селян, які їдуть до міста [58, с. 28]. Ця заборона надавала певної монополії городянам, місцевим торговим людям, адже лише в них іноземці могли закуповувати товари для збуту за кордоном та лише їм продавати товари, привезені із за кордону. При цьому для вітчизняних купців встановлювалися певні пільги: мито для них було в чотири рази нижче, ніж для іноземних. Новоторговим статутом всіляко заохочувалося скорочення імпортних операцій і збільшення експортних з метою залучення до скарбниці додаткових коштів та формування активного торгового балансу [59, с. 27].

Таким чином, купецтво розвивалося та формувався певний клас, основним видом діяльності якого стало здійснення господарсько-торговельної діяльності, а саме роздрібної та оптової торгівлі. Розвиток торговельної діяльності потребував її певного законодавчого врегулювання  відповідно до реальних економічних умов того часу. Почало створюватися та розвиватися законодавство з регламентації господарсько-торговельної діяльності.

Значну роль у формуванні законодавчого закріплення порядку здійснення торговельної діяльності, зокрема стосовно встановлення вимог щодо продажу товарів належної якості, відіграли акти петровського часу, зокрема Артикул воїнський 1715 р. [57, с. 327-389] щодо встановлення обов’язкових вимог до воїнських виробів.

Як зазначає А. Камінка, в першій половині XIX ст. «Усвідомлення необхідності особливих торгових законів поділялося всіма» [17, с. 117]. Стала відчуватися потреба в кодифікації законодавства загалом та законодавства про торгівлю зокрема.

У 1766 р. указом Катерини II була утворена комісія для підготовки проекту нового законодавчого уложення, в якому передбачалося кодифікувати і норми торгового права. У 1832 р. кодифікаційні роботи були завершені. У перших двох виданнях Зводу законів (1836 і 1842 рр.) торгові закони були поміщені під назвою «Установ і статутів торгових». Вони відрізнялися від законів цивільних та мали самостійний характер.

Важливим кроком у формуванні законодавства щодо регламентації господарсько-торговельної діяльності стало прийняття Статуту торгового 1887 р. [60] та нової редакції Статуту торгового 1903 р., а також Статуту торгового судочинства, прийнятого у 1903 р. [61, с. 57]. Статут торговий 1903 р. регламентував порядок здійснення торговельної діяльності, що було досить актуально та прогресивно для того часу.

Статут Торговий у редакції від 1903 р. складався з трьох книг. Книга перша включала дві статті загального характеру та два розділи, з яких перший (ст. 3-54) присвячений питанню про наймання кацапів і торгові доручення, а другий (ст. 55-93) регламентував торгові товариства.

Книга друга містила російське морське право (ст. 94-653) та була однією з найбільш розроблених частин торгового статуту.

Книга третя була присвячена торговим звичаям, тобто всім тим установам і заходам, «які визначені законом як способи на кращий і успішний рух торгових справ як поза, так і всередині Імперії» (ст. 654). Ця книга складалася з 10 розділів: про біржи і ярмарки (ст. 656-668); про купецькі та маклерські книги (ст. 669-713); про міри та ваги (ст. 714-765); про товарні склади (ст. 856-857); особливі постанови про торгівлю (ст. 820-857) з виділенням правил про торгівлю зерновими хлібами, розмельними продуктами і насінням; про торгівлю льоном і прядивом; положення про з’їзди представників промисловості та торгівлі (ст. 858-901); про з’їзди представників біржової торгівлі та сільського господарства (ст. 902-922); положення про з’їзди представників торгового посередництва (ст. 923-958); положення про з’їзди представників лляної справи (ст. 959-1004); положення з’їзду представників промисловості та торгівлі Півдня Росії (ст. 1005-1050).

Отже, вже в давні часи Статут торговий містив публічно-правові норми, спрямовані на регламентацію торговельної діяльності як виду господарської діяльності, встановлюючи порядок здійснення торгівлі, вимоги до організації торгівлі певними видами товарів та вимоги до здійснення певних видів торговельної діяльності, зокрема біржової торгівлі, ярмаркової торгівлі.

