Ми докладно розглянули міжнародно-правові акти, що регулюють відносини в сфері авторських прав, а тепер перейдемо безпосередньо до основних понять і інститутів міжнародного авторського права.

Авторське право і регульовані їм майнові й особисті немайнові відносини,пов’язані зі створенням і використанням творів літератури, науки і мистецтва. Авторське право як самостійний інститут вирішує конкретні задачі, що включають всіляку охорону майнових, особистих немайнових прав, законних інтересів авторів, забезпечення правовими засобами найбільш сприятливих умов для створення наукових і художніх творів. Міжнародне авторське право є частиною міжнародного приватного права.

1 Об’єкти авторського права

У юридичній літературі запропоновано чимало наукових визначень твору, однак найбільше поширення одержало визначення, сформульоване В. И. Серебровським. „Твір, – писав він у 1956 р., – це сукупність ідей, думок і образів, що одержали в результаті творчої діяльності автора своє вираження в доступній для сприйняття людськими почуттями конкретній формі, що допускає можливість відтворення. У цьому й іншому визначеннях підкреслюється, що твір – благо нематеріальне. Твір як реально існуюче явище світу виступає як комплекс ідей і образів, що одержали своє об’єктивне вираження в готовій праці, індивідуальне і неповторне відображення об’єктивної дійсності. Твір є результатом розумової діяльності людини, а людський мозок може робити тільки нематеріальні об’єкти.

Отже твір має нематеріальну сутність, і форму його втілення, тобто ту речовинну форму, що є матеріальним носієм твору, наприклад рукопис, малюнок, нотний запис і т.д. Зв’язок твору зі своїм матеріальним носієм може бути нерозривним. Так, картина як результат праці художника настільки тісно пов’язані з формою, у яку вони вкладені, що складають з нею одне нероздільне ціле. Але незважаючи на цю єдність, картина і скульптура виступають одночасно як об’єкти авторського права і як об’єкти права власності. Матеріальні предмети – „носії” творів – можуть бути унікальні. Але авторське право охороняє твір як систему ідей, думок і образів саме в зв’язку з можливістю його відтворення. Тому авторське право на твір науки, літератури і мистецтва зберігається навіть у випадку загибелі того матеріального носія, у якому воно було втілено. Звичайно, практичне значення це має лише тоді, коли, наприклад, збереглася копія або репродукція утраченого твору мистецтва, коли літературний або музичний твір може бути ким-небудь відтворено по пам’яті і т.д.

Авторське право на твір не пов’язане з правом власності на матеріальний об’єкт, у якому воно виражено. Тому перехід права власності на матеріальний об’єкт або право володіння матеріальним об’єктом самі по собі не спричиняють переходу авторських прав на твір як благо нематеріальне.

Таким чином, творами є „не матеріальні продукти, а творча думка, що стала в них об’єктивною реальністю”. Однак не всякий твір як результат розумової діяльності людини охороняється нормами авторського права. Об’єктами авторського права визнаються лише такі твори, що мають передбачені  ознаки. Такими ознаками є творчий характер твору й об’єктивна форма його вираження.

Творчий характер

У самому законі ознака творчості не розкривається, у зв’язку з чим у юридичній літературі дається чимало його визначень. Так, В. И. Серебровский відзначав, що творчість – це свідомий і в більшості випадків досить трудомісткий процес, що має своєю метою досягнення визначеного результату. На думку О. С. Іоффе, творчість є інтелектуальною діяльністю, що завершується актом творення,  у результаті якого з’являються нові поняття, образи і (або) форми їхнього втілення, що являють собою ідеальне відображення об’єктивної дійсності. Э. П. Гаврилов визначає творчість як діяльність людини, що породжує щось якісно нове й таке, що відрізняється неповторністю, оригінальністю й унікальністю.

Також відзначається, що для авторського права важливий не стільки творчий характер діяльності, скільки аналогічна ознака результату. Показником творчого характеру твору, на думку деяких вчених, є його новизна. Новизна в даному випадку розглядається як синонім оригінальності твору. Вона може виражатися в новому змісті, у новій формі твору, у новій ідеї, у новій науковій концепції і т.п. У цьому змісті будь-який творчий твір характеризується оригінальністю, новизною, неповторністю й унікальністю.

