Актуальність теми. Конституцією України передбачено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної й інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ч. 1 ст. 17). Таким чином, законодавець конституційними приписами відніс державну зраду до одного з найнебезпечніших суспільно небезпечних діянь проти основ національної безпеки України.

Дослідженням кримінальної відповідальності за державну зраду займалися такі науковці в галузі кримінального права, як: Г.З. Анашкін, Г.В. Андрусів, О.Ф. Бантишев, Ю.В. Баулін, В.М. Боровенко, В.А. Владіміров, С.В. Дьяков, М.П. Карпушин, В.І. Рябчук, М.І. Хавронюк, В.М. Шамара та ін.

Наукові розробки навзваних вчених здебільшого стосуються розгляду складів злочинів проти основ національної безпеки та окремих кваліфікацій деяких суспільно небезпечних діянь проти основ національної безпеки України, практики їх кримінально-правової протидії.

Оскільки злочини проти основ національної безпеки посягають на найбільш важливі цінності держави та суспільства, саме тому законодавець розмістив такі злочини у першому розділі Особливої частини КК України, звертаючи увагу, що такі злочини найбільш тяжчі з тих, що відомі кримінальній науці, як суспільно-небезпечні діяння, що спрямовані на підрив або ослаблення суспільного ладу України.

1. Об’єкт та суб’єкт складу злочину «державна зрада»

У кримінально-правовій літературі не існує єдності позицій з приводу визначення поняття національної безпеки. Так, Л.І. Ільчук вважає, що національна безпека є узагальненим критерієм, який характеризує спроможність держави зберегти територіальну цілісність, суверенно вирішувати політичні, економічні та інші питання й виступати як самостійний суб’єкт системи міждержавних відносин [2, с. 54-55]. Натомість, О.П. Дзьобань пропонує національну безпеку розглядати як ступінь захищеності інтересів особистості, суспільства та держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, а також як показник здатності суспільства і держави стримувати або усувати внутрішні і зовнішні загрози національному суверенітету, територіальній цілісності, соціальному ладу, економічному розвиткові [12, с. 26]. Видається, що більш повною та переконливою є позиція О. П. Дзьобань, оскільки він у своєму визначенні ставить акцент на людину, суспільство і державу, які у ст. 3 Закону України розглядаються як об’єкти національної безпеки. Окрім того, автор вказує на таку юридичну конструкцію, як «внутрішні і зовнішні загрози», що, безумовно, охоплює широке коло усіх реальних та потенційних загроз національній безпеці України.

Слід зазначити, що тлумачення юридичної конструкції «основи національної безпеки України» не наводиться у вищезазначеному законі. Загальновідомо, що поняття «основи» слід трактувати як основоположні принципи, вихідні засади. Водночас, у преамбулі до Закону України «Про основи національної безпеки України» зазначено, що у ньому визначаються основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки людини та громадянина, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності. Відповідно, з аналізу положень Закону випливає, що до основ національної безпеки України необхідно відносити: об’єкти національної безпеки (людина, суспільство і держава), пріоритети національних інтересів (гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві тощо), основні напрями державної політики з питань національної безпеки. Отже, виходячи із зазначеного закону України, напрямки основ національної безпеки стосуються політичної, військової, економічної, соціальної, екологічної, науково-технологічної та інформаційної сфер.

Таким чином, родовий об’єкт розглядуваного складу злочину, характеризується складною, комплексною структурою та включає в себе суспільні відносини з охорони основ національної безпеки України, що забезпечують існування України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави [5, с. 23]. З огляду на зазначене вважаємо, що родовим об’єктом злочинів, що передбачені у Розділі І Особливої частини КК України «Злочини проти основ національної безпеки України», є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини щодо забезпечення основ національної безпеки держави.

В свою чергу, додатковий безпосередній об’єкт може бути додатковим обов’язковим (шкода спричиняється неминуче) і додатковим факультативним (існує лише можливість спричинення шкоди). Щодо останнього, то в одних випадках шкода такому об’єкту завдається, а в інших – ні [7, с. 294]. В свою чергу, П. С. Матишевський вважає, що “ознаки складу конкретного злочину не можуть бути факультативними, вони завжди обов’язкові. Та обставина, що те чи інше конкретне злочинне діяння поряд з основним або додатковим об’єктом іноді посягає на інші соціальні блага, не може бути підставою для визнання цих благ об’єктом злочину, оскільки вони не відображають специфіку складу злочину і не впливають на його кваліфікацію” [8, с.104]. Таким чином, слід з’ясувати наявність або відсутність у злочині, який регламентує кримінальну відповідальність за державну зраду додаткового обов’язкового і додаткового факультативного об’єкта.

