Вступ

Права людини, які закріплені у діючих міжнародно-правових договорах, є результатом довготривалого історичного розвитку суспільно-політичної думки, поступового формування стандартів, що стали нормою життя сучасного демократичного суспільства. Пошук універсальної моделі взаємовідносин індивіда та влади тривав тисячоліттями, ідеї демократії, прав людини та принципу громадянства виникли у V—VI століттях до н.е. у стародавніх грецьких полісах. Мислителі того часу (Платон, Протагор, Сократ, Аристотель, Перикл) уперше відзначили тісну взаємодію прав людини та панування закону у суспільстві та визначили напрямки і форми розвитку державності на шляху до свободи та гуманізму.

На доктринальному рівні існують різноманітні концепції прав людини: природно-правова, позитивістська, соціалістична, теологічна та універсальна концепція міждержавного співробітництва у галузі прав людини.

Сьогодні найчастіше права людини розглядаються як права, які притаманні кожній людині в силу того, що вона є людиною. Незважаючи на те що концепція прав людини часто сприймається як така, що відбиває якісь ідеали, до яких необхідно прагнути, або взагалі як утопічна за своєю природою, суть її полягає в тому, що права людини встановлюють той необхідний мінімум, який потрібен, щоб забезпечити людині «людське» існування.

Права людини у сучасному світі дійсно стали одним з найбільш пріоритетних об’єктів міжнародно-правового регулювання, що трансформувались з морально-політичного явища у найважливішу частину всього міжнародно-правового процесу. Права людини стали не тільки універсальними у своєму виразі, але й отримали всесвітнє визнання держав у Міжнародному Біллі прав людини. 

1. Характеристика системи захисту прав людини на міжнародному рівні

Нині функціонуюча універсальна система міжнародного визнання та захисту прав і основних свобод людини склалася після Другої світової війни і в основному в рамках Організації Об’єднаних Націй.

До основних прав людини відносяться такі права, початково закріплені у ЗДПЛ:

—      право на життя, на свободу і на особисту недоторканність (ст. 3);

—      свобода від катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 5);

—      право на рівний захист від якої б то не було дискримінації (ст. 7);

—      право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення основних прав людини, наданих їй конституцією або законом (ст. 8);

—      свобода від довільного арешту, затримання або вигнання (ст. 9);

—      право на справедливий судовий розгляд (ст. 10);

—      право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної держави (ст. 13);

—      право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком (ст. 14);

—      право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18);

—      право на соціальне забезпечення (ст. 22);

—      право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття (ст. 23);

—      право на освіту, спрямовану на повний розвиток людської особистості і на збільшення поваги до прав людини і основних її свобод (ст. 26);

—      право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені (ст. 28).

Разом з тим неправильно буде стверджувати, що до створення ООН міжнародного захисту прав людини не існувало зовсім.

Система міжнародних (міждержавних) органів і організацій, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення, складає механізм міжнародного захисту прав людини.  Слід зазначити, що, окрім міждержавних органів і організацій, у світі існує безліч так званих неурядових правозахисних організацій.

Стаття 55 Конституції України, яка надає право громадянам звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, має на увазі винятково міждержавну частину механізму. Такі (міждержавні) органи відрізняються тим, що вони створюються за взаємною згодою кількох держав, як правило, оформленою міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, яка визначає їхні повноваження і спеціальні правила процедури.

Відповідно міждержавні правозахисні організації відрізняються тим, що: а) вони дійсно мають вплив на уряди; б) найчастіше їхні рішення обов’язкові для виконання, і в будь-якому випадку їхню думку не можна ігнорувати; в) вони змушують міжнародне співтовариство звертати увагу на порушення прав людини.

Схематично всі правозахисні міжнародні організації можна розподілити на дві групи: універсальні та реґіональні.

Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і реґіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов’язані з основною міжнародною організацією світу – ООН. Це не випадково: по-перше, її членами є майже всі держави світу, по-друге, відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльності цієї організації є “утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості”.

Статут зобов’язує головний орган ООН – Генеральну Асамблею ООН – приділяти особливу увагу захистові прав людини. У 1948 р. вона прийняла Загальну декларацію прав людини, а після цього цілу низку міжнародно-правових актів, які торкаються різноманітних аспектів правозахисної діяльності (про громадянські, політичні, культурні права, заборону геноциду, апартеїду, расової дискримінації тощо). Питання прав людини розглядають в Головних комітетах Асамблеї, а також у її допоміжних органах (наприклад, у спеціальних комітетах з дискримінації, проти апартеїду тощо).