Зустрічається й  точка зору, відповідно до якої новизна твору повинна вважатися самостійною його ознакою. Найбільш розгорнуте обґрунтування даної позиції дане В. Я. Іонасом. Новизна як самостійна ознака об’єкту необхідна лише в патентному праві, оскільки в регульованій ним галузі об’єктивно можливий збіг результатів розробок різних осіб. У цьому зв’язку велике значення тут надається поняттю пріоритету, яке зовсім невідоме у авторському праві. В авторському праві, що охороняє форму твору, ознака новизни як самостійний критерій його охорони є зайвим, оскільки він цілком поглинається ознакою творчості.

 

Об’єктивна форма і відтворюваність твору

Твір як результат творчої діяльності автора стає об’єктом авторського права лише за умови, що він виражений в якій-небудь об’єктивній формі. Доти, поки думки й образи автора не проявилися зовні, а існують лише у вигляді творчого задуму, вони не можуть бути сприйняті іншими людьми і, отже, не існує і практичної потреби в їхній правовій охороні. Щоб творчий результат набув суспільної значимості і характеру об’єкта авторського права, він повинен бути втілений у якій-небудь об’єктивній формі: письмовій (рукопис, машинопис, нотний запис і т.д.), усній (публічне проголошення, публічне виконання і т.д.), звуко- або відеозапису (механічного, магнітного, цифрового, оптичного і т.д.), зображення (малюнок, ескіз, картина, план, креслення, кіно-,  відео- або фотокадр і т.д.), об’ємно-просторовій (скульптура, модель, макет, спорудження і т.д.) або іншій формі. Іншими словами, твір повинний існувати у формі, що відділена від особистості автора і набула самостійного буття. При цьому для визнання твору об’єктом авторського права зовсім не потрібно завершеності роботи.

Об’єктивна форма вираження твору тісним образом пов’язаний з можливістю його відтворення. На думку одних авторів, об’єктивна форма і відтворюваність твору складають єдину ознаку твору, тому що сама наявність у твору об’єктивної форми свідчить про можливості його відтворення.  Інші вчені думають, що відтворюваність є самостійною ознакою твору або, що той же саме,  охороняються тільки такі твори, об’єктивна форма яких забезпечує можливість їхнього відтворення без участі самого автора.

Бернська конвенція «…охоплює  всі  твори  в  галузі  літератури,   науки   і мистецтва,  яким  би  способом  і  в  якій  би формі вони ні були виражені…»,

«…Однак за законодавством країн Союзу зберігається право визначати, що  літературні  і  художні  твори або які-небудь  визначені  їхні категорії не  підлягають  охороні,  якщо вони не закріплені в тієї або іншій матеріальній формі…» Іншими словами, визначено, що авторським правом охороняються будь-які виражені зовні твори, у тому числі і ті, об’єктивна форма яких не пов’язана з матеріальним носієм. Звичайно, захист подібних творів, наприклад, привселюдно вимовлених, але ніде не зафіксованих мов, лекцій, доповідей, особливо захист їх від перекручування, є більш складним, ніж захист творів, пов’язаних з яким-небудь матеріальним носієм. Але в принципі він може бути забезпечений, у зв’язку з вказівкою в національному законодавстві можливості відтворення результату творчої діяльності як особливої ознаки охоронюваного твору.

Виконання формальностей

Для виникнення, здійснення й охорони авторського права не потрібно реєстрації твору) іншого спеціального оформлення твору або дотримання яких-небудь інших формальностей.

Як вже зазначалося, текст Конвенції 1886 року ставить охорону авторського права в залежність від умов і виконання формальностей, передбачених у країні першої публікації. На Берлінській конференції було вирішено відмовитися від усіх формальностей, навіть у тому випадку, якщо в країні першої публікації вони існують.