Видається, що додатковий обов’язковий об’єкт у складі злочину, який передбачає відповідальність за державну зраду, відсутній. Наприклад, внаслідок вступу на службу до збройних сил ворога порушуються лише відносини, що забезпечують національну безпеку. Натомість, додатковими факультативними безпосередніми об’єктами можуть виступати найрізноманітніші суспільні відносини, які порушуються внаслідок зрадницьких дій: громадська безпека, відносини власності, здоров’я іншої особи тощо. Також додатковим факультативним об’єктом можуть виступати права та свободи людини і громадянина, економічні інтереси суб’єктів господарювання (наприклад, розлад грошової, кредитної, валютної систем України), а також охоронювані законом громадські інтереси. У кримінально-правовій літературі справедливо зазначають, що життя іншої особи не входить до складу об’єкта державної зради. Тому, коли внаслідок державної зради вчиняється вбивство громадян України в результаті участі в бойових діях на боці ворога, то вчинене пропонують кваліфікувати за сукупністю (ст. 111 та ст. 115 КК України) [9, с. 80].

Зі змісту ч. 1 ст. 111 КК України, що передбачає відповідальність за державну зраду, випливає, що цей злочин може бути вчинений тільки спеціальним суб’єктом. Про це свідчить аналіз диспозиції статті відповідної норми, де міститься вказівка на додаткову ознаку, яка характеризує суб’єкт посягання (громадянство України).

Щодо першої обов’язкової ознаки загального суб’єкта злочину – фізичної природи, то слід зазначити, що ним може бути лише людина (фізична особа), а не установа чи інша юридична особа. Це положення безпосередньо випливає зі змісту статей (ст. 7-10 ) КК України. Тобто, визнаючи суб’єктом злочину лише фізичну особу (людину), очевидно, що кримінальне право розглядає злочин як соціальне явище, а тому послідовно проводить лінію, що суб’єктом злочину може бути лише особа, яка має розум і відносну свободу волі [5, с. 258]. Окрім того, як справедливо зазначає О.М.Омельчук, «мислять» за юридичну особу завжди люди. Суб’єктивна ж сторона, яка є обов’язковим елементом усіх складів злочинів, передбачає психічне ставлення особи до свого діяння та злочинних наслідків, які наступили [2, с. 111].

Однак не слід забувати, що відповідно до Закону України № 314 – VII від 23 травня 2013 р. Загальна частина КК України доповнена новим розділом XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб». В основу таких заходів щодо юридичних осіб покладено принцип винної кримінальної відповідальності фізичної особи за вчинення нею посягання, за умови, що вона його вчиняє в інтересах юридичної особи. Однак у переліку таких злочинів, які передбачені розділом XIV-1 Загальної частини КК України, не міститься вказівки на злочин, який регламентує кримінальну відповідальність за державну зраду. Отже, звідси випливає, що державна зрада не може бути вчинена від імені чи в інтересах юридичної особи.

Серед ознак та характеристик фізичної особи необхідно виділити лише ту, що має кримінально-правове значення, а саме громадянство України, оскільки «для вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 111 КК України недостатньо установити, що особа, котра вчинила діяння, передбачене зазначеною нормою КК України, досягла віку з якого може наставати кримінальна відповідальність (16 років), і зробити висновок про її осудність. Для цього необхідно додатково встановити, що винна особа є громадянином України, оскільки тільки громадянин України як спеціальний суб’єкт може підлягати відповідальності за державну зраду» [4, с. 117].

Отже, дослідивши питання об’єкта злочину, передбаченого ст. 111 КК України, можна зробити наступні висновки:

—      родовим об’єктом аналізованого по-сягання є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини щодо забезпечення основ національної безпеки держави;

—      основним безпосереднім об’єктом  – суспільні відносини, що забезпечують національну безпеку, її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, обороноздатність, державну, економічну чи інформаційну безпеку;

—      додатковим факультативним об’єктом –   права та свободи людини і громадянина, економічні інтереси суб’єктів господарювання (наприклад, розлад грошової, кредитної, валютної систем України), а також охоронювані законом громадські інтереси.

