Вступ

Міжнародне гуманітарне право застосовується лише до ситуацій, які досягли інтенсивності збройного конфлікту, при звичайних масових заворушеннях, протестах, навіть збройних протистояннях правове регулювання не змінюється. Застосовується кримінальне чи інше національне право, відповідальні особи можуть притягуватися до адміністративної, цивільної чи кримінальної відповідальності тощо.

Женевські конвенції про захист жертв війни — міжнародні багатосторонні угоди в галузі законів і звичаїв війни, спрямовані на захист жертв збройних конфліктів. Підписані 12 серпня 1949 на Дипломатичній конференції ООН, що відбулася в Женеві з 21 квітня по 12 серпня 1949. Набрали чинності 21 жовтня 1950 року.

До Женевської конвенції приєдналися понад 190 держав, тобто майже всі країни світу.

Женевські конвенції охоплюють чотири універсальних міжнародних договори:

1. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у регулярних арміях — зобов’язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них забороняється.
2. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що постраждали в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі — встановлює правила поводження з хворими та пораненими під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в регулярних арміях.
3. Конвенція про поводження з військовополоненими — встановлює правила, яких повинні дотримуватися воюючі сторони при поводженні з військовополоненими.
4. Конвенція про захист цивільного населення під час війни — передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.

1. Особливості міжнародно-правового захисту жертв війни

Основним завданням сучасного гуманітарного права є захист жертв війни, до яких відносять всіх осіб, які не беруть участі у збройному конфлікті або перестали брати таку участь унаслідок поранення, хвороби чи інших причин. До таких осіб відносять поранених і хворих воїнів, жертв корабельних аварій та цивільне населення. Проте до 1949 р. міжнародне гуманітарне право не передбачало практично ніякого захисту, який би стосувався захисту цивільних осіб. Гаазьке положення 1907 р. містить лише декілька основних норм стосовно цивільного населення. У ньому зазначено, що окупаційні сили повинні поважати “право і честь сімей, життя людей, приватну власність”.

Застосування цих норм з того часу стало традиційним, вони й сьогодні зберігають чинність. Що ж до інших категорій осіб, то такий захист був недостатнім.

Ситуація суттєво змінилася з прийняттям Женевських конвенцій 1949 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, що зазнали аварії на кораблі, зі складу збройних сил на морі, та осіб, що потрапили в полон. Крім того, було прийнято конвенцію, присвячену захисту цивільного населення під час збройного конфлікту.

Женевські конвенції є розвитком міжнародно-правових норм про захист жертв війни, раніше закріплені в Гаазькій конвенції 1899 та 1907 рр. і конвенціях, підписаних в Женеві в 1864, 1906 і 1929 рр.

Женевські конвенції закріпили основний принцип сучасного міжнародного права: війни ведуться проти збройних сил супротивника; військові дії проти цивільного населення, хворих, поранених, військовополонених тощо забороняються.

Женевські конвенції застосовуються у разі оголошеної війни або будь-якого збройного конфлікту, навіть якщо одна з воюючих сторін не визнає стану війни, і у разі окупації території, навіть якщо ця окупація не зустріне збройного опору.

Учасники Женевських конвенцій зобов’язані дотримуватися положень, якщо супротивна сторона не бере участь у Женевських конвенцій, у своїх діях також буде їх дотримуватися. Положення Женевських конвенцій обов’язкові і для нейтральних країн.

Женевські конвенції передбачають обов’язок країн-учасниць розшукувати й карати осіб, які скоїли або наказали вчинити будь-які дії, які порушують положення цих конвенцій. Такі особи підлягають суду країни, на території якої вони вчинили злочини, або суду будь-якої країни — учасниці Женевських конвенцій, якщо вона має докази їхньої винуватості.

Серйозним порушенням Женевських конвенцій вважається навмисне вбивство поранених, хворих, військовополонених і цивільного населення, катування і нелюдяне поводження з ними, включаючи біологічні експерименти, нанесення шкоди здоров’ю, примус військовополонених служити в армії супротивника, взяття заручників, серйозне руйнування майна, що не викликано військовою необхідністю тощо. Особи, винні у серйозних порушеннях Женевських конвенцій, розглядаються як воєнні злочинці і повинні притягатися до кримінальної відповідальності.

Женевські конвенції передбачають порядок розслідування заяв про їхнє порушення і покладають на учасників зобов’язання прийняти закони, які передбачають ефективне кримінальне покарання винних.