Після приєднання СРСР у 1973 р. до Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 р. на всіх друкованих виданнях (книгах, журналах, конвертах грамплатівок і магнітофонних записів і т.п.) став проставлятися знак охорони авторського права, що складається з трьох елементів: ©; імені (найменування) власника виняткових авторських прав; року першого опублікування твору.

Однак, враховуючи специфіку національного законодавства застосування знака охорони залежить від розсуду власника виняткових авторських прав. Правовою охороною в однаковій мірі будуть користуватися як твору, на яких проставлений знак охорони, так і твори без такого знака. Основною метою постачання твору даним знаком є оповіщення третіх осіб про те, що вони мають справу з охоронюваним твором. Це служить не тільки попередженням проти порушення чужих авторських прав, але і полегшує процес доведення вини порушника, якщо таке порушення усе-таки відбудеться.

 

Правове значення окремих елементів твору

Об’єктом авторського права є не тільки твір у цілому, але і частина твору (включаючи його назву), що є результатом творчої діяльності і може бути використана самостійно. Теорія оперує двома групами елементів твору. До юридично байдужних, тобто неохоронюваних елементів твору художньої літератури були віднесені тема, матеріал твору, сюжетне ядро, ідейний зміст. У теорії літератури ця елементи називають змістом твору. Їхнє запозичення не накладає на користувачів ніяких обов’язків, тобто не є порушенням авторського права.

До змісту твору, що  не захищається нормами авторського права, відноситься і такий елемент твору, як  його назва (заголовок). Однак якщо назва є оригінальним і відображає творчу самобутність автора, воно користується правовою охороною.

До юридично значимих (охоронюваних) елементів твору відносяться образи і мова твору. Під художнім образом розуміється специфічна для мистецтва форма відображення дійсності і вираження думок і почуттів художника. Художній образ народжується в уяві художника, втілюється в створюваному ним творі в тієї або іншій матеріальній формі (пластичної, звуковий, руховій, усній) і відтворюється уявою глядача, слухача, читача.  У науці авторського права створені художником образи іменуються внутрішньою формою твору. Вона користується правовою охороною, тому що є результатом творчої діяльності і відображає індивідуальність свого творця.  Зовнішньою формою твору є мова твору, під яким розуміються властиві авторові засоби і прийоми створення художніх образів. Мова твору запозичена бути не може, у такому випадку використовується цитування з указівкою джерела.

Дане розмежування є теоретичним і знаходить своє закріплення в національному законодавстві.

 

Твори, що  не охороняються авторським правом.

До числа об’єктів, не охоронюваних авторським правом, відносяться насамперед ті з них, що не володіють хоча б одним з ознак твору науки, літератури і мистецтва. Так, якщо особою в ході проробленої роботи досягнуто не творчого, а чисто технічного результату, то він нормами авторського права не охороняється. Як приклад: телефонні довідники, розклади руху, адресні книги і т.п. за умови, що укладачем не була застосована оригінальна система викладу довідкових даних.

Авторське право не поширюється також на ідеї, методи, процеси, системи, способи, концепції, принципи, відкриття, факти.

Поряд з подібними об’єктами існують твори, що володіють усіма необхідними ознаками, але не охоронювані авторським правом у силу прямої вказівки закону. До їхнього числа відносяться наступні категорії творів.

По-перше, не користуються правовою охороною твори, на які минув термін дії авторського права. Однак закінчення терміну охорони ніяк не впливає на охорону авторства, імені автора.

По-друге, зі сфери правової охорони виключені офіційні документи, їхні офіційні переклади, а також державні символи і знаки. До числа офіційних документів відносяться закони й інші акти нормативного характеру – інструкції, указівки, стандарти, методичні рекомендації, статути юридичних осіб і т.п., судові рішення й інші акти правозастосовчих органів – обвинувальні висновки, подання прокуратури, а також інші офіційні документи, що виходять від організацій і посадових осіб, – звіти, довідки, патентні описи, позови і т.п. Державними символами і знаками вважаються прапори, герби, гімни, ордена, грошові знаки і т.п. Більшість з названих документів є творчими творами, автори яких відомі. У цьому змісті вони нічим не відрізняються від звичайних творів, охоронюваних авторським правом. Однак як тільки даний твір у результаті його прийняття (твердження, схвалення) одержує статус офіційного документа, знака або символу, воно змінює свій правовий режим.

