В умовах поглиблення міжнародної інтеграції України та глобалізаційних процесів у світі все більшої актуальності набувають питання адаптації законодавства про господарсько-торговельну діяльність до законодавства ЄС. На думку В. Гомонай, проголошення стратегічного завдання України – вступ до Європейського Союзу – визначає обов’язок держави щодо приведення у відповідність національного законодавства до законодавства ЄС [196, с. 3].

Підписання Україною Угоди про партнерство та співробітництво з Європейським Співтовариством та державами-членами в 1994 р., а також прийняття інших документів, що визначають правові основи співпраці між Євросоюзом та Україною, створили необхідні передумови для вдосконалення українського законодавства та його наближення до права Європейського Союзу.

Потреба в удосконаленні законодавства України про господарсько-торговельну діяльність та його адаптації до законодавства ЄС обумовлюється, насамперед, необхідністю економічної інтеграції України в торговий простір ЄС.

Як зазначається в літературі, економічна інтеграція передбачає об’єднання національних ринків країн-учасниць з метою створення спільного ринку, який мав би ознаки внутрішнього ринку окремої держави. При цьому важливим правовим інструментом забезпечення вільного пересування осіб, капіталів, товарів і послуг у рамках інтеграційного об’єднання виступає адаптація законодавства країн-учасниць [197, с. 18], що є гарантом створення однакових правових засад для функціонування суб’єктів підприємницької діяльності на спільному ринку.

При цьому слід пам’ятати, що адаптація національного законодавства до законодавства ЄС не є самоціллю. Усі зміни, що відбуваються в країні, в тому числі в законодавчому регулюванні тих чи інших процесів, мають бути спрямовані на підвищення рівня розвитку національної економіки і поліпшення рівня життя населення країни [198, с. 45].

Важливість адаптації саме законодавства про господарсько-торговельну діяльність не викликає сумнівів, адже першим документом у сфері узгодження законодавства України із законодавством ЄС стала Тимчасова угода між Україною та ЄС про торгівлю і торговельне співробітництво, яка була підписана 1 червня 1995 р. у Брюселі набула чинності з 1 лютого 1996 р. [199]. Документом передбачено адаптацію законодавства України до права ЄС у сфері конкуренції та захисту права на інтелектуальну власність.

Як зазначає А.В. Лаба, для України необхідно:

– приведення законодавства України у відповідність до норм СОТ на основі торгових інтересів країни в контексті її вступу до цієї організації, зокрема з метою підвищення конкурентоспроможності української економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі, створення відповідних умов для залучення іноземних інвестицій;

– адаптація законодавства України у пріоритетних сферах, пов’язаних із зовнішньою торгівлею, в контексті створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС;

– адаптація у сфері не тільки внутрішнього ринку, але і політики безпеки, юстиції та внутрішніх справ;

– адаптація правової системи України до права ЄС з метою підготовки до вступу до ЄС [200, с. 163].

Згідно із ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Співтовариством (Європейським Союзом) та державами-членами [201] Україна взяла на себе зобов’язання вжити заходів для поступового приведення національного законодавства у відповідність до законодавства Європейського Союзу у визначених сферах [202]. До таких належать, зокрема, сфери, тісно пов’язані із здійсненням господарсько-торговельної діяльності, а саме: регламентація торговельних угод, конкуренція, технічні правила і стандарти, захист прав споживачів. Кінцевою метою адаптації законодавства про господарсько-торговельну діяльність до законодавства ЄС є вступ України до Євросоюзу.

Прагнення України до вступу в ЄС проявляється в тісній співпраці України з країнами-членами ЄС [203, с. 137]. Однак інтеграція України в ЄС неможлива без створення відповідних національно-правових передумов, до яких належать приведення національного законодавства у відповідність до європейського,  що, на думку ряду вчених, здійснюється через гармонізацію законодавства України із законодавством ЄС [204, с. 140; 205, с. 67; 197, с. 18].

Отже, в науковій літературі паралельно використовується різна термінологія щодо визначення та дослідження узгодження вітчизняного законодавства із законодавством ЄС. Використання такої термінології неодноразово піддавалося критиці [198, с. 42–43], адже в законодавчих актах, спрямованих на здійснення інтеграційних процесів в Україні, застосовується термін «адаптація» [206], який досить вдало відображає сутність процесів, що відбуваються.