Ці документи передбачали, що у відношенні всіх категорій жертв війни забороняються умисні вбивства чи Поранення, жорстоке чи нелюдське поводження, катування, біологічні чи медичні експерименти, умисне заподіяння тілесних ушкоджень, примушення до праці на військових об’єктах на шкоду своїй державі, вербування дітей, заборона виконання будь-яких покарань без судового вироку, який виноситься неупередженим та належним судом, забороняються колективні покарання тощо.

2. Міжнародно-правовий захист поранених і хворих

Міжнародно-правовий захист поранених і хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, отримав подальший розвиток у І, II і Ш Женевських конвенціях 1949 р., а також у Додаткових протоколах до них 1977 р.

Терміни “поранені” та “хворі” вживають для позначення осіб-як військовослужбовців, так і цивільних, котрі потребують медичної допомоги чи догляду й утримуються від будь-яких ворожих дій. Особами, що “зазнали корабельної аварії”, треба вважати як військовослужбовців, так і цивільних, які зазнають небезпеки на морі чи в інших водах унаслідок нещастя, що трапилось з ними, і які утримуються від будь-яких ворожих дій.

Таким чином, захист тепер поширюється і на особу, і на установу, та пов’язується з їх воєнним чи цивільним статусом.

Стаття 10 Додаткового протоколу І констатує:

1. Усі поранені та особи, що зазнали корабельної аварії, незалежно від того, до якої сторони вони належать, користуються повагою та захистом.
2. За будь-яких обставин з ними поводяться гуманно і надають їм максимально можливу та в найкоротші строки медичну допомогу й догляд, якого вимагає їх стан. Між ними не робиться жодної різниці з якихось інших міркувань, крім медичних”. Майже такі самі за змістом і формою положення закріплені в ст. 7 Додаткового протоколу II.

Наведені вище положення стосуються таких суттєвих зобов’язань держав-учасниць: ставитись із повагою, що означає поводитись з беззахисними людьми так, як цього вимагає їх стан, і завжди гуманно; захищати цих осіб від несправедливості й небезпеки через наслідки воєнних дій, а також від можливих посягань на їх недоторканність; надавати медичну допомогу і догляд цим особам, потрібно не залишати їх напризволяще на тій підставі, що вони належать до сторони противника (загальна заборона на дискримінацію). При цьому немає жодної потреби в тому, щоб поводитись із ними краще, ніж це можливо: за пораненими і хворими сторони противника не потрібно доглядати більше, краще, ніж за власними комбатантами в такій самій ситуації.

Стосовно Женевської конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, то її положення застосовувалися до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій. Ці положення передбачають розв’язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв’язків між членами розлучених сімей.

IV Женевська конвенція передбачає створення санітарних і безпечних зон (ст. 14) для того, щоб відгородити від нападів з землі чи з повітря поранених і хворих, престарілих, дітей, вагітних жінок і матерів малолітніх дітей, а також створення нейтральних зон у районах, де відбуваються бої (ст. 15), для захисту поранених і хворих комбатантів чи некомбатантів, і цивільних осіб, що не беруть участі у воєнних діях.

Водночас створення таких зон має факультативний характер і повинно бути предметом переговорів між сторонами в конфлікті, які можуть застосовувати з цією метою положення проекту типового положення, доданого до Конвенції.

У IV Женевській конвенції вперше було зроблено спробу дати визначення поняттям “цивільне населення”, “цивільна особа”. Згідно зі ст. 4, під захист цієї Конвенції потрапляють особи, які під час конфлікту або окупації перебувають під владою конфліктуючої або окупаційної сторони, громадянами якої вони не є.

Однак норми ст. 4 Конвенції не поширювалися на:

– громадян, держави яких не були зв’язані з положеннями цієї Конвенції;

– громадян нейтральних держав, що опинились на території однієї з воюючих держав;

– громадян будь-якої співвоюючої держави доти, доки їх держава має нормальне дипломатичне представництво у державі, під владою якої вони перебувають;

– осіб, захищених трьома іншими Женевськими конвенціями, а саме: поранених, хворих, що зазнали корабельної катастрофи на морі, а також військовополонених.

Таким чином, IV Женевська конвенція 1949 р. застосовувалась лише до тих цивільних осіб, що в якийсь момент і якимось чином опинились під час конфлікту або окупації під владою противника. Але це обмеження було знято у 1977 р. з прийняттям Додаткового протоколу І.