2. Кримінально-правова природа державної зради

Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України [5, с. 111].

З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах: 1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту; 2) шпигунство; 3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України.

Зауважимо, що перехід на бік ворога розглядається у двох вимірах: фізичний перехід (перехід на територію ворожої держави) та інтелектуальний перехід (надання допомоги ворожій державі або її представникам, будучи на території України). Другою формою здійснення державної зради є надання іноземній державі/організації/представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України. Варто зауважити, що за таких обставин не має значення, діяла особа на замовлення іноземної держави чи з власної ініціативи [6, с. 324].

Підривною визнається будь-яка діяльність, що пов’язана: зі спробою зміни системи вищих органів державної влади нелегітимним шляхом; із втручанням у міжнародну чи внутрішню політику; зі спробою зміни території чи зниженням обороноздатності України; з ужиттям заходів щодо посилення економічної залежності від інших держав тощо [6, с. 324]. Якщо розглядати шпигунство як третю форму організації державної зради, воно являє собою передачу або збирання з метою передачі іноземній державі, організації чи представникам відомостей, що становлять державну таємницю [7].

Зауважимо, що суб’єктивна сторона такого злочину, як державна зрада, характеризується виною в формі прямого умислу, за якого особа усвідомлює, що її діяння вчинюються на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, і бажає їх здійснити. Мотиви можуть бути різними (ненависть до України, користь та ін.), але на кваліфікацію це не впливає.

Таким чином, покаранням за такий злочин, як державна зрада, є позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна або без такої [5, с. 111].

Загалом, для наявності складу державної зради «достатньо установити наявність посягання хоча б на одну з названих груп відносин, на одну зі сфер інтересів суспільства й держави» [1, с. 152].

Також існує заохочувальна норма, передбачена ч. 2 ст. 111 КК України, за якою звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації чи їх представників жодних дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв’язок із ними та про отримане завдання. 

3. Підстави та умови звільнення особи від кримінальної відповідальності за державну зраду за кримінальним законодавством України

Вирішення питання про сутність підстав та умов звільнення від кримінальної відповідальності є необхідним етапом у з’ясуванні причин, за яких особа, що вчинила злочин і для якої повинна настати кримінальна відповідальність за нього, може (або навіть повинна) бути позбавлена державою цього.

У кримінально-правовій науці важко віднайти сталу думку стосовно підстав та умов звільнення від кримінальної відповідальності. Для цього спочатку необхідно звернутися до етимології значення понять «підстави» та «умови» звільнення від кримінальної відповідальності. Так, поняття «підстав» та «умов» звільнення від кримінальної відповідальності вченими-криміналістами досить часто об’єднуються і трактуються як конкретний юридичний склад — склад звільнення від кримінальної відповідальності. Поняття «передумов» звільнення від кримінальної відповідальності використовується значно рідше. При цьому звертає на себе увагу те, що різними криміналістами у згадані поняття закладається різний зміст, іноді вони ототожнюються4 або ж протиставляються. Складається враження, що окремі автори взагалі не надають суттєвого значення проведенню різниці між ними. Одночасно і чинне кримінальне законодавство України не розмежовує (в узагальненому аспекті) передумови, підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності. Між тим вирішення цього питання є не лише значущим для розвитку та вдосконалення понятійного апарату кримінально-правової науки, а й запорукою дотримання закону та забезпечення прав людини при притягненні особи до кримінальної відповідальності та при звільненні від неї.

Взагалі, підстава — це джерело, головна ланка на якій що-небудь будується, достатній привід, який виправдовує будь-що, умова — це обставина, від якої що-небудь залежить, правила, встановлені у якій-небудь галузі життя, діяльності, дані, вимоги, з яких слід виходити, а передумова — попередня умова існування, виникнення, діяння та іншого чого-небудь.

Вивчаючи підстави звільнення від кримінальної відповідальності, вчені-криміналісти здебільшого шукають підстави у характеристиках вчиненого суспільно небезпечного діяння чи особи яка його вчинила.