Зокрема, законодавчі основи адаптації визначено Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 р. № 1629-IV [207] (далі – Програма) в редакції від 08.07.2011 р. № 3668-VI, яка встановлює механізм досягнення Україною  відповідності  третьому Копенгагенському  та  Мадридському  критеріям  набуття  членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного правотворення та правозастосування.

Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються  Європейським  Союзом (ЄС) до держав,  які мають намір вступити до нього.

До висновку про необхідність узгодження використовуваної термінології приводить також категоріальний  аналіз. Так, «гармонізація» походить від грецького harmonic – струнка узгодженість частин одного цілого [208, с. 145]. Згідно з тлумаченням економічної енциклопедії гармонізація економічних процесів – це взаємна угода, координація, уніфікація, зведення цих процесів у єдину систему [209, с. 257], тобто створення єдиного законодавства без будь-яких національних особливостей, що є помилковим та викликає певну критику в науковій літературі.

Аналіз наукової літератури свідчить, що максимальна гармонізація законодавства держав-членів ЄС означає, з одного боку, зменшення свободи кожної з держав-членів ЄС, зокрема в розвитку власного торговельного законодавства; з іншого – це збільшення значення законодавства Євросоюзу, оскільки воно стане єдиним джерелом регламентації господарсько-торговельної діяльності, що не є безспірно правильним.

Такий підхід критикується навіть зарубіжними дослідниками. На думку Г. Хауеллса, Т. Віллемсона, максимальна гармонізація законодавства і політики у сфері захисту прав споживачів досить небезпечна і навіть небезпечна в культурному плані. Зокрема, в питаннях захисту прав споживачів вона заважатиме країнам, які бажають підвищити рівень захищеності споживачів, тим самим усі держави-члени Євросоюзу насильно будуть прив’язані до єдиного, можливо, не найвищого рівня гарантій прав споживачів [210]. Спроба досягти однаковості застосування стандартів ЄС може згубно позначитися на культурних традиціях держав-членів. Тому автори наполягають на необхідності чіткого розподілу законодавчих повноважень між національними урядами та ЄС та збереженні національних традицій держав-членів ЄС.

Для України такий підхід є досить важливим, адже іноземні компанії у своїх стратегіях трактують її насамперед як можливий ринок збуту експорту та з великою обережністю планують можливі інвестиції у виробництво [211, с. 10].

Зокрема, І.В. Дойніков вказує на необхідність посилення національно-державного підходу до розвитку теорії господарського права на сучасному етапі та стверджує, що в умовах системної економічної кризи актуальною проблемою є розробка саме національно орієнтованої філософії господарювання [212, с. 70].

Погоджуючись із думкою І.В. Дойнікова, Н. Дятленко зауважує, що саме такий підхід є характерним для розвинутих європейських країн. Наприклад, національно-державний підхід у доктрині господарського права ФРН полягає в удосконаленні національного законодавства, законів, що виправдали себе протягом десятиліть і навіть століть [213, с. 70–71]. Аналізуючи господарське законодавство ФРН, науковець дійшла висновку, що посилення тенденції щодо інтернаціоналізації національного господарського права ФРН, ускладнення міжнародних зв’язків у сфері господарської діяльності дозволяють стверджувати про поєднання національно-державного та європейського підходів до регулювання економіки ФРН. При цьому слід звернути увагу на те, що в Німеччині жорстко  дотримується принцип пріоритету норм договору про ЄС, які мають силу норм прямого впливу. Цим нормам відповідають норми економічного законодавства ЄС, а вже потім можуть застосовуватися норми національного законодавства [213, с. 72]. Однак розвиток національних норм, безумовно, є позитивним досвідом та сприяє захисту національних інтересів, що має бути сприйнято українським законодавством.

Щодо інших країн ЄС, то слід зазначити, що їх законодавча база, пов’язана з регулюванням внутрішнього ринку, спирається на традиційні національні закони та розвивається на основі імплементації директив і постанов Євросоюзу.

Отже, наразі треба вести мову саме про адаптацію вітчизняного законодавства про господарсько-торговельну діяльність до законодавства ЄС. Тож слід погодитися з думкою Р. Лукаса, який застосовує термін «адаптація» і стверджує, що реформу законодавства не можна розглядати як самоціль. Незважаючи ні на які реформи, перед Урядом України та суспільством постає головне завдання фундаментального перетворення економічної та соціальної системи країни [214, с. 37].

