Міжнародна правова допомога — співробітництво держав у наданні взаємної допомоги в галузі правосуддя.

Як правило таке співробітництво узгоджене угодою між двома країнами про збір та обмін інформації з метою дотримання публічного або кримінального права. Такі угоди є дуже важливими в податкових питаннях, зокрема в рамках міжнародних угод про подвійне оподаткування, де сторони погоджуються обмінюватись інформацію для цілей оподаткування.

Ця допомога може приймати форму вивчення і виявлення людей, місць і речей, передачі утримуваних під вартою, а також надання допомоги при іммобілізації інструментів злочинної діяльності.

Міжнародна правова допомога є найбільш поширеною формою міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. Її зміст полягає у проведенні різних процесуальних дій на підставі запиту (клопотання, доручення) про надання міжнародної правової допомоги. Всі дії, які проводяться у межах міжнародної правової допомоги, можна умовно розділити на дві групи: а) процесуальні дії, передбачені КПК України; б) процесуальні дії, передбачені міжнародними договорами України.

Допомога може бути відмовлена будь-якою країною (згідно з деталями угоди) з політичних чи безпекових міркувань, або якщо покара за злочин не однакова в обох країнах. Деякі угоди можуть заохочувати сприяння в юридичній допомозі для громадян в інших країнах.

Актуальність розгляду проблематики теоретичних засад та реалізації різноманітних заходів міжнародного співробітництва у кримінальному провадженні пов’язана з тим, що зміни, які відбуваються у світі, позначаються на трансформації сучасної злочинності, яка розвивається й інтегрується в суспільні процеси, долаючи кордони держав, незалежно від їх економічного, соціального розвитку. Сьогодні злочинність все частіше набуває міжнародного характеру, що вимагає застосування дієвих заходів міжнародного співробітництва.

1. Поняття міжнародно-правової допомоги

Міжнародне співробітництво у вирішенні проблем, що стосуються прав та інтересів усіх держав і народів, є об’єктивною необхідністю.

Основними форми міжнародного співробітництва під час розслідування – стадії кримінального провадження, на якій безпосередньо вирішуються завдання розслідування кримінальних правопорушень, є:

1) міжнародна правова допомога (ст. ст. 541 (п. 1), 542, гл. 43 КПК України);

2) видача особи (екстрадиція) (ст. ст. 541 (п. 2), 542, гл. 44 КПК України);

3) перейняття кримінального провадження (ст. ст. 541 (п. 3), 542, гл. 45 КПК України). Серед них найбільш поширеною є міжнародна правова допомога.

Правова допомога зарубіжним державам у кримінальних справах – це одна з форм міжнародного співробітництва, основний засіб боротьби з міжнародною злочинністю. На сьогодні існує велика кількість міжнародних договорів про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, які є основою правового співробітництва між державами.

Правова допомога – це передбачена міжнародними нормативно-правовими актами (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, регламент тощо), підписаними державами, система процесуальних, організаційно-правових заходів, механізмів, принципів, способів, методів, інститутів, сукупності та/або самостійності всього того, що застосовується в ході реалізації, як міжнародного, так і національного права держав з метою вирішення на міжнародному рівні справ, пов’язаних із суспільно-небезпечними діяннями, та будь-яких інших дій, що стосуються цих справ, при одночасному застосуванні і посиланні на норми національного законодавства держав, які перебувають у відносинах правового співробітництва в кримінальних справах та міжнародного права, на підставі домовленості або взаємності.

Необхідність ретельних досліджень у вказаному напрямі обумовлена й дією нового Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) України [1], який розділом ІХ регламентував міжнародне співробітництво під час кримінального провадження. Відповідно, існує необхідність у деталізації законодавчих положень, розробленні відповідних криміналістичних рекомендацій.

Важливе значення у регулюванні окресленої діяльності мають міжнародні договори України, адже згідно ст. 1 КПК України, кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

Основними форми         міжнародно

го співробітництва під час досудового розслідування – стадії кримінального провадження, на якій безпосередньо вирішуються завдання розслідування кримінальних правопорушень, є:

1)       міжнародна правова допомога (ст. ст. 541 (п. 1), 542, гл. 43 КПК України);

2)       видача особи        (екстрадиція) (ст. ст. 541 (п. 2), 542, гл. 44 КПК України);

3)       перейняття кримінального провадження (ст. ст. 541 (п. 3), 542, гл. 45 КПК України).