По-третє, не визнаються об’єктами авторського права повідомлення про події і факти, що мають інформаційний характер. Справді, інформація про той або інший факт є лише точним його відображенням і не містить у собі елементи творчості. Єдине, на що вправі претендувати автор повідомлення або засіб масової інформації, що вперше опублікував його, – це вимагати вказівки іншими засобами, що повідомляють дану інформацію, на джерело її первісного обнародування. У тих же випадках, коли повідомлення про ту або іншу подію супроводжується авторським коментарем, оцінками значимості, прогнозами, аналізом або іншою інтерпретацією, воно здобуває режим об’єкта авторського права.

Не дуже давно у вітчизняній практиці досить гостро встало питання про те, чи охороняються авторським правом програми теле- і радіопередачі і, відповідно, чи можуть газети їх вільно передруковувати.

З цього приводу виникає таке питання, а саме чи відповідають програми передач вимогам, пропонованим до об’єктів авторського права.

Відповідаючи на це питання, необхідно визнати, що програма передач об’єктом авторського права за загальним правилом не є. Сам по собі факт того, що складання програми передач вимагає зусиль багатьох осіб і чаші усього є результатом творчої діяльності, сумнівів не викликає. Але не будь-який результат інтелектуальної, у тому числі творчої діяльності користується правовою охороною на даному етапі розвитку суспільства. Раніше  відзначалося, що в даний час не охороняються правом ідеї, принципи, теорії, гіпотези й інші подібні їм результати інтелектуальної діяльності, незважаючи на те, що вони носять, безумовно, творчий характер. Зазначені інтелектуальні досягнення у випадку, якщо вони виражені в доступній для сприйняття формі, є однією зі складових змісту авторських творів. Але авторське право в силу властивих йому обмежених можливостей охороняє лише форму, а не зміст творів.

Повертаючи безпосередньо до програм передач, необхідно зазначити, що суть зусиль укладачів програм полягає у творчій розробці саме змістовної частини такого результату інтелектуальної діяльності, як програма. Те, як співвідносяться між собою передачі різних видів і жанрів, якої категорії слухачів і глядачів вони адресовані, у який час вони передаються в ефір – це і багато чого іншого є результатом творчої діяльності. У цьому розумінні програми передач те саме що збірники й інші складені твори, що визнаються об’єктами авторського права в силу того, що включений у них матеріал розташований по якій-небудь оригінальній схемі. Як і стосовно збірників, стосовно до програм радіо- і телепередач правомірна постановка питання про неприпустимість запозичення тієї оригінальної системи, що покладена в основу програми як сукупності визначених матеріалів, переданих в ефір. Але не можна не визнати, що можливості авторського права в цьому плані досить обмежені через те, що ідеї, покладені в основу побудови програми, самі по собі авторським правом не охороняються.

Сказане, однак, зовсім не означає, що між організаціями ефірного мовлення і газетами не можуть укладатися договори про передачу інформації про програми передач для їхнього друкування в газетах. У сучасному світі інформація вже давно придбала товарний характер і виступає як особливий об’єкт договірних відносин, пов’язаних з її збором, збереженням, пошуком, переробкою, поширенням і використанням у різних сферах людської діяльності. У цьому плані програма передач як особливий інформаційний продукт може передаватися на визначених умовах будь-яким зацікавленим особам. Зацікавленість конкретних газет може виражатися, зокрема, в одержанні інформації про програми передач до визначеного часу, на конкретному матеріальному носії, в обговореній формі і т.п. Не можна лише придбати виключне право на використання програми, тому що з моменту опублікування даної інформації вона стає загальним надбанням і може використовуватися будь-як зацікавленими особами.

 

Які твори відповідно до міжнародних конвенцій можуть бути об’єктами авторських прав?