Під підставами звільнення від кримінальної відповідальності Т.Т. Дубінін розуміє притаманні тому чи іншому суспільно небезпечному діянню об’єктивні обставини, які з урахуванням законодавчої оцінки в сукупності є необхідні та достатні для обґрунтування висновку суду про те, що скоєне суспільно небезпечне діяння не становить великої суспільної небезпечності, а винна особа може бути виправлена без застосування кримінального покарання. Проте, як зазначає О.О. Житній, пропозиція цього автора знаходити підстави звільнення лише в ознаках, які характеризують вчинений злочин, виглядає не бездоганною, оскільки сфера дослідження таким чином невиправдано звужується, тим більш, що згідно з чинним законодавством вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується не лише з ознаками вчиненого діяння, але й з посткримінальною поведінкою особи, яка це діяння вчинила. Крім того, звільнення від кримінальної відповідальності можливе й у випадках вчинення деяких тяжких й особливо тяжких злочинів, які аж ніяк не можна розцінити як такі, що не становлять великої суспільної небезпеки.

О.В. Наден вважає, що у зв’язку з тим, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є вчинення суспільно небезпечного діяння, яке відповідає всім ознакам складу злочину, передбаченого кримінальним законом, і що саме з цього моменту між особою, яка таке діяння вчинила, та державою складаються кримінальні правовідносини, можна дійти висновку, що самої лише наявності кримінально-правових відносин між особою та державою ще не досить для звільнення такої особи від кримінальної відповідальності. Вона також звертає увагу й на те, що в таких правовідносинах держава повинна лише покласти на особу кримінальну відповідальність, а не звільнити її від такої.

Для правильного застосування звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду необхідно з’ясувати, як діяла особа: а) за попереднім завданням спецслужби іноземної держави чи, б) ініціативно, за власним бажанням, переслідуючи певну мету. Дії особи, яка надала таку допомогу з власної ініціативи, без попереднього отримання злочинного завдання відсутня передумова звільнення від кримінальної відповідальності.

При цьому за вчинення замаху на надання такої допомоги та за закінчений злочин у цій формі особа також не може бути звільнена від відповідальності, адже замах і закінчений злочин у формі надання допомоги передбачають виконання певних дій, спрямованих на виконання злочинного завдання, що, природно, унеможливлює застосування в цих випадках звільнення від кримінальної відповідальності.

Отже, передумовою звільнення громадянина України від кримінальної відповідальності за державну зраду у формі шпигунства може бути лише: а) за готування до шпигунства у разі попереднього отримання таким громадянином завдання, яке несе суспільну небезпечність і б) надання відповідної згоди на його виконання без вчинення конкретних дій по збиранню або передачі відомостей, що становлять державну таємницю.

Відомо, що державна зрада належить до злочинів зі спеціальним суб’єктом. Для вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 111 КК України недостатньо встановити, що особа, яка вчинила діяння, передбачене зазначеною нормою КК, досягла віку кримінальної відповідальності (16-річний вік), і зробити висновок про її осудність. Для цього необхідно додатково встановити, що підозрювана (обвинувачувана) особа є громадянином України, оскільки лише громадянин України як спеціальний суб’єкт може вчинити державну зраду.

О.Ф. Бантишев вважає, що у подібних випадках правильніше говорити не про спеціального суб’єкта, а про спеціального виконавця, оскільки співучасниками в таких видах злочинів (організаторами, підбурювачами, пособниками) можуть бути й особи, які не є такими.

Як вже зазначалося, суб’єктом отримання злочинного завдання є громадянин України (тобто особа, яка набула громадянства України у встановленому законами і міжнародними договорами України порядку. Вичерпний перелік осіб, які є громадянами України, встановлено Законом України «Про громадянство» та іншими нормативно-правовими актами України).

Якщо під час провадження у справі буде встановлено, що особа, яка підозрюється (обвинувачується) у державній зраді, має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею іноземного громадянства автоматично виключає її з числа громадян України. Тому вчинені такою особою шпигунські дії необхідно кваліфікувати за ст. 114 КК України, а діяння вчинені нею в інших формах із числа передбачених ст. 111 КК України, — за відповідними іншими статтями Особливої частини КК, якщо фактично вчинене суспільно небезпечне діяння містить склад іншого зло- чину15.