Серед інших основних органів ООН особливу роль у захисті прав людини відіграє Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОС), яка під керівництвом Генеральної Асамблеї координує економічну і соціальну діяльність ООН, у тому числі, як зазначено в Статуті, готує “рекомендації з метою поглиблення поваги і дотримання прав людини й основних свобод для всіх”.

Однак, незважаючи на широкі повноваження і ту важливу роль, яку відіграють у міжнародних відносинах головні органи ООН, основні функції щодо захисту прав людини виконують спеціалізовані правозахисні органи й організації. 

2. Співвідношення категорій «міжнародне право» і «особа»

Міжнародне право – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між державами з приводу захисту прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії як у мирний час, так і в період збройних конфліктів.

Розділ ІХ Статуту ООН регулює відносини держав у важливій сфері – взаємодії між державою і людиною. Тому проблеми гуманітарного характеру відповідно до Статуту ООН містять у собі і сприяння додержанню прав людини, і широкий спектр проблем таких, як розв’язання міжнародних соціально-економічних питань, боротьба з масовими порушеннями прав людини внаслідок вчинення злочинів проти людства, захист прав людини у збройних конфліктах, визначення правового статусу окремих прошарків населення – апатридів, біпатридів, трудящих-мігрантів, емігрантів, іммігрантів, біженців та ін.

У Документі Московської наради-конференції з людського виміру НБСЄ держави-учасниці підтримали наведену вище теоретичну концепцію і підкреслили, що «питання, які стосуються прав людини, основних свобод, демократії і верховенства закону, мають міжнародний характер, оскільки додержання цих прав і свобод є однією з підвалин міжнародного порядку. Вони категорично й остаточно заявляють, що зобов’язання, прийняті ними у галузі людського виміру НБСЄ, становлять безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать до суто внутрішніх справ для відповідної держави».

Підсумовуючи першу частину питання, можна зробити такі висновки.

1. Міжнародне право виступає як самостійна галузь сучасного міжнародного права;
2. Міжнародне право володіє усіма необхідними, з погляду доктрини, системотворчими чинниками.
3. Спеціальним об’єктом правового регулювання міжнародного права є міждержавні відносини, які за будь-яких обставин забезпечують права людини й основні свободи усім фізичним особам, що перебувають під їх юрисдикцією.
4. Спеціальним принципом міжнародного права є принцип рівності всіх, незалежно від статі, мови, кольору шкіри, раси, походження або будь-яких інших ознак.
5. Міжнародне право складається зі спеціальних інститутів захисту прав людини у мирний час, включаючи захист прав окремих категорій фізичних осіб, статусу іноземців, апатридів, біпатридів тощо, та захисту прав людини у збройних конфліктах.

Уже з визначення видні істотні відмінності міжнародного права від внутрішньодержавного. Насамперед – це відсутність певного надсуб’єкта – держави, здатного не тільки брати участь у правовідносинах, але й здійснювати їхнє зовнішнє регулювання, володіючи монополією на правотворчість і застосування сили для примусу до виконання встановлених ним норм. Міжнародне право створюється безпосередньо суб’єктами міжнародно-правових відносин, між якими декларується формальна рівність. Повноправними учасниками міжнародних відносин у рамках класичного, довоєнного міжнародного права були винятково держави і державоподібні утворення (такі як, наприклад, Ватикан). Після створення ООН до них були прирівняні міжнародні (міжурядові) організації, а після спалаху антиколоніальної боротьби певною правосуб’єктністю були наділені і народи, які виборюють незалежність. Також у сучасному міжнародному праві в деяких випадках (і насамперед у зв’язку із захистом прав людини) визнається правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб, з якого виключена правотворча функція, властива іншим суб’єктам міжнародного права.

Природним наслідком зазначених передумов є те, що основними джерелами міжнародного права стали міжнародні договори і звичаї, тобто такі форми права, на обов’язковість яких держави, які їх дотримуються, могли дати свою письмову чи мовчазну згоду.