Серед них найбільш поширеною є міжнародна правова допомога.

Звернемося до розгляду статистичних даних. Так, упродовж 2013 року Генеральною прокуратурою України було розглянуто 1704 запити про міжнародне співробітництво під час кримінального провадження (1690 у 2012 році), з яких 704 клопотання українських органів до-судового розслідування (712) і 1000 клопотань іноземних компетентних органів (978). Із указаної кількості запитів 1251 клопотання стосувалося надання міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій (1114 у 2012 році), 101 – про перейняття кримінального провадження (165) та 352 – про видачу (екстрадицію) осіб (411) [2].

Переважна більшість запитів про міжнародну правову допомогу стосується діяльності органів досудового розслідування МВС України, й реалізується як шляхом направлення відповідних матеріалів центральним органом, як і шляхом безпосереднього порядку зносин між уповноваженими органами. Так, протягом 2013 року у відповідних слідчих підрозділах на виконанні перебував 1251 запит про міжнародну правову допомогу, що на 421, або 50,7% більше, ніж за 2012 рік. Відбулося збільшення кількості запитів, які надійшли на виконання від компетентних органів іноземних країн. Зокрема, протягом 2013 року до Головного слідчого управління МВС України надійшло 1127 запитів про міжнародну правову допомогу, що на 340, або 43,2% більше ніж за 2012 рік. При цьому збільшення в порівнянні з минулим роком відбулося як за дорученнями, які надійшли безпосередньо до Головного слідчого управління МВС України (+228), або 32,8%, так і за запитами направленими Генеральною прокуратурою України (+82), або 67,2% [3].

Враховуючи, що кожний запит про надання міжнародної правової допомоги передбачає здійснення, у переважній більшості, ряду процесуальних дій та інших заходів, пов’язаних із розшуком осіб чи предметів, перевіркою об’єктів за криміналістичними обліками, наданням характеризуючих матеріалів, реальні обсяги співробітництва є більш ємнісні, ніж наведені цифри.

Згідно ст. 561 КПК України, на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені Кодексом або міжнародним договором. Тобто, мова йде про більш широке коло процесуальних дій, ніж це тлумачиться зазвичай, – а саме, процесуальні дії, що передбачені КПК України та міжнародними договорами України.

2. Напрямки діяльності в галузі надання правової допомоги в кримінальних справах.

Правова допомога у кримінальних справах полягає у виконанні (за відповідним проханням) компетентними органами однієї держави дій, які необхідні для розслідування кримінальної справи, його розгляду в суді (у тому числі в міжнародному трибуналі) чи для виконання призначеного в справі покарання в іншій (запитуючій) державі. В більшості випадків допомога в кримінальних справах полягає у виконанні доручень судово-слідчих органів іншої держави (Letters rogatory, commissions rogatoires) про виконання окремих процесуальних дій (проведення обшуку, вилучення, експертизи, допиту обвинувачуваного, підсудного, потерпілого тощо), а також передачі речей, які можуть мати значення доказів чи придбані злочинним шляхом.

Однак більш відомий такий вид правової допомоги, як видача осіб, чи екстрадиція (extradition), тобто передача за певних умов однією державою іншій (чи міжнародному трибуналу) особи з метою притягнення її його до кримінальної відповідальності чи виконання винесеного їй вироку.

Питання здійснення правової допомоги в кримінальних справах в основному регулюються в спеціальних двосторонніх договорах. Однак існує ряд угод про правову допомогу, укладених на регіональної рівні (Західна Європа, Латинська Америка, Північна Європа й ін.) Крім цього, в багатьох міжнародних договорах, які регламентують співробітництво в боротьбі з окремими злочинами чи їхніми видами, є окремі положення загального характеру, присвячені здійсненню правової допомоги в цій боротьбі.

У договорах регламентуються підстави, види і порядок здійснення правової допомоги в кримінальних справах, причому питання видачі можуть регулюватися окремим договором. Крім цього, правова допомога може бути виконана іншій державі і при відсутності договору з нею, в порядку взаємності. Однак таке право відповідних органів повинне бути обговорене в законі (як це зроблено, наприклад, в англійському Законі 1989 року про екстрадицію), щоб уникнути порушень прав людини.