Натомість деякі вчені стверджують, що законодавство ЄС передбачає обов’язкову ідентичність норм права всіх держав-членів через прийняття в рамках цієї міжнародної організації спеціальних директив, які мають обов’язкову юридичну силу [205, с. 67]. Обґрунтовується така точка зору тим, що «загальнолюдські цінності найбільш повно відображені та юридично закріплені саме в нормах міжнародного права, що і визначає їх авторитет і значимість» [215, с. 332]. Дана позиція вважається помилковою, адже ці ж автори відзначають, що існують певні труднощі у виборі певних джерел ЄС, з якими необхідно гармонізувати національне законодавство, оскільки часто одні норми законодавства ЄС суперечать іншим. І самі ж дають відповідь на питання, що виникає з приводу протиріччя зазначених підходів: норми і принципи актів Євросоюзу мають ураховуватися настільки, наскільки це доцільно для України, зважаючи на економічні, політичні та соціальні наслідки прийняття узгоджених з європейськими стандартами вітчизняних законодавчих актів [205, с. 67].

Отже, вітчизняне законодавство про господарсько-торговельну діяльність необхідно адаптувати до законодавства ЄС з урахуванням певних національних особливостей держави, забезпечуючи, насамперед захист національних інтересів у сфері економічного відтворення та відповідної регіональної політики щодо України та її членства в ЄС.

Становить інтерес точка зору І. Бураковського щодо обов’язковості врахування відповідної регіональної політики. Він вважає, що, розглядаючи питання адаптації національного законодавства до законодавства ЄС, слід ураховувати, що регіональні політики європейських держав істотно різняться за територіальними, особливо економічними ознаками [216, с. 15]. Тому українська регіональна політика має бути спрямована на згладжування регіональних диспропорцій, розвиток депресивних територій, забезпечення високого рівня конкурентоспроможності економіки країни [217, с. 228].

Однак наразі розвиток світових інтеграційних процесів не можна оминути. Залишитись осторонь та не включатися в загальносвітові глобалізаційні процеси неможливо. Сьогодні глобалізація є ключовою тенденцією світового розвитку, що спонукає практично кожну державу прагнути взяти участь у цьому процесі, щоб не опинитися на узбіччі загальноцивілізаційних змін.

У науковій літературі глобалізацію визначають як процес, тобто цільову сукупність характерних змін у сучасному світі, що розвивається в часі [218, с. 179]. Ці зміни зводяться до взаємозближення, скорочення відстаней, швидкого виникнення великої кількості різних зв’язків, контактів, обміну, до збільшення залежності суспільства практично у всіх сферах життя від того, що відбувається в інших, часто значно віддалених регіонах світу.

Однак глобалізаційні процеси мають як позитивні, так і негативні фактори. Тому перед Україною постає завдання мінімізації впливу негативних факторів глобалізації, зокрема, експансії іноземного капіталу, «відпливу» кваліфікованих кадрів та ін. Проте в цілому інтеграція у світовий ринок розглядається аналітиками як позитивний фактор для всієї української економіки. Така інтеграція потребує, перш за все, адаптації законодавства України про господарсько-торговельну діяльність до законодавства ЄС.

Можна виділити такі напрями адаптації законодавства України про господарсько-торговельну діяльність до законодавства ЄС:

1) щодо якості та технічного регулювання;

2) щодо порядку здійснення господарсько-торговельної діяльності;

3) щодо захисту прав споживачів.

Зупинимося на цих напрямах більш детально.

Стосовно адаптації законодавства у сфері якості та технічного регулювання необхідне приведення системи технічного регулювання у відповідність до міжнародних та європейських вимог [219].

У процесі адаптації законодавства щодо якості та технічного регулювання необхідно:

1. створити систему продовольчої безпеки з урахуванням глобального та нового підходу до системи технічного регулювання;

б) забезпечити реалізацію на практиці норми законодавства щодо запровадження системи НАССР в Україні.

Згідно з положеннями ст. 51, 56, 60 Угоди про партнерство та співпрацю між Україною та ЄС в Україні затверджено поетапне прийняття та введення нормативно-правових актів у сфері технічного регулювання, а також узгоджено проведення робіт з гармонізації технічних вимог до продукції відповідно до вимог ЄС.

При цьому особлива увага в країнах Євросоюзу приділяється питанням якості харчової продукції, що обумовлюється підвищеною увагою світової спільноти до забезпечення всесвітньої продовольчої безпеки [220, с. 48-52].