Крім договорів і звичаїв, у міжнародному праві діють т.зв. основні принципи міжнародного права; володіючи вищою юридичною чинністю щодо всіх інших міжнародно-правових норм, вони являють собою “конституцію” міжнародного права. Їхній перелік і роль, яку вони відіграють у міждержавних відносинах, не залишаються незмінними. Якщо в класичному міжнародному праві найважливішими були принципи поваги суверенітету держав і невтручання в їхні внутрішні справи, то сьогодні їхня роль у сфері захисту прав людини значно зменшилася. 

3. Співвідношення внутрішньої компетенції держави і міжнародного права в галузі захисту прав людини

Ухвалення Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та двох Факультативних протоколів до нього 1966 р. і 1989 р., що закріпили каталог основних прав і свобод людини, стало основним кроком у послідовній міжнародній регламентації цього питання. Відповідно до вказаних угод держави – учасниці зобов’язані дотримувати закріплених в них прав і свобод щодо всіх осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, і розвивати міжнародну співпрацю з метою подальшого заохочення і захисту цих прав і свобод.

Безпосередня регламентація прав, тобто надання індивіду певного правового статусу, що включає ряд прав і обов’язків, була віднесена міжнародним правом до внутрішньодержавної компетенції. Слід зауважити, що Статут ООН наголошує, що він: «…ні в якій мірі не дає Організації Об’єднаних Націй права втручатися у справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави…» (п.7 ст. 2), до якої спочатку і були віднесені питання прав людини.

Проте права і свободи особи, що надалі ставали об’єктом міжнародно-правового регулювання і що вийшли з складу виняткової компетенції держави, стають під контроль міжнародного співтовариства і все більша увага у зв’язку з цим починає приділятися створенню міжнародних контрольних механізмів, що мають на меті забезпечити здійснення відповідних стандартів прав індивіда, розробці міжнародних процедур, що сприятимуть досягненню цієї мети.

Механізм забезпечення і захисту прав і свобод людини у сучасних умовах є складним правовим комплексом, що включає як внутрішньодержавні, так і міжнародні засоби. Це, з одного боку, національні нормативні акти і орієнтовані на їх виконання органи держави, а з другого – міжнародні договори і створювані на їх основі органи, покликані забезпечити реалізацію норм, визнаних країнами обов’язковими.

Для визначення прав і обов’язків держав і індивідів в рамках міжнародно-правових актів, що встановлюють стандарти основних прав і свобод людини і гарантії їх захисту, необхідним є чітке формулювання термінологічних особливостей «забезпечення» і «захисту» прав і свобод людини. У цьому сенсі матеріальні (міжнародні договірні і звичаєві) норми міжнародного права, що визначають зміст прав людини, належать до «механізму забезпечення прав людини». Тоді як акти, що регулюють діяльність органів міжнародних правозахисних організацій та норми договірного міжнародного права зі створення і діяльності конвенційних органів, які називають «органами з контролю за дотриманням договорів», або «договірними органами», що відповідають за охорону таких прав, належать до «захисту прав людини», надаючи власні механізми для захисту цих прав у разі порушення. З цього приводу необхідно зазначити, що з часів прийняття Міжнародного Білля прав людини при розробці практично будь-якого нового фундаментального договору в галузі прав людини в нього включають статті, що передбачають створення та компетенцію того або іншого контрольного (імплементаційного) механізму.

За органами, що здійснюють контроль, такі механізми поділяються на політичні та юридичні. Політичними є загальні та спеціальні органи міжнародних міжурядових універсальних та регіональних організацій у сфері захисту прав людини, наприклад: Рада з прав людини ООН, Комітет Міністрів Ради Європи та ін.

Міжнародні юридичні інструменти мають форму договорів (також званих угодами, конвенціями і протоколами до них, хартіями тощо), які мають обов’язкову юридичну силу для договірних держав – учасниць, а також міжнародних звичаїв, на які вони дали явно виражену чи мовчазну згоду. Зазначимо, що до юридичних інструментів не належать політичні акти міжнародних організацій. Наприклад, положення декларацій ООН не є юридично обов’язковими для виконання державами.

Текст договору вважається дійсним і чинним після надання згоди на його обов’язковість договірними державами. Країни можуть виражати свою згоду на дотримання договору декількома способами. Найбільш поширеними є підписання, ратифікація і приєднання. Країни, що брали участь в переговорах про зміст нового договору, ратифікують договір. Ті країни, які не брали участі в переговорах, можуть приєднатися до договору на наступній стадії. Договір набирає чинності, коли його ратифікує, або до нього приєднається, наперед обумовлена кількість країн.