У ст. 50 Додаткового протоколу І цивільну особу визначають як будь-яку особу, що не належить до збройних сил. У разі сумніву щодо того, чи є якась особа цивільною, вона вважається цивільною особою. До категорії цивільного населення належать усі особи, які є цивільними. Відповідно, сьогодні норми загального захисту стосуються всіх осіб, зачеплених збройним конфліктом, незалежно від того, чи відносяться вони до осіб, що перебувають під заступництвом, чи ні. Ці норми однаковою мірою поширюються як на громадян держав, що беруть участь у конфлікті, так і на громадян інших держав, громадян нейтральних держав на території конфліктуючої сторони, а також громадян держав, що не підписали Женевську конвенцію і Додатковий протокол І, які опинились на цій території.

Згідно з п. З ст. 50 Додаткового протоколу І, “присутність серед цивільного населення осіб, які не підлягають визначенню цивільних осіб, не позбавляє населення його цивільного характеру”. Положення статті має принципове значення з огляду на те, щоб не допускати суцільного змішування великих військових підрозділів з цивільним населенням, оскільки це в разі військової необхідності може призвести до трагічних наслідків. Крім цього, такий стан є грубим порушенням норм міжнародного гуманітарного права і призводить до втрати захисту цивільного населення згідно з нормами IV Женевської конвенції.

Стаття 51 Додаткового протоколу і констатує, що “цивільне населення й окремі цивільні особи користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв’язку з воєнними операціями”. Вони не повинні бути об’єктом нападів. Стосовно них заборонені акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення.

Цивільні особи підлягають захисту, за винятком деяких випадків і на період, доки вони беруть безпосередню участь у воєнних діях, під якими потрібно розуміти силові дії, застосовані до противника з метою зламати його опір.

У цьому випадку критеріями безпосередньої участі у воєнних діях є:

– прямий причинно-наслідковий зв’язок між актами участі та наслідками; застосування сили з боку цивільних осіб;

– ворожі дії без застосування зброї (транспортування зброї, доставка за місцем призначення);

– вербування осіб для участі у воєнних діях.

З позиції міжнародного гуманітарного права немає особливих труднощів щодо кваліфікації дій, коли цивільне населення перебуває у складі збройних сил (при супроводі). Дещо складнішою є ситуація, при якій цивільні особи не прямують разом з комбатантами. Таким чином, безпосередня участь у воєнних діях – це ситуація, при якій цивільна особа не наділена імунітетом від нападу. Якщо цивільна особа перестає брати безпосередню участь у воєнних діях, вона залишається під захистом міжнародного гуманітарного права. Це питання є проблемою часових меж, і відповідна особа сама несе ризик захисту.

Держава може затримувати і притягувати до відповідальності за безпосередню участь цивільного населення у воєнних діях. У міжнародному гуманітарному праві це питання не криміналізовано. Однак цивільні особи можуть вчиняти воєнні злочини підчас воєнних дім і відповідати за них. Крім цього, відповідальність може настати лише втому випадку, якщо національне законодавство передбачає таку відповідальність за участь у військових діях.

Додатковий аналіз конкретних норм гуманітарного права засвідчує, що статус цивільного населення під час війни визначається двома основними положеннями, які зобов’язують воюючі сторони, з одного боку, забезпечити цивільному населенню й окремо цивільним особам фізичний захист під час воєнних дій, а з іншого – повагу основних прав і свобод людини в умовах збройного конфлікту.

Згідно з п. 4 ст. 51 Додаткового протоколу І, заборонено стосовно цивільного населення напади невибіркового характеру, а також напади у порядку репресалій (п. 6).

Присутність або пересування цивільного населення чи цивільних осіб не повинні використовуватись для захисту пунктів або районів від воєнних дій, зокрема у спробах захистити воєнні об’єкти від нападу або прикрити воєнні дії, сприяти чи перешкодити їм. А тому сторонам конфлікту заборонено скеровувати пересування цивільного населення або цивільних осіб з метою спробувати захистити ноги ні об’єкти від нападу чи прикрити воєнні операції.