Уперше увага питанням якості харчової продукції в межах ЄС була приділена при укладанні Римської угоди й утворенні Європейського економічного співтовариства і Європейського співтовариства атомної енергії, що відбулося в травні 1957 р. Добробут товариства і його політичні й економічні взаємозв’язки залежали від створення єдиного інтегрального ринку. Зокрема, в договорі точно визначалися поняття вільного руху товарів та послуг [221, с. 445], що сприяло розвитку торговельних відносин між країнами Європейського Співтовариства та стало вагомим поштовхом до розвитку європейського законодавства щодо якості продукції.

Із розвитком інтеграційних економічних відносин у межах ЄС 07.05.1985 р. було затверджено Нову концепцію технічної гармонізації та нормування [222]. Особливість концепції «нового підходу» полягає в тому, що в регламентації вимог до продукції стали відсутні технічні подробиці. Вона обмежувалася лише основними вимогами безпеки. Метою нового підходу є спрощення і прискорення процесу регламентування, а також усунення обов’язкових деталізованих правил та поширення зони застосування стандартизації і сертифікації [221, с. 449].

У подальшому вдосконалення та уніфікація правил нового підходу привели до створення Глобальної концепції оцінки відповідності («глобального підходу»). Завдяки цій концепції було створено довіру серед країн-членів ЄС [223]. Нормативного закріплення концепція «глобального підходу», набула у Рішенні Ради Європи від 13.12.1990 р. «Про використання модулів для різних фаз процедури оцінки відповідності» (90/683/EWG) [224], що встановлювало вісім процедур оцінки відповідності продукції європейському законодавству.

Наразі Євросоюз має досить розгалужену систему технічного регулювання, складовим елементом якої є добре розвинуте загальносоюзне законодавство, що включає постанови Ради (Regulation), рішення Ради (Decision D), рішення Європейської комісії (Decision C), директиви Ради (Directive) та документи відносно гармонізації (HD) [225, с. 11].

Незважаючи на наявність розгалуженої системи технічного регулювання, законодавство Євросоюзу в цій сфері продовжує розвиватися. Наразі триває робота в напрямі створення системи контролю продовольчої безпеки в Європі, правові засади якої закладено Постановою № 178/2002 «Про встановлення загальних принципів та вимог законодавства щодо харчових продуктів, створення Європейського органу з безпеки харчових продуктів та встановлення відповідних процедур у цій галузі» [226].

Систему регулювання та систему обміну інформацією в харчовій промисловості передбачено Регламентом (ЕС) № 178/2002 Європейського парламенту та Ради про встановлення загальних принципів та приписів харчового законодавства, заснування Європейського органу безпеки продуктів харчування та закріплення процедур безпеки продуктів харчування [227], що загалом спрямовано на створення нової системи «Fromthe Farmtothe Fork».

Головною ознакою нової системи «Fromthe Farmtothe Fork» є забезпечення виробництва безпечних харчових продуктів, що спрямовано на попередження виникнення потенційних проблем, а не на ліквідацію наслідків від небезпечних продуктів харчування [228]. Така система, заснована на детальному аналізі ризиків, принципах повної відповідальності виробника та відстеженні харчових продуктів на всіх стадіях виробництва, переробки і реалізації, отримала назву НАССР («Аналіз ризиків та критичні точки контролю»).

У питанні щодо адаптації законодавства України про господарсько-торговельну діяльність до законодавства ЄС важливим є запровадження системи НАССР щодо забезпечення безпечності та якості у процесі виробництва й обігу харчових продуктів.

Слід зауважити, що наразі ст. 20 Закону України «Про безпечність та якість харчових продуктів» від 23.12.1997 р. № 771/97-ВР [90] у редакції від 28.12.2014 р. № 67-VIII встановлює обов’язки виробників та продавців (постачальників) щодо якості харчових продуктів, до яких належать такі:

1) виконувати вимоги цього Закону;

2) застосовувати санітарні заходи та належну практику виробництва, системи HACCP та/або інші системи забезпечення безпечності та якості у процесі виробництва та  обігу харчових продуктів;

3) забезпечувати використання в харчових продуктах дозволених інгредієнтів, які використовуються в дозволених межах, є безпечними та належної якості;

4) забезпечувати наявність достатньої та надійної інформації щодо поживної цінності, складу, належних умов зберігання, застережень та приготування харчових продуктів;