Підставою звільнення від кримінальної відповідальності у разі вчинення державної зради виступають у сукупності наступні суспільно корисні дії громадянина України: 1) невчинення ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їхніх представників; 2) добровільне повідомлення органам державної влади про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання.

Невчинення ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їхніх представників означає повну бездіяльність особи щодо виконання отриманого суспільно небезпечного завдання на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Ця підстава звільнення від кримінальної відповідальності має багато спільного із добровільною відмовою від незакінченого злочину (ст. 17 КК), у зв’язку з чим не виключається можливість конкуренції кримінально-правових норм щодо добровільної відмови від вчинення злочину і спеціальної підстави звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду.

На нашу думку, у цьому випадку має бути застосована саме спеціальна норма, яка міститься в Особливій частині КК, а не у ст. 17 КК, де передбачені умови добровільної відмови від доведення злочину до кінця, оскільки така умова як попередження органів державної влади у ст. 17 КК відсутня.

Добровільне повідомлення органам державної влади про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання полягає у фактичному самовикритті у вчиненні державної зради, що робить виконання суспільно небезпечного завдання на шкоду інтересам України неможливим.

Заява громадянина України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання може бути зроблена у будь- якій формі (усно, письмово, за допомогою засобів телекомунікації тощо).

Ю.В. Баулін вважає, що зміст заяви повинен містити в собі відомості про те, з якою іноземною державою чи іноземною організацією або їхніми конкретними представниками мав зв’язок той, хто робить заяву, в чому конкретно такий зв’язок виявився, де і коли, а також яким способом і з ким був встановлений та підтримувався цей зв’язок; де, коли, від кого і яким чином було отримане завдання; в чому полягав зміст цього завдання, способи та час його виконання тощо; поведінка особи після отримання завдання; мотиви зробленої заяви тощо. Заява повинна містити вичерпний перелік інформації щодо зв’язку громадянина України з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками, отриманого ним злочинного завдання та своєї поведінки після отримання такого завдання. Приховування будь-якої інформації щодо зазначених обставин або обманна заява унеможливлює звільнення особи від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 111 КК України.

Добровільність заяви у ч. 2 ст. 111 КК України означає, що особа не примушується до такої заяви органами державної влади України чи службовими особами, робить її невимушено, а за своєю волею, і що вона має можливість і надалі певний час приховувати від них факт свого зв’язку з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми пред-ставниками17.

Водночас з аналізу статистичної звітності Державної судової адміністрації України можна дійти висновку, що за 2001-2011 рр. судами України за суспільно небезпечні діяння, які призвели до державної зради, розглянуто 5 кримінальних справ стосовно 7 осіб та 7 було засуджено до відбування покарання, і не було жодного звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ч. 2 ст. 111 КК України.

Це пов’язано насамперед зі складністю застосування даної норми звільнення від кримінальної відповідальності правозастосовними органами. Оскільки факт згоди особи на співробітництво з іноземними спецслужбами, спрямоване на розвідувально-підривну діяльність проти основ національної безпеки України, є закінченим складом злочину «державна зрада».

Необхідно погодитися з думкою С.В. Дьякова, який вважає, що громадянин України, завербований як агент іноземної розвідки, поповнює цим агентурний апарат останньої, а цей апарат — головне знаряддя підривної діяльності. Поповнення агентурного апарату новими членами без сумніву посилює його, а також позиції противника у нашій державі. Розрахунок у цій діяльності на нових агентів — це реальна допомога в підривній діяльності, а не готування до такої допомоги, навіть якщо той чи інший агент у даний час чи в цій ситуації не виконує конкретних завдань розвідки, яка його завербувала. Уже сам факт повинен розглядатися як безпосередня допомога противнику в його підривній діяльності.

Шукаючи вихід з кримінально-правової колізії, яка має місце при застосуванні право- застосовними органами звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду, вбачається наступний вихід з даної ситуації:

1)       Пропонуємо викласти заохочувальну норму, яка міститься у ч. 2 ст. 111 КК України у новій редакції, з посиланням на конкретне суспільно небезпечне діяння (діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України) в разі вчинення якого, за певних підстав та умов особу вправі звільнити від кримінальної відповідальності;

2)       Враховуючи вищенаведене, ч. 2 ст. 111 КК України може мати таку редакцію:

«Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, який вчинив злочин, передбачений частиною першою цієї статті, якщо він припинив злочинну діяльність на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, своєчасно і добровільно повідомив органи державної влади про вчинене та внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено завдання шкоди інтересам України». 