Першим кодифікованим нормативно-правовим актом, спрямованим на регламентацію господарсько-торговельної діяльності, став Звід законів Російської імперії. Розподіл статутів, що регламентували торговельні відносини того часу, свідчить також про публічно-правовий характер регламентації торговельної діяльності. Так, Звід законів цивільних містив більшість матеріалів стосовно браку та сім’ї, встановлюючи лише регламентацію прав та обов’язків, які виникають щодо браку [62]. Том одинадцятий, частина II якого включає Статути кредитний, торговий, про промисловість фабричну та заводську і статут ремеслений [60], регламентував уже саме торговельну діяльність, встановлюючи певні правила щодо здійснення торгівлі та контролю за торговельною діяльністю.

Статут промисловий мав переважно поліцейський характер, але становив інтерес щодо регламентації торгівлі [63, с. 25-65].  Зокрема, було виділено главу, яка містить правила про наймання робітників на фабрики, заводи і мануфактури (ст. 80-15626), главу про таврування виробів (ст. 161′-16125), главу «Про привілеї на нові відкриття і винаходи» (ст. 198′-19831), а також розділ «Про право власності на фабричні малюнки і моделі» (ст. 199-208). Статут Кредитний регламентував відносини щодо кредитування того часу, ним могли користуватися і з метою здійснення торговельної діяльності.

Про публічно-правовий характер регламентації торговельних відносин свідчить «Положення про державний промисловий податок 8 червня 1898 р.» [44, с.44]. Характерним було встановлення кримінальної відповідальності за порушення законодавства про торгівлю. Так, кримінальне законодавство дореволюційної Росії [66–68] встановлювало  окремі види покарань за порушення правил торгівлі.

У кінці ХІХ ст. торговельна діяльність зазнала значних змін. У цей період виникли акціонерні торгові товариства, значного розвитку дістала оптова та біржова торгівля. Так, у 1885 р. уже налічувалося більше 700 тис. торгових закладів, у 1900 р. – близько 1,5 млн. Оборот зовнішньої торгівлі за 1861-1900 рр. виріс майже в 4 рази, а митні доходи держави  – у 5 разів. У 1905 р. було створено Міністерство торгівлі та промисловості. Царський уряд намагався нормувати торгівлю окремими продуктами. Виникла продовольча криза [67].

Після Жовтневої революції 1917 р. Радянською державою була створена нова система торгівлі – соціалістична, яка потребувала нового законодавчого врегулювання відповідно до умов того часу. У СРСР була здійснена націоналізація та встановлена державна монополія на торгівлю. У листопаді 1917 р. був створений Народний комісаріат у справах продовольства. Встановлено централізований розподіл предметів споживання. Із січня 1919 р. введено продрозкладку, яку з переходом до нової економічної політики було замінено продподатком.

Після революції більшість нормативно-правових актів царської Росії не було скасовано, вони продовжували діяти. Як зазначає П.І. Стучка, закони та інші нормативно-правові акти ще не відпали, адже вони відповідали взаємовідносинам між людьми тому продовжували діяти [68, с. 30].

Як зазначається в літературі, побудова нових соціалістичних відносин спричинила поштовх до розвитку нового законодавства, адже дореволюційні норми не могли довго існувати в радянські часи [69, с. 15]. Наголошується також на тому, що із введенням НЕП велася робота над Торговим зводом СРСР, був складений його проект, однак після відмови від НЕП всі роботи над Торговим зводом були припинені [70, с. 49].

Першим нормативно-правовим актом радянського періоду, спрямованим на регламентацію торговельної діяльності, став Цивільний кодекс 1922 р. [71]. Він містив окрему главу «Зобов’язальне право», яка регламентувала договори щодо здійснення торговельної діяльності, а саме підрозділи IV «Купівля-продаж», V «Міна», VІ «Займ», VІІ «Підряд» та VІІІ «Порука». Основним договором щодо реалізації товарів був договір купівлі-продажу.