В багатосторонніх договорах з питань боротьби з окремими злочинами крім зобов’язання держав-учасників визнати окремі в них діяння злочинними і забезпечити невідворотність відповідальності за їхнє вчинення, є також положення про здійснення правової допомоги і екстрадиції.

В останній час зросла увага до співробітництва в цій області й з боку ООН. У 1990 році Генеральна Асамблея схвалила Типовий договір про взаємну допомогу в кримінальних справах. Основна увага була приділена до відмови від здійснення допомоги; змісту і виконанню запиту; збереженню таємниці; одержанню документів; доступу до осіб, які знаходяться в ув’язненні, і до інших осіб з метою одержання доказів; наданню документів; обшукам і затримці.

У здійсненні допомоги може бути відмовлено, зокрема, якщо запитувана держава полягає, що це завдасть шкоди її суверенітету, безпеці, суспільному порядку чи іншим важливим інтересам суспільства; якщо допомога несумісна з її законами; якщо вчинене діяння є злочином лише у військовому праві. Визначено гарантії безпеки для осіб, які надають інформацію чи документи. Загалом типовий договір спрямований на розширення взаємної допомоги держав у кримінальних справах.

У 1990 році Генеральна Асамблея прийняла також Типовий договір про передачу кримінального переслідування. Головна сфера застосування – випадки, коли обвинувачуваний повернувся в державу свого громадянства і видача його неможлива, оскільки не допускається законом. У таких випадках може мати місце передача кримінального переслідування державі громадянства обвинувачуваного, зрозуміло, за умови, що діяння вважається злочинним в обох державах (принцип подвійної кримінальності, подвійної злочинності діяння). Запитувана держава може відмовити в проханні про переслідування, якщо підозрювана особа не є його громадянином чи постійно в ній  не проживає; якщо діяння є злочинним тільки у військовому праві; якщо злочин пов’язаний з податками, акцизами, митними чи валютними правилами і, зрозуміло, якщо діяння розглядається запитуваною державою як політичний злочин.

Порівняно недавно як один з напрямів міжнародного співробітництва оформилося визнання і виконання рішень іноземних органів у кримінальних справах. Це якісно нова ступінь співробітництва, тому що держави при цьому взаємно самообмежують власні суверенні права, допускаючи дію на своїй території деяких актів, виданих правоохоронними органами іншої держави. Очевидно, що домовлятися про взаємне визнання і виконання рішень органів іноземної держави можна тільки при визначеному ступені подібності систем національного законодавства і за умови довіри системі кримінального правосуддя держави-партнера.

Формами даного напряму співробітництва є: передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання в держави їхнього громадянства чи постійного місця проживання; передача органам іншої держави нагляду за умовно засудженими чи умовно звільненими правопорушниками; передача кримінального переслідування іншій державі чи міжнародному органу.

Дуже актуальною стала проблема відносно осіб, які утримуються в ув’язненні за кордоном. Їй присвячена Типова угода про передачу іноземних ув’язнених», яка була схвалена Генеральною Асамблеєю в 1985 році. В угоді відзначається, що ціль соціальної реабілітації злочинців може бути скоріше досягнута, якщо дати їм можливість відбувати покарання в своїх державах.

З початку 60-х років одержала поширення практика укладання міжнародних угод про надання відомчої (поліцейської) взаємної допомоги, що істотно розширюють можливості і підвищують оперативність й ефективність взаємодії відповідних правоохоронних служб.

Така міжвідомча правова допомога здійснюється, як правило, в наступних формах: обмін інформацією, в тому числі розвідувального характеру (про осіб, їхніх зв’язках, адресах і т. п.); перевірка показів підозрюваних; впізнання осіб чи викрадених предметів по фотографіях чи описам; проведення поліцейських допитів чи неофіційних опитувань громадян; одержання необхідних довідок з різних установ, торгових і промислових фірм; пересилання документів. У деяких угодах передбачається можливість присутності співробітників поліцейської служби однієї держави при проведенні слідчих дій, які представляють для них інтерес, на території іншої держави.

Для забезпечення оперативності в справі надання відомчої взаємодопомоги в ряді випадків спрощений порядок зносин органів поліції сусідніх держав: не через центральні поліцейські відомства, а через регіональні (обласні) управління поліції прикордонних районів.