При проведенні певних воєнних операцій кожна із воюючих сторін повинна постійно виявляти турботу про те, щоб оберігати цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об’єкти від нападу. Щоб уникнути зайвих і невиправданих жертв, вони зобов’язані вживати таких запобіжних заходів:

– робити все практично можливе, щоб пересвідчитись у тому, що об’єкти нападу не є ні цивільними особами, ні цивільними об’єктами і не підлягають особливому захисту;

– вживати всіх практично можливих запобіжних заходів, вибираючи засоби і методи нападу, щоб уникнути випадкових втрат життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб і, в деякому випадку, звести їх до мінімуму;

– відміняти напад або зупиняти, якщо стає очевидно, що він може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб і завдати випадкової шкоди цивільним об’єктам або те й інше разом, що було б надмірним щодо конкретної і прямої воєнної переваги, яку передбачається отримати;

– робити ефективне завчасне попередження про напади, які можуть зачепити цивільне населення, за винятком тих випадків, коли обставини цього не дозволяють.

Норми міжнародного гуманітарного права, закріплені в Женевських конвенціях та в Додаткових протоколах до них, а також в інших договорах, передбачають надання міжнародно-правового захисту як всьому цивільному населенню сторін, що беруть участь у збройному конфлікті, так і окремо цивільним особам незалежно від статі, віку, расової та національної приналежності, політичних чи релігійних переконань. Однак норми міжнародного гуманітарного права передбачають також надання спеціального режиму міжнародно-правового захисту для деяких категорій цивільних осіб, таких, як: поранені, хворі, інваліди, вагітні жінки, діти до 15-літнього віку, цивільний медичний персонал, персонал організацій цивільної оборони.

Надання спеціального режиму захисту, як зазначає В. Фуркало, “пов’язано або з підвищеною уразливістю цих осіб” в умовах збройного конфлікту (поранені, хворі, діти), або з їх особливою роллю у наданні допомоги цивільному населенню і забезпеченні його виживання під час бойових дій (персонал медичних формувань і організацій цивільної оборони).

На доповнення до загального захисту, яким користуються всі цивільні особи, “жінки користуються особливою повагою і їм забезпечується захист, зокрема, від зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань”. Це положення було введено для того, щоб засудити практику, яка спостерігалась, наприклад, під час Другої світової війни, коли багато жінок різного віку і навіть дітей були зґвалтовані у непристойних формах. У районах дислокації військ або в місцях, через які вони проходили, тисячі жінок проти своєї волі опинились у публічних будинках.

Під час міжнародного збройного конфлікту вагітні жінки і матері малолітніх дітей наділені додатковим захистом. Згідно з Додатковим протоколом І, “справи вагітних жінок і матерів, від яких такі діти залежать, які піддаються арешту, затриманню чи інтернуванню з причин, пов’язаних зі збройним конфліктом, розглядаються в першочерговому порядку” (ст. 76, п. 2). Положення цієї статті спрямовані на забезпечення якнайшвидшого звільнення вагітних жінок.

У IV Женевській конвенції передбачено, що “вагітні жінки і матері малолітніх дітей повинні одержувати додаткове харчування згідно з їх фізіологічними потребами” (ст. 89). Ця стаття була введена для того, щоб уникнути будь-яких хвороб, зумовлених недостатнім харчуванням, оскільки це може відбитися на здоров’ї майбутніх поколінь. Позаяк інтернування не е покаранням, а мірою безпеки з боку держави, яка тримає в полові, не можна допускати, щоб інтернованим завдавали серйозної шкоди.

Відповідно, “матерів малолітніх дітей повинні приймати в будь-якій установі, здатній забезпечити їх належне лікування і медичну допомогу, рівноцінну тій, що отримує населення” (ст. 91).

Авторам Додаткових протоколів, на жаль, не вдалось зафіксувати абсолютну заборону винесення смертної кари вагітним жінкам і матерям, що мають малолітніх дітей, у випадку міжнародного збройного конфлікту. Така заборона суперечила б деяким положенням національного законодавства багатьох країн. Попри це міжнародне гуманітарне право рекомендує максимально уникати винесення таких вироків (ст. 76, п. З, ДП І). Стосовно ситуації під час збройного конфлікту неміжнародного характеру ця прогалина більш заповнена: “Смертний вирок не виносять особам, які на час вчинення правопорушення не досягли вісімнадцятирічного віку, та не виконують щодо вагітних жінок і матерів, які мають малолітніх дітей” (ст. 6, п. 4, ДП ІІ).

Спеціальний режим захисту передбачено нормами міжнародного гуманітарного права щодо дітей. У період міжнародних збройних конфліктів діти належать до категорії осіб, що перебувають під захистом IV Женевської конвенції. Незважаючи на те, що Конвенція містить багато положень про захист дітей, однак у ній нечітко викладений принцип, на якому ґрунтуються норми, що стосуються дітей. А тому Додатковий протокол І заповнює цю прогалину, констатуючи, що “діти користуються особливою повагою і їм забезпечується захист від будь-яких непристойних посягань. Сторони, що перебувають у конфлікті , забезпечують захист і допомогу, які їм потрібні з огляду на їх вік або з будь-якої іншої причини (ст. 77, п. 1 ДП І)”.