Висновки

Провівши аналіз юридичних складів державної зради (у формі шпигунства) та шпигунства, ми дійшли висновку, що вказані вище склади злочинів варто розмежувати за суб’єктом злочину та умовами звільнення від кримінальної відповідальності.

За ст. 111 КК України державна зрада у формі шпигунства вважається закінченою з моменту вчинення відповідного діяння. Якщо говорити про об’єкт злочину, він є тотожним у ст. 111 КК України та ст. 114 КК України – об’єктом є державна безпека України в інформаційній, а також політичній, економічній, воєнній і науково-технологічній сферах.

З об’єктивної сторони державна зрада у формі шпигунства та шпигунство збігаються.

Відзначимо, що важливою відмінністю цих злочинів є суб’єкт. Суб’єктом державної зради є громадяни України, який досяг 16 років. Суб’єктом шпигунства, у свою чергу, є виключно іноземець або особа без громадянства, яким виповнилось 16 років.

Спільною є спрямованість суб’єктивної сторони державної зради та шпигунства – прямий умисел, тобто бажання або допустимі наслідки.

Особливу увагу викликає питання щодо умов звільнення від кримінальної відповідальності, які мають певні відмінності у цих двох складах злочину.

У ч. 2 ст. 111 КК України визначено спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності, яка можливе лише за наявності трьох умов у сукупності: 1) суб’єктом злочину є такий громадянин України, який вступив у зв’язок з іноземною державою/організацією/представниками та отримав від них злочинне завдання; 2) громадянин не вчинив жодних дій на виконання отриманого злочинного завдання; 3) громадянин добровільно заявив органам влади України про зв’язок з іноземною державою/організацією/представниками та про злочинне завдання.

У свою чергу, ч. 2 ст. 114 КК України, передбачаючи спеціальну підставу звільнення від відповідальності, встановлює також три умови, з яких лише дві повністю залежать від волі суб’єкта злочину: 1) особа припинила розпочату шпигунську діяльність; 2) особа добровільно повідомила про своє діяння органам влади України; 3) внаслідок виконання двох вище вказаних умов та вжитих заходів органів влади України було відвернено шкоду.

Правильне визначення складу злочину є важливим та необхідним етапом для правозастосування, оскільки правильна кваліфікація злочинних діянь, яка досягається лише шляхом встановлення і ретельного вивчення усіх без виключення ознак складу окремного злочину та сприятиме протидії злочинності, може мінімізувати слідчі і судові помилки під час розслідування і розгляду справ та забезпечити відповідність вчиненого злочину і правильне призначення покарання. 

Список використаної літератури

1. Климчук О.О. Кримінальна відповідальність за диверсію по законодавству України: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / О.О. Климчук. -К., 2002. – 219 с.
2. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів : навч. посіб. / М. Й. Коржанський. – 2-ге вид. – К.: Атіка, 2002. – 639 с.
3. Кримінальна відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України (проблеми кваліфікації): моногр. / О.Ф.Бантишев, О.В.Шамара. – [3-е вид., перероб. та доп.]. – К. : 2014. – 198 с.
4. Кримінальне право (Особлива частина): підручник / За ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменного. Т. 1 – Луганськ: Видавництво «Елтон-2», 2012 р. – 780 с.
5. Кримінальне право України. Загальна частина: підруч. / М.І.Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов [та ін.]; за ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.
6. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / За заг. ред. Є.Л. Стрельцова. – Х: Одіссей – 2009. – 469 с.
7. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України/ за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка- 2-ге вид., переробл. та доповн.- К.: Дакор, 2008. – 1428 с.
8. Скулиш Є.Д. Проблеми створення системи кримінально-правової охорони державної безпеки / Є.Д. Скулиш // Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (11-12 жовтн. 2012 р.); редкол.: В.Я. Тацій (голов. ред.), В.І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. – Х.: Право, 2012. – С. 41-46
9. Чорний Р. Л. Проблеми поняття злочинів передбачених у розділі І Особливої частини КК України / Р. Л. Чорний // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2013 р. – С. 346-356.