Країна може ратифікувати договір або приєднатися до договору з застереженнями, у разі якщо такі дозволені умовами договору. Зазвичай застереження можуть бути добровільно відмінені державою у будь-який час.

У деяких країнах законодавчо міжнародні договори прирівняні до внутрішніх законів; у інших країнах, навіть після ратифікації міжнародного договору або приєднання до нього, щоб договір набув чинності, яку мають національні закони, має бути ухвалений спеціальний національний закон. Практично кожній країні, яка ратифікувала міжнародний договір або приєдналася до міжнародного договору, доводиться вносити зміни до існуючих законів або розробляти нове законодавство, з тим щоб повною мірою виконувати умови договору на своїй території.

Слід зазначити, що певні міжнародні договори про права людини містять положення про право держав – учасниць передбачати в національному законодавстві певні обмеження, що стосуються реалізації договірних прав і свобод індивідів.

Зокрема, існує дві основні вимоги до правомірної можливості обмеження прав людини з боку держави:

1)       обґрунтованість обмежень легітимними цілями, вказаними в міжнародних договорах і національному законодавстві;

2)       наявність правового розпорядження про можливість обмеження прав у національному законі.

Так, наприклад, відповідно п. 1 ст. 27 Американської конвенції по права людини: «Під час війни, виникнення небезпеки для держави або при інших надзвичайних обставинах, які ставлять під загрозу незалежність або безпеку держави – учасниці, ця держава може брати заходи у відступ від її зобов’язань за цією Конвенцією…».

Існує думка, що міжнародні договори, які регламентують права і свободи людини, встановлюють не тільки обов’язок держав щодо їх імплементації і подальшій практичній реалізації, але і безпосередньо наділяють відповідними правами, свободами і обов’язками індивідів. При виваженому аналізі твердження про те, що міжнародні договори безпосередньо наділяють відповідними міжнародними правами індивідів, є доволі суперечливим.

Всі без винятку міжнародні договори у цій царині починаються з преамбули, де визначається, що держави – учасниці «погоджуються», «погодилися» тощо про нижченаведене. Об’єктом їхніх взаємних домовленостей, тобто правовідносин, є, зокрема, саме відносини щодо визнання та забезпечення певних прав людини.

Далі, у тому випадку, якщо країна ратифікує чи приєднується до договору і стає його державою-учасницею, вона гарантує фізичним особам на її території та під її юрисдикцією здійснення та захист визнаних у ньому прав. Якщо країна не бере участі у договорі, наприклад у МПГПП, вона не має таких міжнародних зобов’язань, не гарантує таких прав на національному рівні населенню під її юрисдикцією, не підлягає перевірці міжнародних контрольних механізмів і здійсненню міжнародних процедур у відповідності з положеннями МПГПП.

Таким чином, правами осіб наділяє не безпосередньо міжнародний договір, а національне законодавство, яке або визнає примат міжнародного права і автоматично застосовує права визначені у міжнародному договорі, або ухвалений спеціальний національний закон про ратифікацію, приєднання, або будь-яку іншу згоду держави на обов’язковість міжнародного договору.

Міжнародну нормативно-правову базу, яка існує у сфері прав людини, можна поділити на дві частини: 1) конвенційний (матеріально-правовий) механізм – норми договорів, що містять зобов’язання держав щодо визнаних ними формальних прав людини; та 2) інституційний (процесуально-правовий) механізм – договірні норми, що регламентують структуру та порядок функціонування контрольних, імплементаційних механізмів, призначених забезпечити виконання цих зобов’язань.

Такий підхід втілено у більшості міжнародних угод про права людини. Зокрема у початкових розділах цих угод, як правило, містяться матеріальні норми, а в решті розділів – правові основи організації та діяльності відповідного контролюючого органу. Наприклад, частина перша Конвенції ООН про права дитини 1989 р. містить перелік прав, які визнають держави – учасниці, а друга присвячена функціям Комітету з прав дитини, створеному державами – учасницями для виконання зобов’язань, взятих згідно з цією конвенцією.

Якщо вивчення конвенційного механізму полягає в аналізі основних і спеціальних прав людини, закріплених у певних договорах, то вивчення інституційного механізму варто розпочати зі стислого розгляду питань про поняття та класифікацію міжнародних механізмів контролю та процедур в галузі прав людини.