Аналізуючи зміст норм міжнародного гуманітарного права з цього приводу, потрібно зауважити, що Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи 1977 р. вміщують близько 25 статей, які забезпечують особливий захист дітям. Передусім діти наділені захистом від наслідків воєнних дій (допуск у санітарні зони і зони безпеки дітей, молодших 15 років, вагітних жінок і матерів з дітьми до семирічного віку – ст. 14 IV Женевської конвенції). їм гарантовано право на піклування та одержання допомоги (ст. 23IV Женевської конвенції). Водночас ст. 38 і ст. 50 цієї Конвенції вміщують принцип преференційного поводження.

У разі арешту, затримання чи інтернування з причин, пов’язаних зі збройним конфліктом, жінок та дітей утримують у відокремлених приміщеннях, крім тих випадків, коли сім’ї розміщують окремо.

У міжнародному гуманітарному праві широко використовують такий спосіб захисту, як надання особливого статусу медичному та духовному персоналу, особовому складу підрозділів цивільної оборони і (непрямо) делегатам держав-заступниць і Міжнародного комітету Червоного Хреста. 

Висновки

Кажучи про захист жертв війни, мають на увазі забезпечення сторонами конфлікту міжнародно-правового захисту для таких категорій осіб: поранені, хворі, особи зі складу збройних сил на морі, що постраждали від аварії корабля, військовополонені, цивільне населення, тобто надання їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними та виключав насильство, знущання, глум над особою тощо.

Основними міжнародно-правовими актами, які визначають правове становище вказаних осіб, є чотири Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. До поранених і хворих відносяться як військовослужбовці, так і цивільні особи, які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного чи психічного розладу, інвалідності потребують медичної допомоги чи піклування і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Це й пасажири корабля, що зазнав аварії, особи, які наражаються на небезпеку на морі й інших водах, вагітні жінки, породілля, новонароджені діти. Режим поранених і хворих поширюється і на особовий склад ополчень і добровольчих загонів, партизан, осіб, які слідують за збройними силами, але не входять до їхнього складу, на військових кореспондентів, обслуговуючий склад, на членів екіпажів торгового флоту, населення неокупованої території, яке береться за зброю з наближенням ворога.

Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм максимально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі особи опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вважаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняються такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчинити вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосування практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозволяти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклуватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідуватися та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості мають реєструвати полонених, поранених і хворих для подальшої передачі державі, громадянами якої вони є.

Забороняється завдавати фізичних страждань чи вживати будь-які заходи, що приведуть до загибелі цивільного населення (вбивства, тортури, тілесні покарання, каліцтва, медичні, наукові експерименти, голод серед цивільних як метод ведення війни, терор, грабіж, взяття заручників, інше насильство з боку цивільних чи військових представників сторін конфлікту). Цивільне населення й окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападу. Забороняється використовувати цивільне населення для захисту певних об’єктів, пунктів або районів нападу. 

Список використаної літератури

1. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навч. посібник для студ. вузів/ Мирослава Антонович,. – К.: КМ Академія: Алерта, 2003. – 307 с.
2. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: Підручник для студентів вищих навч. закладів/ Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. – К.: Алерта, 2005. – 424 с.
3. Буроменський М. В. Міжнародне право/ М. В. Буроменський; Міжнар. Фонд “Відродження”, Ліга жінок-виборців України “50/50”. – К.: Логос, 2001. – 39 с.
4. Буткевич В. Міжнародне право: Основи теорії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Володимир Буткевич, Всеволод Мицик, Олександр Задорожній,; Ред. В. Г. Буткевич. – К.: Либідь, 2002. – 605 с.
5. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право: Навч. посібник/ Анатолій Дмитрієв, Віктор Муравйов,; Відпов. ред.: Ю.С.Шемшученко, Л.В.Губерський; М-во освіти і науки України; Киів. ун-т права; Ін-т міжнарод. відносин Киів. нац. ун-ту ім. Т.Шевченка. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 638 с.
6. Мацко А. Міжнародне право: Навчальний посібник/ Анатолій Мацко,; МАУП. – К.: МАУП, 2002. – 210 с.