 

У первісному тексті Бернської конвенції 1886 року поняття “літературні і художні твори” було визначено через перерахування різних конкретних видів творів (книги, брошури, картини і т.п.). Тут же говорилося про твори в галузі літератури, науки і мистецтва, що можуть бути випущені у світ “будь-яким способом видання або відтворення”. На сьогоднішній день коло творів набагато розширилося. Відповідно до статті 1 Бернської конвенції охороні підлягають права авторів на їхній літературний і художній твори. Пункт 1 статті 2 Конвенції говорить:

“Термін “літературні і художні твори” охоплює всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва, яким би способом і в якій би формі вони не були виражені, як ось: книги, брошури й інші письмові твори, лекції, звернення, промови й інші подібного роду твір; драматичні і музично-драматичні твори; хореографічні твори і пантоміми; музичні твори з текстом або без тексту; кінематографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії; малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії; твору прикладного мистецтва; ілюстрації, географічні карти; плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії, архітектури і т.д.”.

Відповідно до пункту 3 статті 2 Бернської конвенції нарівні з оригінальними творами, без збитку правам автора оригінального твору, охороні підлягають переклади, переробки, музичні аранжування й інші трансформації літературного або художнього твору.

Відповідно до ж пункту 5 статті 2 Конвенції охороні підлягають також збірники літературних і художніх творів (наприклад, енциклопедії, антології), що являють собою продукт інтелектуальної творчості оснований  на підборі і розташуванні матеріалів. Але охороняються вони лише у випадку дотримання прав авторів кожного з творів, включених до складу збірників.

Всесвітня конвенція про авторське право не так докладно перелічує твори, що підлягають міжнародній охороні. Стаття I Всесвітньої конвенції говорить:

“Кожна Договірна держава зобов’язується вжити всі заходи, необхідні для забезпечення достатньої й ефективної охорони прав авторів і всіх інших  власників авторських прав на літературні, наукові і художні твори якось: твори письмового, музичного, драматичного і кінематографічні, твори живопису, графіки і скульптури”.

У теорії авторського права існує декілька класифікацій об’єктів авторських прав. Приміром, проф. Сергєєв А.П. виділяє наступні види об’єктів авторських прав: літературні твори (промови, лекції, доповіді, інші усні твори, листи, щоденники, особисті замітки, інтерв’ю, дискусії, переклади, програми для ЕОМ), драматичні твори, музичні твори з текстом і без тексту, музично-драматичні твори (мелодія, аранжування, оркестровка), сценарні твори, аудіовізуальні твори, твори образотворчого і декоративного мистецтва (твори декоративно-прикладного мистецтва, дизайн, фотографічні твори), твори архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва, твори хореографії і пантоміми, картографічні твори, збірники й інші складені твори.

Але кожний має право на власну думку, тому автор представленої роботи спробує на основі Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р. і Всесвітньої конвенції про авторське право від 6 вересня 1952 року зробити власну класифікацію об’єктів авторських прав.

В даний час можна виділити наступні основні об’єкти міжнародного авторського права:

 

Літературні твори.

Вони складають значну частину об’єктів авторського права і являють собою художні твори, виражені в словесній формі. Особливість літературних творів у тім, що думки, почуття, ідеї й образи виражаються за допомогою слова в оригінальній композиції й оригінальному викладі. У цьому своєму значенні літературний твір охоплює собою не тільки літературно-художні, але і наукові, навчальні, публіцистичні й інші роботи. Сам літературний твір може знаходитися в усній, письмовій або іншій об’єктивній формі, що допускає можливість сприйняття його третіми особами. Він може бути як зафіксоване на папері, плівці, грамплатівці, магнітному диску або іншому матеріальному носії, так і виражено в усній формі, зокрема привселюдно вимовлений або виконаний.

У структурі літературного твору виділяються тема, матеріал, ідеологія, образна система, сюжет, мова, заголовок. Ці елементи літературного твору розділяються на юридично байдужні, тобто тему, матеріал, сюжет, ідейний зміст, і юридично значимі – образна система і мова. Використання значимих елементів твору в ряді випадків вимагає згода автора.