В дослідженнях юристів-міжнародників існують різні підходи до розуміння міжнародного контролю в міжнародному праві. Карташкін В.О. розглядає міжнародний контроль як спосіб забезпечення міжнародних зобов’язань, взятих державами у разі неможливості досягти цієї мети іншими способами. В інших дослідженнях міжнародний контроль пов’язується з встановленням в міжнародних договорах міжнародних гарантій. Так, Малінін С.О. ототожнює міжнародний контроль з «системою гарантій». Подібної позиції дотримується Тімербаєв Р.М., Іойриш А.І., Колосов Ю.М. та ін.

Проте уявляється, що в багатьох випадках гарантії і контроль є окремими способами в міжнародному праві прав людини, які, однак, тісно переплітаються між собою та обумовлюються один одним.

Іншим об’єднуючим моментом для визначення поняття міжнародного контролю виступає елемент перевірки виконання державами прийнятих на себе договірних зобов’язань. Виходячи з цього критерію, Котляров І.І. визначає міжнародний контроль як дії суб’єктів міжнародного права або їхніх органів, які здійснюються на основі міжнародних договорів і полягають у перевірці відповідності діяльності держави прийнятим на себе зобов’язанням в цілях забезпечення їх дотримання.

З тих же міркувань Тіунов О.І. розглядає міжнародний контроль як один із засобів забезпечення міжнародно-правових норм, які проявляються в діях суб’єктів міжнародного права щодо попередження порушень зобов’язань та перевірки їх дотримання в цілях добросовісного, належного та своєчасного виконання.

На думку Лукашука І.І., під міжнародним контролем слід розуміти «процес опрацювання інформації, покликаний визначити відповідність поведінки суб’єктів нормам міжнародного права».

На підставі викладеного можна зробити висновки, що поєднуючи різні погляди фахівців щодо питання, яке розглядається, поняття міжнародного контролю за дотриманням та захистом прав людини можна визначити як встановлення суб’єктами міжнародного права або органами міжнародних організацій, які здійснюють таку діяльність на основі міжнародних договорів, відповідності законодавчих, судових, адміністративних та інших заходів, політики та фактичної поведінки держави вимогам зобов’язань, взятих нею згідно з цими договорами.

Міжнародний порядок виробив правило, відповідно до якого, перш ніж звертатися зі скаргою на порушення своїх прав до міжнародних правозахисних органів, громадянин повинен використовувати всі правові механізми, передбачені для цього в державі, на яку він скаржиться. В українській Конституції це сформульовано в такий спосіб (ст.55): “кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна”.

Тобто, перш ніж звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, кожен (тобто громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства, юридична особа) зобов’язаний вичерпати всі національні засоби захисту своїх прав. Це положення Конституції анітрохи не порушує міжнародні стандарти прав людини і не обмежує її свободи у виборі засобів захисту прав: подібні вимоги до процедури звертання в міжнародні правозахисні інстанції містяться, скажімо, у ст.35 Європейської конвенції прав людини і ст.2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Природно виникають питання: про які саме національні засоби правового захисту мова йде, і з якого моменту їх можна вважати вичерпаними? Відповідей у внутрішньому праві України на ці питання немає, бо вони постають тільки у випадку звертання жертви порушення прав до міжнародних механізмів захисту, останні повноважні одержувати скарги від громадян багатьох держав, відповідно, саме вони приймають рішення про визнання чи невизнання факту вичерпаності національних засобів у кожному конкретному випадку, з урахуванням особливостей правової системи держави, на яку подана петиція (скарга). Звичайно вважається, що громадянин вичерпав усі національні засоби захисту прав, якщо він звертався до всіх державних органів, повноваження яких щодо розглянутої справи відповідають критеріям доступності й ефективності.

Доступність означає, що громадянин повинен мати можливість домогтися розгляду своєї справи в компетентному і незалежному органі, і для цьому не повинно існувати надмірних перешкод правового чи адміністративного характеру. Ефективність полягає в можливості прийняття цим органом остаточного й обов’язкового до виконання рішення. Обидва принципи взаємозалежні, в одному з рішень Європейський суд прав людини відзначив: “для того, щоб оскарження вважалося ефективним, воно повинно бути доступним, – а це означає, що зацікавлена особа повинна мати можливість самостійно почати процедуру оскарження” [9].