5) надавати декларацію виробника згідно із ст. 21  цього Закону;

6) забезпечувати належні умови зберігання та/або експонування харчових продуктів;

7) запобігати продажу небезпечних, непридатних до споживання та неправильно маркованих харчових продуктів;

8) добровільно вилучати харчові продукти, які вони виробили або вводять у обіг, у разі виявлення факту, що такі  харчові продукти  небезпечні, непридатні до споживання або неправильно марковані;

9) виправляти недоліки харчових продуктів, які вироблені або перебувають в обігу та не відповідають вимогам цього Закону;

10) забезпечувати безперешкодний доступ відповідного інспектора, який здійснює державний контроль або державний нагляд, до потужностей (об’єктів) з виробництва або обігу харчових продуктів протягом звичайного  часу роботи та дозволяти відбір зразків об’єктів санітарних заходів та інших матеріалів і речовин на зазначених потужностях (об’єктах), а також  надавати на вимогу відповідного інспектора  документи, необхідні для цієї мети;

11) компенсувати відповідно до закону шкоду, заподіяну споживачам унаслідок споживання непридатних до споживання або неправильно маркованих харчових продуктів та споживання харчових продуктів, які були визнані небезпечними, за умови їх зберігання, приготування та/або споживання згідно з інструкціями, наданими виробником та/або продавцем;

12) вести облік придбання, з посиланням на відповідну декларацію виробника, та використання харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та допоміжних матеріалів для переробки, що застосовуються для виробництва або обігу харчових продуктів, протягом трьох років для  забезпечення відстеження таких харчових продуктів. У разі серійного виробництва харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та допоміжних матеріалів для переробки такий облік здійснюється за номером партії.

Однак лише законодавчого проголошення зазначених обов’язків недостатньо. Необхідне впровадження регламентованих засад і принципів у практичну діяльність. Крім того, для встановлення єдиного підходу до забезпечення якості харчової продукції потребує встановлення єдиного, а не альтернативного підходу до вибору систем якості. Зокрема, доцільним є впровадження системи НАССР щодо безпечності та якості харчової продукції [229].

Досить значним кроком у запровадженні системи НАССР в Україні стало затвердження стандарту ДСТУ ISO 22000:2007 «Система управління безпечністю харчових продуктів» [230], який поєднує основні положення двох самостійних нормативних документів – 7 принципів концепції НАССР (система менеджменту безпеки харчових продуктів) та 8 принципів ISO 9000:2000 (система менеджменту якості). Також у нього є багато спільного з ISO 14001:2004 (система екологічного менеджменту) [231, с. 42].

У літературі відмічається, що в цьому новому інтегрованому стандарті об’єднані вимоги до якості та безпеки харчової продукції, які відстежуються та реалізуються за всім харчовим ланцюгом відповідно до принципу «від поля до столу» [232, с. 47]. Тобто наразі проблема полягає в реалізації на практиці норм законодавства щодо запровадження системи НАССР в Україні. Як зазначається у звіті Міжнародної фінансової корпорації (IFS) «Запровадження систем управління безпечністю харчової продукції на підприємствах України. Аналіз витрат та вигід», оціночна вартість упровадження HACCP на середньому молокопереробному підприємстві в Україні складає близько 350 тис. грн протягом першого року, що дорівнює найнижчим аналогічним світовим показникам. Це пояснюється жорсткими санітарними нормами, яких вимагає держава. Якщо підприємство вже дотримується національних норм, то впровадження HACCP є відносно недорогим. На практиці ж більшість засобів виробництва не відповідають існуючим нормам. Підприємства вважають більш економічно виправданим сплатити штраф (або хабар), ніж інвестувати в належний контроль і управління якістю [233, с. 45].

Вказаний висновок підтверджують існуючі статистичні дані, згідно з якими системи управління якістю (сертифіковані органами УкрСЕПРО та в інших центрах сертифікації, включаючи зарубіжні) функціонують приблизно на 10% підприємств харчової і тютюнової промисловості [234, с. 46], що значно нижче показників країн-членів ЄС.

У процесі адаптації законодавства щодо порядку здійснення торговельної діяльності необхідно:

1. виробити основні засади та принципи здійснення господарсько-торговельної діяльності в Україні;

б) врегулювати сучасні форми господарсько-торговельної діяльності, зокрема електронної торгівлі;

в) врегулювати питання щодо організації взаємовідносин торговельних мереж та постачальників.