До числа охоронюваних літературних творів відносяться: книги, статті, мови, лекції, доповіді, інші усні виступи, листи, щоденники, особисті нотатки, інтерв’ю, дискусії і так далі.

Лекції і виступи охороняються поза залежністю від особистості їхнього автора. Публічний характер промови, що у даному випадку стає суспільним надбанням, аж ніяк не означає, що її автор позбавляється з цієї причини прав. Безумовно, публічний виступ може бути вільно відтворений в пресі як частина інформації, адресована публіці, але не може бути включений в інший твір без попереднього дозволу його автора.

 

Судові промови.

Публікація судової мови дозволяє розкрити особистість її автора, деякі його риси, наприклад талант, володіння юридичною технікою і т.д.; її варто розглядати  як окремий твір, особливий. особистісний, що дає його авторові як творцеві можливість вільно здійснити своє моральне право автора.

Таким чином, судова мова не може тиражуватися окремо або включатися в антологію ораторського мистецтва без попередньо отриманого видавцем дозволу автора, що, крім того, має право внести в неї будь-які зміни, які він вважатиме за  необхідні.

У той же час якщо розглядати судову мову не саму по собі, а як елемент усього судового розгляду, то варто визнати, що вона втрачає тоді свій індивідуальний характер і, будучи усього лише частиною загальної дискусії, входить у систему аргументів і доводів, що у сукупності розробляються з метою ухвалення судового рішення.

Виходячи з констатації, що судовий розгляд є колективним твором  – то іноземна судова практика вважає, що в даних умовах стає немислимим, щоб один зі співавторів твору, автор одного з елементів цього судового розгляду, міг у рамках морального права перешкодити його повному відтворенню.

З іншого боку, судова промова є елементом судового розгляду і сприяє розробці судового рішення. Для того щоб публіка могла скласти думку про процес з повним знанням справи, варто дозволити публікацію судової промови в тій формі, у якій вона була вимовлена.

Принцип обов’язковості публічного характеру судового розгляду (який протистоїть вільному здійсненню морального права) діє лише в тому випадку, якщо весь судовий розгляд носить публічний характер. Заборонна дія морального права припиняється, якщо загальний твір призначається для публікації.

 

Ділові листи.

Хоча  прямої вказівки на ділові листи як об’єкт авторського права не міститься у конвенціях та національному законодавстві. Однак, судова практика і правова доктрина при наявності визначених умов прирівнюють їх до літературних творів і розглядають у цьому випадку як твори, що  охороняються авторським правом відповідно до конвенції про охорону літературної і художньої власності.

Приватний характер ділових листів визначається насамперед їхнім призначенням: адресовані визначеній особі, вони в принципі не розраховані для публікації; крім того, їхній інтимний характер зобов’язує дотримувати таємниці. Діловий лист, щоб забезпечити йому правову охорону, прирівнюється до літературного твору, якщо він має ознаку оригінальності, тобто відповідає вимозі, що застосовується  будь-якого літературного твору.

Це питання всі частіше обговорюється в зв’язку з публікацією кореспонденції відомих людей.

 

Інтерв’ю

Особа, готова дати інтерв’ю, укладає з особою, що бере інтерв’ю договір, яким надає останньому право вільного використання отриманих аудіо- і відеоматеріалів у властивому йому стилі і керуючись власним вибором.

Особа, що бере інтерв’ю однак, бере на себе подвійне зобов’язання: з одного боку, вона зобов’язана не допускати будь-як перекручування; з іншої поважати права особи, що дає інтерв’ю. Особа, що бере інтерв’ю має право на купюри і монтаж за умови не опускати в отриманому матеріалі нічого істотного

Інтерв’ю може бути літературним твором особи, що бере інтерв’ю в залежності від ступеня, у який вона зуміла за допомогою композиції й індивідуального стилю додати думки оригінальну форму.

 

Літературна обробка.

Це особливий об’єкт авторського права. Він являє собою музичну або літературну обробку творів авторів, що у силу деяких причин (відсутність навичок і ін.) не в змозі самі привести свій твір у закінчений вид. Крім того, обробці можуть піддаватися народні твори, твори невідомих авторів і т.д. Записаний і оброблений літературний  матеріал відповідає вимогам, пропонованим законом до літературних і музичних творів.