Необхідно відзначити, що міжнародно-правова допомога в такій специфічній галузі, як боротьба зі злочинністю, повинна здійснюватися в рамках не тільки національної, але і міжнародної законності, тобто при точному і неухильному дотриманні міжнародно-правових норм і загальновизнаних принципів міжнародного права, насамперед таких, як принцип поваги державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, поваги прав і свобод людини. 

Висновки

Отже, Генеральна прокуратура України є центральним органом виконання положень всіх двосторонніх договорів України та Мінської конвенції, що регламентують правову допомогу в кримінальних справах.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом» Генеральна прокуратура визначена центральним органом при виконанні процесуальних дій під час розслідування кримінальних справ, а Міністерство юстиції – при виконанні судових рішень.

У Законах України про ратифікацію інших європейських конвенцій, на жаль, не визначені центральні органи України, що призводить до певних ускладнень при практичному виконанні зазначених угод.

У цей час проводиться необхідна робота, спрямована на внесення відповідних змін до Законів України про ратифікацію вказаних конвенцій, а саме – визначити два центральних органи (Генеральну прокуратуру і Міністерство юстиції), розподіливши між ними повноваження аналогічно Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом.

Україна в сучасних умовах розвитку все частіше заявляє про свої права у відносинах з іноземними державами. Зустріч представників вищих органів судової влади держав Європи у Страсбурзі – свідчення тому. Так, 8-10 липня 1998 року Україна брала участь у зустрічі, організованій Радою Європи, щодо вироблення та прийняття проекту Хартії з питань статусу суддів у Європі. Це є доказом того, що Україна – держава, визнана в світі, і є суб’єктом міжнародних відносин, а, отже, правової допомоги зарубіжним державам у кримінальних справах. Деякі питання, що там розглядалися, безпосередньо стосувалися правової допомоги в кримінальних справах.

Підтвердженням розвитку взаємної правової допомоги в кримінальних справах Україною зарубіжним державам є створення та діяльність в нашій державі Національного центрального бюро Інтерполу, яке сприяє запобіганню та розслідуванню злочинів. Використання правоохоронними органами України можливостей названого бюро для співробітництва з Генеральним секретаріатом Інтерполу та правоохоронними органами зарубіжних держав під час здійснення діяльності, пов’язаної із запобіганням, розкриттям і розслідуванням злочинів, які мають транснаціональний характер або виходять за межі України, допомагає полегшити надання правової допомоги зарубіжним державам у кримінальних справах.

Оскільки правова допомога – це завжди двосторонній і зворотній зв’язок, то надання її Україні зарубіжними державами в кримінальних справах – це одночасно є й правовою допомогою зарубіжним державам з боку України. Надавши правову допомогу, зарубіжна держава у майбутньому очікує аналогічних дій і від нашої держави. 

Список використаної літератури

1. Антонович М. Міжнародне право: навч. посіб. Київ, 2011. 382 с.
2. Бараннік Р.В. Співробітництво та допомога у кримінальних справах: співвідношення понять. Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. 2010. № 1. С.224-232.
3. Басай О.В. Кримінально-процесуальні аспекти міжнародного співробітництва у галузі надання правової допомоги в кримінальних справах. Європейські перспективи. 2011. № 2, ч. 1. С. 111-114.
4. Буроменський М.В. Міжнародне право: навч. посіб. Київ, 2006. 336 c.
5. Войціховський А.В. Міжнародне право: підручник. Харків : Харків. нац. ун-т внутр. справ, 2020. 544 с.
6. Войціховський А.В. Міжнародні неурядові організації у боротьбі зі злочинністю. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Право. Випуск 8. 2010. № 934. С. 93-97.
7. Ємець О.М. Правові аспекти міжнародного співробітництва правоохоронних органів. Правничий часопис Донецького університету. 2013. №2. С. 142-148.
8. Міжнародне право: словник-довідник / за заг. ред. Т.Л. Сироїд. Харків : Юрайт. 2014. 404 с.
9. Міжнародне публічне право: навч. посіб. / за заг. ред. В.Е. Теліпко. Київ : Центр учб. літ., 2010. 608 с.
10. Холмс П. Найкращі зразки міжнародної практики боротьби з торгівлею людьми : метод. рекомендації для співробітників правоохорон. органів України з питань виявлення, розкриття та розслідування злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми. Київ : Міжнар. орг. з міграції, 2003. 210 с.