Для збуту продукції були створені галузеві синдикати та інші оптові державні організації. Важливу роль відігравали товарні біржі та ярмарки. Роздрібна торгівля перебувала переважно в руках споживчої кооперації. Державна торгівля була представлена невеликою мережею торгів та організацій. Створювалася система оптових баз, розширювалася торгова мережа державної, кооперативної торгівлі та громадського харчування, колгоспна торгівля. У 1924 р. був утворений Народний комісаріат внутрішньої торгівлі, перетворений у 1946 р. на Міністерство торгівлі СРСР [72].

У 1934 р. Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про відповідальність за обкрадання споживача і обман Радянської держави» [73] була введена кримінальна відповідальність за обман споживачів.

Із розвитком соціалістичної економіки відбулися і зміни в регламентації торговельної діяльності. Було прийнято новий Цивільний кодекс УРСР 1963 р. [74], який із змінами та доповненнями проіснував до 2003 р. Стосовно здійснення торговельної діяльності Цивільний кодекс значно розширив перелік договірних зобов’язань та встановив правові основи діяльності юридичних осіб. Зокрема, з’явилися глави про поставку, контрактацію, займ, було врегульовано розрахункові та кредитні відносини тощо.

Щодо встановлення порядку здійснення торговельної діяльності, то пріоритет віддавався відомчим нормативним актам [75].

Діяльність державної торгівлі та правовий статус її суб’єктів регламентувалися: Положенням про Міністерство торгівлі СРСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 22 липня 1968 р. № 560; Наказом Міністерства торгівлі СРСР від 30 липня 1968 р. № 130, відповідно до якого були затверджені Положення про міністерства торгівлі союзних республік; Положенням про соціалістичне державне виробниче підприємство від 4 жовтня 1965 р. народження, дію якого було поширено на торгівлю постановою Ради Міністрів СРСР від 30 квітня 1968 р.; Основними правилами роботи магазину, затвердженими наказом Міністерства торгівлі СРСР від 18 травня 1973 р. № 102 та іншими підзаконними актами, що регулювали правила продажу окремих видів товарів – продовольчих і непродовольчих, легкових автомобілів та інших товарів, а також Типовими правилами обміну товарів, санітарними та іншими правилами роботи підприємств роздрібної торгівлі [43, с. 27].

Працювали також фірмові магазини, що діяли на основі Типового положення про фірмовий магазин промислового міністерства, затвердженого наказом Міністерства торгівлі СРСР від 7 травня 1982 р. № 76. Фірмові магазини створювалися як зразкові роздрібні торговельні підприємства. Вони перебували на повному господарському розрахунку, мали самостійний баланс, рахунок у банку.

Набула законодавчого врегулювання дрібнороздрібна торгівля товарами повсякденного попиту нескладного асортименту, що здійснювалася в наметах, кіосках, через торгові автомати і пересувні засоби (візки, автолавки, фургони) [76].

Керівництво торгівлею здійснювало Міністерство торгівлі СРСР, яке Наказом від 20 січня 1984 р. затвердило Номенклатуру основних типів організацій роздрібної торгівлі, в якій визначило доцільність створення відповідної організації (об’єднання, торгу) залежно від обсягу товарообігу [77, с. 48].

З ухваленням у 1987 р. Закону СРСР «Про державне підприємство (об’єднання)» [78] з’явилися нові об’єднання в торгівлі, такі як роздрібні торговельні фірми й оптово-роздрібні торговельні фірми. До торговельних підприємств належали: магазини, універмаги, універсами, об’єднані магазини, фірми, контори; бази, склади, холодильники (холодокомбінати), овочесховища, що перебували на повному госпрозрахунку.

Кооперативна форма торгівлі була заснована на колгоспно-кооперативній власності. Матеріальні засоби і товарні цінності були колективною власністю членів кооперації – пайовиків. Споживча кооперація реалізовувала товари народного споживання, головним чином, сільським мешканцям, а також деякі товари виробничого призначення колгоспам і радгоспам. Вона здійснювала закупівлі сільськогосподарських продуктів і сировини за державним планом, а також позапланові закупівлі надлишків продуктів у колгоспів і колгоспників.