 

Програми для ЕОМ.

В даний час алгоритми і програми для ЕОМ набули значення товарної продукції. Дані програми можуть являти собою як окремі прикладні програми (текстові редактори, компілятори і т.п.), так і цілі бази даних, енциклопедії, мультимедійні програми. Крім того, особливість цієї категорії полягає  в тому, що в програмах для ЕОМ може мати місце використання інших об’єктів авторського права, це можуть бути   твори літератури, музичні твори, твори   образотворчого мистецтва, кінематографії, а також багато чого іншого.

Програма для ЕОМ, як об’єкт авторського права, виступає як об’єктивна форм вираження сукупності даних і команд, призначених для функціонування ЕОМ і інших комп’ютерних пристроїв з метою одержання визначеного результату, включаючи підготовчі матеріали, отримані в ході розробки програми для ЕОМ, і породжувані нею аудіовізуальні відображення. Незалежно від форми свого об’єктивного вираження програми для ЕОМ з погляду їхньої правової охорони розглядаються як твори літератури.

Зважаючи на свою „слабкість”  стосовно саме цього об’єкту, дозволю зупинитися на ньому більш докладно.

Вперше комп’ютерна програма була представлена на реєстрацію для одержання авторського права Реєстру з  авторського права США у Вашингтоні в листопаді 1961р. У результаті даного й іншого актів Реєстр США з  авторського права видав циркуляр N 61 про реєстрацію авторського права на комп’ютерні програми. Ця первісна офіційна процедура припускає, що однією з умов реєстрації авторського права повинне бути відображення в розробці програми “елементів збору, вибору, організації, редагування й опис”. Перше юридичне роз’яснення (на національному рівні) застосування авторського права до комп’ютерних програм було видане на Філіппінах у 1972р. Як поправка,  комп’ютерні програми були включені в Закон про охорону інтелектуальної власності і прирівняні до творів літератури. Починаючи з 1973 року національні дослідження застосування авторського права до комп’ютерних програм були проведені в Угорщині і Японії, а пізніше у Великобританії, США, ФРН. У результаті цих і інших досліджень був зроблений висновок, що на комп’ютерні програми може бути поширене авторське право.

Мабуть одним з перших судових рішень, відповідно до якого комп’ютерна програма розглядалася як твір, що підлягає охороні авторським правом, було рішення муніципального суду Будапешта в 1972р. Суд розглянув питання про новизну й обґрунтовував своє рішення думкою Комітету експертів по авторському праву, відповідно до якого написання комп’ютерних програм включає елементи творчої діяльності, як, наприклад, визначення задач, що повинні бути вирішені за допомогою автоматизації, формулювання цих задач точно в тому вигляді, у якому це необхідно при використанні комп’ютерів, підготовку математичних моделей, і т.д. Суд виніс рішення, що програми, створені не просто в результаті рутинних операцій, а в результаті вищевказаної творчої діяльності є оригінальними творами. Даний короткий огляд показує, що в різних країнах компетентні установи розглядали питання про застосовність авторського права до комп’ютерних програм і прийшли до аналогічного позитивного висновку про те, що комп’ютерні програми, вимагають охорони зазначеного продукту в тому вигляді, у якому він пропонується на ринку, тобто товарним предметом охорони авторського права є закінчений продукт, що може бути репродукований у будь-якій кількості екземплярів, причому їхня якість не буде відрізнятися від якості оригіналу, а витрати часу і засобів будуть мінімальні. Однак до початку 80-х років у західних країнах пошуки правової охорони програм здійснювалися в різних напрямках. По-перше, існувала судова практика як патентного, так і авторсько-правового захисту програм. По-друге, на міжнародному і національному рівні вивчалося питання про встановлення спеціальної охорони програм, що поєднає принципи як авторського, так і патентного права.