Як зазначається в літературі, прогалиною українського торговельного законодавства є неврегульованість питань щодо організації взаємовідносин торговельних мереж і постачальників, визначення «порогу» домінування торговельної мережі на локальному ринку тощо [154, с. 20]. Неврегульованими залишаються новітні напрями господарсько-торговельної діяльності, що стрімко розвиваються на сучасному етапі. Зокрема, поза належною увагою законодавця залишаються питання електронної комерції.

Так, на думку В. Вадовського, зважаючи на прагнення України до ЄС, першочерговим завданням є схвалення законодавчого акта, що системно регулюватиме питання електронної комерції та відповідатиме положенням європейських і міжнародних стандартів. Якщо галузь електронної комерції в Україні буде чітко законодавчо врегульовано, це поліпшить інвестиційну привабливість нашої країни [233, с. 57].

Необхідне закріплення як різновиду оптової торгівлі дрібнооптової торгівлі, яка охоплює купівлю-продаж товарів дрібнооптовими партіями з наданням покупцям обмеженого кола послуг, а як різновид роздрібної торгівлі – дрібнороздрібної торгівлі, яка охоплює купівлю-продаж обмеженого асортименту товарів кінцевому споживачу та надання йому найпростіших послуг.

Потрібна загальна регламентація дистанційної та мережевої торгівлі, встановлення правових й організаційних засад провадження господарської діяльності у сфері внутрішньої торгівлі в Україні та врегулювання відносин, які виникають при здійсненні торговельної та виробничо-торговельної діяльності.

Також доцільною є загальна регламентація внутрішньої торгівлі як виду господарсько-торговельної діяльності з визначенням принципів провадження діяльності у сфері внутрішньої торгівлі; особливостей організації торговельної та виробничо-торговельної діяльності; особливостей організації дистанційної торгівлі, комісійної та мережевої торгівлі, особливостей організації та провадження торговельної діяльності на ринках і місцевих ярмарках; встановлення загальних засад державного регулювання господарсько-торговельної діяльності.

Зазначені пропозиції знайшли своє відображення в Проекті Закону України «Про внутрішню торгівлю» від 10.11.2011 р. № 9443 [234], який було підготовлено Мінекономрозвитку на виконання Програми розвитку внутрішньої торгівлі України на період до 2012 року, затвердженої постановою КМУ від 24.06.2009 р. № 632, із метою визначення правових та організаційних засад здійснення господарської діяльності у сфері внутрішньої торгівлі в країні.

Прийняття цього Проекту закону дало змогу встановити єдині вимоги щодо провадження господарсько-торговельної діяльності з урахуванням законодавчих надбань ЄС. Однак наразі закон не ухвалено, і питання адаптації національного законодавства про господарсько-торговельну діяльність до законодавства ЄС стосовно вироблення основних засад і принципів здійснення господарсько-торговельної діяльності з урахуванням вимог ЄС залишається невирішеним. Невирішеними залишаються також питання регламентації електронної комерції та взаємовідносин торговельних мереж і постачальників.

При адаптації законодавства щодо захисту прав споживачів необхідно:

1. забезпечити у національному законодавстві чіткі правила маркування продуктів харчування відповідно до вимог ЄС;

б) запровадити систему інформування споживачів про корисні властивості продуктів харчування з використанням сигнальної кольорової палітри та із зазначенням рекомендованої добової норми споживання.

Маркування ЄС – це відповідний знак якості, який  є зверненням до національних органів влади, відповідальних за контроль за ринком. Маркування ЄС означає відповідність промаркованої продукції вимогам усіх без винятку Директив, що застосовуються на внутрішньому ринку ЄС. Згідно з Директивами ЄС держави-члени ЄС не мають права перешкоджати проникненню на ринок продукції з маркуванням СЄ [221, с. 451-452].

Рішенням Ради Європи від 22.07.1993 р. «Про використання модулів для різних фаз процедури оцінки відповідності та правил нанесення і використання знаку відповідності СЄ» (93/465/EWG) [235] було встановлено обов’язковість маркування продукції, що вводиться в обіг на території  ЄС, знаком СЄ.

Згідно з правилами ЄС споживачі повинні одержати повну інформацію про вміст та склад товару, виробника, способи зберігання, можливість виникнення алергічних реакцій.