Ухвалений у 1987 р. Закон СРСР «Про державне підприємство (об’єднання)» не поширювався на роздрібні підприємства споживкооперації. До набуття чинності Закону СРСР «Про кооперацію» 1998 р. у цій сфері діяли постанови уряду СРСР про створення кооперативів різних видів діяльності: торговельних, громадського харчування, побутового обслуговування тощо [43, с. 29].

З ухваленням Закону СРСР «Про кооперацію» [79] було встановлено єдине правове регулювання порядку створення та організації діяльності кооперативів незалежно від їх галузевої приналежності.

Крім державної та кооперативної торгівлі, продаж товарів населенню здійснювалася на колгоспних ринках. Згідно з «Основним положенням про завдання і функції колгоспного ринку» 1983 р. колгоспний ринок був торговельним підприємством. Діяльність ринків регламентувалася: Типовими правилами торгівлі на колгоспних ринках, затвердженими Наказом Міністерства торгівлі СРСР від 14 листопада 1978 р. № 263; Основним положенням про завдання і функції колгоспного ринку, затвердженим наказом Міністерства торгівлі СРСР від 15 серпня 1983 р. №177; Санітарними правилами для колгоспних ринків, затвердженими наказом Міністерства торгівлі СРСР від 24 грудня 1979 р. № 297 та узгодженими із заступником Головного державного ветеринарного інспектора СРСР та заступником Головного державного санітарного лікаря СРСР; Типовим положенням про бюро торгових послуг на колгоспному ринку, затвердженому наказом Міністерства торгівлі СРСР від 7 листопада 1982 р. № 232 [43, с. 32].

З ухваленням Закону СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» у системі торгівлі з’явилися нові види юридичних осіб – кооперативи, які об’єднували громадян для організації будь-якого виду діяльності – громадського харчування, медичного обслуговування, торгівлі.

З 1991 р. в Україні почало створюватися національне господарське законодавство. 7 лютого 1991 р. був ухвалений Закон України «Про власність» [80], спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України. Цей Закон передбачав існування в Україні трьох форм власності: приватної, колективної та державної. Відповідно до нього були ухвалені Закони України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. [81]  і «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. [82], які заклали правову основу змін у торгівлі.

Також у період з 1991 по 2003 рр. були ухвалені Закони України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 р. № 1023-XII [83], «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ [84], «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р. № 1956-XII [85], «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» від 14.02.2000 р. №1393-ХIV [86], «Про захист споживчого ринку в Українській РСР» від 25.06.1991 р. № 1255-XII [87], «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 06.07.1995 р. № 265/95-ВР [88], «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р. № 4004-XII [89], «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23.12.1997 р. № 771/97-ВР [90], «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р.  № 1775-III [3].

У цей період торгівля отримала нові імпульси розвитку. Усе це стало можливим насамперед тому, що в торгівлі, як і в інших сферах господарського життя, була легалізована й одержала рівні права з іншими формами приватна власність, розширилася сфера застосування колективної власності, зазнало зміни правове регулювання державної власності. У результаті цього в торгівлі почали діяти принципово нові види підприємств.

Змінилася система управління торговими підприємствами. Декретом Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо завершення комерціалізації підприємств і організацій торгівлі, громадського харчування та сфери послуг» від 15.12.1992 р. [91] були скасовані торги, трести, об’єднання, фірми, управління, комбінати та інші аналогічні їм підприємства й організації державної торгівлі.

Торговельні підприємства почали діяти у формі господарських товариств. Торговельна діяльність стала притаманною фізичним особам-підприємцям. Кооперативна торгівля практично припинила своє існування. Ринкова торгівля продовжила існувати, переставши бути колгоспною. На ринках почали реалізовуватися будь-які товари народного споживання.

Наступною віхою в регулюванні господарсько-торговельної діяльності є прийняття Господарського кодексу України (ГК України), який набув чинності з 01.01.2004 р. [2] та ввів поняття господарсько-торговельної діяльності, встановив її регламентацію. Також з 01.01.2004 р. Набув чинності новий Цивільний кодекс України [92] (ЦК України).