Серед українських органів найбільшою мірою відповідають цим критеріям суди. У цивілізованій державі суду належить центральне місце у всій правовій системі. Саме суд уособлює справжнє право, істинну справедливість. Чим вище роль, авторитет суду і правосуддя загалом, чим більшою самостійністю і незалежністю володіє суд у взаєминах із представницькими органами й органами управління, тим вищий в країні рівень законности та демократії, тим надійніше захищені від можливих зазіхань права і свободи громадян. 

Висновки

Отже, сучасний каталог прав людини, зафіксований в міжнародно-правових документах та конституціях правових держав, – результат довгого історичного становлення еталонів та стандартів, які стали нормою сучасного демократичного суспільства. Рішучим етапом в розвитку прав людини були буржуазно-демократичні революції 17-18 століть, які висунули не лише широкий набір прав людини, але й принципи свободи та формальної рівності, що стали фундаментом універсальності прав людини, які надали їй дійсно демократичного забарвлення.

Поняття про права і свободи людини включають два аспекти:

–         перший означає, що людина має невід’ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності;

–         другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься в законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб’єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

Права людини – це ціннісний орієнтир який дозволяє застосовувати “людські виміри” не лише до держави, права, закону, законності, правовому порядку, але й до громадянського суспільства, оскільки ступінь зрілості і розвинутості останнього залежить в значній мірі від стану справ з правами людини, від об’єму цих прав та їх реалізації.

Права – це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Основні права – це ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Сутність “нормальності” визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, які самі будучи результатом її біологічного і соціального розвитку не є незмінними. У цьому полягає гуманність, людність цих можливостей – прав людини. Права людини – це, насамперед, її можливості існувати й розвиватися як особистість.

По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною “приналежністю” кожної людської істоти. Їх виникненням датується моментом її народження і не потребує “дозволу”, схвалення з боку будь-якого. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати розвити, проявити себе, як людина, як особистість, незалежно від місця, часу та умов її існування.

Міжнародний захист прав людини як галузь сучасного міжнародного права є сукупністю норм, що визначають єдині для міжнародного співтовариства права і свободи людини, встановлюють зобов’язання держав щодо закріплення, забезпечення та охорону цих прав і свобод і надають індивідам юридичні можливості реалізації та захисту визнаних за ними прав і свобод. 

Список використаної літератури

1. Пітер Маланчук Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом пер. з англ.. – Харків: Консул, 2000. – 592 с.
2. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. – 2-ге вид., стер. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 284 с.
3. Международное публичное право: Учебник. – Изд. 2-е, перераб. и допол. / Под ред. К.А. Бекяшева. – М., 2001. – 640 с.
4. Дмитрієв А.І., Муравйов B.I. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. -Стер. вид. / Відп. Редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губернський – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 640 с.
5. Международное публичное     право.     Учебник.    Издание    второе, переработанное и дополненное / Под ред. К.А. Бекяшева. — М., 2001. – 640 с.
6. Тимченко Л.Д. Международное право: Учебник/ МВД Украины. Нац. ун-т внутр. дел.- Изд. 2-е, стереотип.- Харьков: Консум, 2002.- 525с. /Х91 Т4І9/
7. Буткевич В.Г. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник /’В.Г.Буткевич (ред.), В.В.Мицик, О.В.Задорожній.- Київ: Либідь, 2002.-606с.
8. Баймуратов М.О. Міжнародне право. – Х.: „Одіссей”, 2002.- 672 с.
9. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу: Навч. посіб: Пер. з анегл. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2002. – 381 с.
10. Мацко А.С. Міжнародне право: Навчальний посібник/’ МАУП.- Київ: МАУП, 2002.- 212с.
11. Международное публичное право: категории и термины; Учеб. пособие /МВД России. Санкт-Петербургский университет. Акад. права, экономики и безопасности; Под общ. ред. В.П. Сальникова. – Спб, 2003. – 78 с.
12. Антонович М.М. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Вид. дім “KM Академія”; Алерта, 2003. – 308 с.
13. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право Підручник. Затверд. М-вом освіти і науки. Укр. /М-во економіки та з питань Європейської інтеграції Укр. Українська акад. зовніщньої торгівлі – Київ: Алерта –Пектораль, 2003 – 409 с.
14. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: основні положення, практика застосування, український контекст / уклад. і наук. ред. О. Л. Жуковська. – К.: ВІПОЛ, 2004. – 960 с.
15. Крегул Ю. І. Права і свободи людини: навч. посіб. / Ю. І. Крегул,             В. В. Ладиченко, В. І. Орленко. — К.: Книга, 2004. – 288 с.