Слід погодитися з думкою М. М. Пархоменка про необхідність упровадження системи «Fromthe Farmtothe Fork», яка є новим підходом до виробництва безпечних харчових продуктів, заснованим на принципі попередження виникнення потенційних проблем, а не на ліквідації наслідків від небезпечних продуктів споживання [231, с. 94]. Ця система суттєво відрізняється від перевірки якості «на виході продукції» і тестування кінцевої продукції та здатна забезпечити виробництво й реалізацію якісної та безпечної харчової продукції.

На справедливу думку М. Гребенюка та О. Данчина, доцільним є урахування вітчизняним законодавством досвіду Великобританії щодо запровадження системи інформування споживачів про корисні властивості продуктів харчування з використанням сигнальної кольорової палітри (червоного, жовтого та зеленого кольорів – «світлофор»), яка дозволяє оцінити відсотковий вміст жирів, вуглеводів, солі, цукру та калорійність продукту – GDA (Guideline Daily Amounts – рекомендована добова норма споживання) [236, с. 35-36].  Така система маркування була запроваджена у Великобританії в 2012 р. і передбачає обов’язкове маркування калорійності харчового продукту та його добового споживання дорослою людиною на упаковку або на 100 грамів продукту.

Досвід Великобританії було сприйнято в США, Канаді, Індії та Гонконзі з метою стимулювання здорового харчування громадян і зменшення витрат на лікування. Європейським управлінням з безпеки харчових продуктів (EFSA) у травні 2013 р. було повідомлено СОТ про необхідність внесення відповідних змін до документів Співтовариства, зокрема стосовно введення зазначення на упаковках продуктів харчування показника добової норми споживання основних поживних речовин.

Спеціальне маркування харчових продуктів за допомогою європейської системи GDA дозволить значно знизити рівень захворюваності, пов’язаної з харчуванням, допоможе свідомо обирати продукти харчування, враховуючи склад харчового продукту та наявність у ньому поживних речовин [236, с.36].

Про необхідність встановлення вимог до інформації про харчові продукти, її розміщення, обов’язків операторів ринку, а також адаптації законодавства України до законодавства ЄС для забезпечення гарантування права споживачів на інформацію було зазначено у Проекті закону про інформацію для споживачів щодо харчових продуктів від 19.09.2013 р. № 3300  [237]. Однак закон наразі не прийнято, тож питання адаптації національного законодавства стосовно маркування харчової продукції до законодавства ЄС залишилося невирішеним.

Наразі необхідно встановити постійний обов’язок усіх суб’єктів господарювання у сфері харчової продукції щодо надання інформації про харчову продукцію з використанням спеціального маркування харчової продукції, що має бути гарантією забезпечення конституційного права громадян на інформацію відповідно до ч. 2 ст. 50 Конституції України.

У результаті аналізу зроблено такі висновки:

Вітчизняне законодавство про господарсько-торговельну діяльність необхідно адаптувати до законодавства ЄС з урахуванням певних національних інтересів держави, насамперед у сфері економіки, а саме: захист вітчизняного товаровиробника; забезпечення виходу товарів вітчизняного виробництва на світовий ринок; збільшення експорту української продукції до країн ЄС.

Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав,  які мають намір вступити до нього.

Адаптація законодавства України про господарсько-торговельну діяльність до законодавства ЄС має відбуватися за такими напрямами: щодо якості та технічного регулювання; щодо порядку здійснення господарсько-торговельної діяльності; щодо захисту прав споживачів.

У процесі адаптації законодавства щодо якості та технічного регулювання треба виділити такі шляхи:

1. створення системи продовольчої безпеки з урахуванням глобального та нового підходу до системи технічного регулювання;

б) реалізація на практиці норм законодавства щодо запровадження системи НАССР в Україні.

При адаптації законодавства щодо порядку здійснення торговельної діяльності можна виділити наступні шляхи:

1. вироблення основних засад та принципів здійснення господарсько-торговельної діяльності в Україні;

б) врегулювання сучасних форм господарсько-торговельної діяльності, зокрема електронної торгівлі;

в) врегулювання питань щодо організації взаємовідносин торговельних мереж та постачальників.

У процесі адаптації законодавства щодо захисту прав споживачів треба виділити наступні шляхи:

1. впровадження в національне законодавство чітких правил маркування продуктів харчування відповідно до вимог ЄС;

б) запровадження системи інформування споживачів про корисні властивості продуктів харчування з використанням сигнальної кольорової палітри та із зазначенням рекомендованої добової норми споживання.