У даний час на правове врегулювання торговельної діяльності спрямована велика кількість різнорівневих нормативно-правових актів не лише нашої країни, але й міжнародних.

Із набуттям чинності ГК України до всіх вищезазначених законів щодо регламентації господарсько-торговельної діяльності було внесено відповідні зміни, більшість з яких була викладена в новій редакції відповідно до норм ГК України. Були також ухвалені закони, що регламентують певні види господарсько-торговельної діяльності. Зокрема, Закони України «Про здійснення державних закупівель» від 1 червня 2010 р. [93], «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» від 25.06.2009р. №1561-VI [94], «Про особливості передачі в оренду чи концесію об’єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності» від 21 жовтня 2010 р. [95].

Крім законів, господарсько-торговельну діяльність регламентує велика кількість підзаконних нормативно-правових актів. Наприклад, «Порядок провадження торговельної діяльності та правила торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. № 833 [7], «Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами», затверджені Наказом Мінекономіки від 19.04.2007 р. № 104 [96], «Правила роздрібної торгівлі продовольчими товарами», затверджені Наказом Мінекономіки, європейської інтеграції від 11.07.2003 р. № 185 [97], «Правила торгівлі на ринках», затверджені Мінекономіки, європейської інтеграції, МВС України, ДПА України, Держкомітетом стандартизації, метрології та сертифікації від 26.02.2002 р. № 57/188/84/105 [10], «Порядок здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери», затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2009 р. № 1200 [98], «Правила торгівлі у розстрочку фізичним особам», затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.2011 р. № 383 [99], «Правила роздрібної торгівлі алкогольними напоями», затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.1996 р. № 854 [100] та інші.

Встановлено також спеціальні правила здійснення біржової торгівлі. Наприклад, «Правила біржової торгівлі на аграрній біржі» (із змінами, внесеними згідно з наказом Аграрного фонду від 18.12.2012 р. № 166) [101].

Серед міжнародних актів слід виділити Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 11 квітня 1980 р.) [102]; Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1996 р. А / 51/628 «Типовий закон про електронну торгівлю, прийнятий Комісією Організації Об’єднаних Націй з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), і Керівництво з прийняття» [103]; Правове керівництво ЮНСІТРАЛ «За міжнародних зустрічних торговельних угодах» (підготовлено на XXV сесії Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), 4-22 травня 1992 р.);  Міжнародні правила тлумачення торгових термінів «Інкотермс 2000» від 01.01.2000 р. № 560 [104].

Сучасний етап розвитку законодавства про господарсько-торговельну діяльність характеризується значним розширенням переліку її видів, передбачених ГК України, наявністю великої кількості підзаконних нормативно-правових актів, що регламентують порядок здійснення окремих видів господарсько-торговельної діяльності. Мають місце спроби  законодавчого врегулювання торгівлі на відстані, торгівлі через торговельні автомати тощо. Відповідно до сучасних тенденцій з’явилися нові учасники господарсько-торговельних відносин, а саме: торгові доми, рітейлери (торговельні мережі), дистриб’ютори, інтернет-магазини та ін., діяльність яких недостатньо  законодавчо врегульована.

Досліджуючи етапи розвитку законодавства про здійснення торговельної діяльності, науковці виділяють різні періоди. Так, Г.Ф. Шершеневич визначив три етапи розвитку законодавства про торгівлю: німецький, французький та італійський [44, с. 64]. Однак вони стосуються розвитку світової торгівлі та не відображають специфіки розвитку національного законодавства.

Батрова Т. О., аналізуючи тенденції розвитку торгового права, виділяє п’ять періодів його розвитку: 1) торгове право давнього періоду; 2) торгове право періоду феодальної роздробленості; 3) торгове право періоду централізації влади і абсолютизму; 4) торгове право періоду капіталізму; 6) торгове право радянського періоду, де виокремлює три періоди: а) націоналізації торгівлі; б) нової економічної політики; в) одержавлення торгівлі; 5) торгове право пострадянського періоду [45, с. 380]. Такий розподіл відображає цивільно-правовий підхід, згідно з яким торговельна діяльність є різновидом діяльності, що регламентується нормами цивільного права, завдяки чому в питаннях правової регламентації увага здебільшого приділяється нормам приватного права, які регламентують, зокрема, зобов’язальні відносини в торгівлі.

Богдан В. В. розглядає історію становлення законодавства про захист прав споживачів як одну із складових законодавства про торгівлю та виділяє такі історичні етапи його розвитку: 1) дореволюційний етап; 2) радянський етап; 3) етап переходу до ринкової економіки; 4) постперебудовний [63, с. 25-65]. Однак така періодизація обумовлена історичним підходом до розгляду зазначеної проблематики і не може бути прийнятною для розгляду господарсько-правового регулювання господарсько-торговельної діяльності.

Аналіз еволюції законодавства про господарсько-торговельну діяльність дозволяє запропонувати періодизацію цього законодавства та виділити такі етапи [105, с. 157-158]:

І етап – з початку ХІ ст. до середини ХVІІ ст. – зародження окремих елементів законодавства про господарсько-торговельну діяльність. Початок цього етапу пов’язаний з кодифікацією норм звичаєвого права, здійсненою у 1016-1054 рр. Ярославом Мудрим. Спочатку з’явилася Руська правда, потім Статут князя Володимира Святославовича, Статут Великого князя Всеволода та ін. Ці нормативно-правові акти регламентували окремі моменти щодо продажу товарів (зокрема контроль мір та ваг, право на повернення хворої худоби);

ІІ етап – із середини ХVІІ ст. до початку ХХ ст. – формування спеціального торговельного законодавства. Початок нового етапу був обумовлений появою купецтва як окремого суб’єкта торговельної діяльності, що викликало прийняття перших спеціальних нормативно-правових актів щодо регламентації торговельної діяльності та встановлення державного керівництва торговельною діяльністю. Такими нормативно-правовими актами стали  Статут торговий 1653 р. та Статут торговий 1667 р. Згодом Статут торговий було викладено в редакції 1903 р., у якій він проіснував до наступного етапу;

ІІІ етап – з кінця 1917 до початку 1991 рр. – радянський період, що складається з трьох підетапів:

  • з 1917 до 1921 рр. – регулювання торговельної діяльності дореволюційним законодавством. У зв’язку зі значним зменшенням товарообігу нове радянське законодавство було відсутнє;
  • з 1922 до 1962 рр. – перше врегулювання торговельної діяльності в соціалістичній економіці. Ухвалення Цивільного кодексу 1922 р. стало початком регулювання торговельної діяльності в умовах соціалістичної економіки. Кодекс досить звужено регламентував питання торговельної діяльності, зокрема окремі зобов’язання. Було введено кримінальну відповідальність за обман споживачів;
  • з 1963 до початку 1991 рр. – регулювання торговельної діяльності в умовах соціалістичної економіки. Початок цього етапу пов’язаний з ухваленням нового Цивільного кодексу 1963 р., який більш розширено регламентував торговельну діяльність. У питаннях встановлення порядку здійснення окремих видів торговельної діяльності було віддано пріоритет відомчим нормативно-правовим актам;

IV етап – із середини 1991 до початку 2004 рр. – початок створення господарського законодавства незалежної України. Початок етапу пов’язаний із здобуттям Україною незалежності та ухваленням низки законів та підзаконних нормативно-правових актів, спрямованих на регламентацію господарсько-торговельної діяльності. У цей період були прийняті норми права щодо регулювання біржової торгівлі, ліцензування окремих видів торговельної діяльності, встановлення порядку здійснення окремих видів торговельної діяльності;

V етап – з 2004 р. до сьогоднішнього часу – сучасний етап розвитку законодавства про господарсько-торговельну діяльність. Початок етапу обумовлений прийняттям Господарського кодексу України та нового Цивільного кодексу України, які набули чинності з 01.01.2004 р. Господарський кодекс України ввів поняття господарсько-торговельної діяльності та встановив її регламентацію. Відповідно до сучасних тенденцій з’явились нові учасники господарсько-торговельних відносин, а саме: торгові домі, рітейлери (торговельні мережі), дистриб’ютори,  інтернет-магазини та ін., діяльність яких недостатньо  законодавчо врегульована.

Періодизація розвитку законодавства про господарсько-торговельну діяльність дозволила систематизувати законодавство України, виявити проблеми у сфері правового регулювання господарсько-торговельної діяльності та запропонувати напрями їх вирішення.

Висновки 

Удосконалено поняття господарсько-торговельної діяльності шляхом його визначення як самостійного виду господарської діяльності, спрямованого на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, що здійснюють суб’єкти господарювання незалежно від форм власності за плату на професійних засадах.

Запропоновано класифікацію форм господарсько-торговельної діяльності шляхом виокремлення  основних і допоміжних, де основні це ті, за допомогою яких здійснюється безпосередньо реалізація продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а  допоміжні це ті, які допомагають реалізовувати продукцію. До основних форм господарсько-торговельної діяльності віднесено: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; міну (бартер); оптову торгівлю; роздрібну торгівлю; громадське харчування; торговельно-біржову діяльність; продаж засобів виробництва; заготівлю. До допоміжних форм господарсько-торговельної діяльності віднесено: оренду засобів виробництва; зберігання на товарному складі; комерційне посередництво (агентську діяльність); іншу допоміжну діяльність.

Запропоновано періодизацію розвитку правового регулювання господарсько-торговельної діяльності та виділено п’ять етапів з  наданням  їх характеристики, а саме: І етап – з початку ХІ ст. до середини ХVІІ ст., що характеризується зародженням окремих елементів торгового законодавства, таких як контроль мір та ваг, право повернення неякісного товару та ін.;  ІІ етап – із середини ХVІІ ст. до початку ХХ ст., який характеризується появою купецтва як окремого суб’єкта торговельної діяльності та формуванням спеціального торговельного законодавства; ІІІ етап – з 1917 до початку  1991 р., у рамках якого виокремлено підетапи: а) з 1917 по 1921 рр., коли нове радянське законодавство щодо регламентації товарообігу загалом було відсутнє; б) з 1922 по 1962 рр., коли започатковано регламентацію товарообігу в соціалістичній економіці; в) з 1963 до початку 1991 р., коли мав місце пріоритет відомчих нормативно-правових актів у питаннях встановлення порядку здійснення окремих видів торговельної діяльності; IV етап – з 1991 по 2004 рр., який  характеризується ухваленням низки законів та підзаконних нормативно-правових актів незалежної України щодо правового регулювання господарсько-торговельної діяльності, у тому числі норм права, які регулюють біржову торгівлю, ліцензування, порядок здійснення окремих видів торговельної діяльності; V етап – з 2004 р. по сьогоднішній час, коли в Господарському кодексі України вперше закріплено термін «господарсько-торговельна діяльність» і з’явились нові суб’єкти господарсько-торговельних відносин, а саме: торгові доми, рітейлери, дистриб’ютори, інтернет-магазини та ін.

Основні результати, викладені в даному розділу дослідження, відображено в таких публікаціях:

  1. Хрімлі К.О. Поняття господарсько-торговельної діяльності / К.О Хрімлі // Актуальні проблемі держави та права. – 2014. – № 74. – С. 217–222 [36].
  2. Хрімлі К.О. Енергопостачання як форма господарсько-торговельної діяльності / К.О. Хрімлі // Экономико-правовые исследования в ХХI веке: направления усовершенствования правового обеспечения энергетической безопасности государства: материалы XIV Междунар. науч.-практ. конф. (Киев, 1–10 декабря 2014 г.) / НАН Украины, Институт экономико-правовых исследований. – Чернигов: Десна Полиграф, 2015. – С. 81–87 [38].
  3. Хрімлі К.О. Еволюція вітчизняного законодавства про господарсько-торговельну діяльність / К.О. Хрімлі // Право України. – 2015. – № 3. – С. 153–158 [105].