Так, під егідою ВОІВ (Всесвітня організація інтелектуальної власності) у 1978р. були розроблені типові положення про охорону програмного забезпечення ЕОМ, що рекомендують зазначену спеціальну охорону як модель для законодавства країн-учасниць ВОІВ. Однак цей шлях не був сприйнятий. Власне кажучи “законодавцем мод” у цій галузі виступили США, що у 1980р. ввели програми шляхом доповнень до Закону про авторське право США 1976р. У 1984р. програми як новий вид твору літератури з’явилися в законодавстві про авторське право Австралії. У 1985р. була встановлена авторсько-правова охорона програм у Франції, ФРН, Японії і Великобританії. У 1987р. був прийнятий новий авторський закон Іспанії, що передбачає в числі об’єктів авторського права і програми для ЕОМ, а в 1988р. внесені виправлення до закону про авторське право Канади, що визначили комп’ютерні програми як твори літератури. Планується встановлення авторсько-правової охорони програм у Данії, Фінляндії, Італії, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Швейцарії й інших країнах. При цьому слід зазначити, що в більшості з перерахованих країн суди уже виносять рішення по спорах, пов’язаних із програмами для ЕОМ, базуючись на нормах авторського права.

Вихідною позицією для вибору охорони послужило визнання програм результатом творчої діяльності і тому пошук проводився в галузі права інтелектуальної власності (авторське і патентне право, насамперед). Не були забуті й інші правові засоби захисту програм за допомогою договору, зокрема, використання договірної форми передачі й охорони “ноу-хау” або торговельного секрету (tradesecret); субсидіарна охорона програми за допомогою законодавства про товарні знаки. Товарний знак, проставлений на екземплярі програми, побічно сприяє охороні самої програми, тому що показує конкретного виробника програмного продукту. Разом з тим, виробник і правовласник  можуть і не збігатися в одній особі тому охорона за допомогою товарних знаків малоефективна стосовно до програми. Говорячи про договір як способі захисту програмного забезпечення, необхідно відзначити, що він обмежується суб’єктним складом договору, тобто накладає обов’язок тільки на його учасників. На відміну від абсолютної охорони (авторське, патентне право) у випадку порушення прав на програму санкції можуть бути пред’явлені тільки до контрагента й у межах умов договору. Накладення заборони, наприклад, на розповсюдження  програми без згоди правовласника на яку-небудь третю особу неможливо. Отже, незважаючи на значну роль, що повинна приділятися договорові як засобу юридичної фіксації взаємних потреб конкретних сторін, найбільш високий рівень охорони в умовах масового виробництва програм може дати тільки визнання самої об’єктом захисту як результату інтелектуальної діяльності. Це означає наділення правовласника виключними правами стосовно програми. В умовах “програмного бума” без сумніву більш привабливим є той механізм охорони, що не вимагає виконання значних формальностей і часу на експертизу. Демократичні принципи авторського права, що не знає  перевірочної процедури і практично  не встановлює формальностей, зручні. Встановлення авторсько-правової охорони на національному рівні автоматично “включає” міжнародну охорону програм (міжнародна охорона програм надається Всесвітньою і Бернською конвенціями), що забезпечується міжнародними конвенціями в галузі авторського права, стосовно будь-якого твору громадянина країни-учасниці або вперше випущеного у світ на території країни-учасниці. Потрібно лише охороноздатність твору за національним законодавством країни-учасниці; якої-небудь додаткової процедури одержання охорони шляхом, наприклад, подачі заявки й одержання охоронного документу в будь-якій країні, де запитується захист, як це передбачено Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, міжнародні авторські конвенції не знають. Це також надає додатковий і сильний аргумент на користь авторсько-правової охорони програм, використання яких здійснюється в міжнародному масштабі.

Законодавство США, Австралії, Японії й інших країн дає спеціальне визначення програми. Ст. 101 Закону про авторське право США визначає програму як набір даних і інструкцій, що безпосередньо або опосередковано використовується в комп’ютері з метою досягнення визначеного результату. Подібне визначення дається в авторських законах Японії і Канади. Авторський закон Австралії під програмою розуміє набір команд (у сукупності з інформацією або без неї), виражений у якій-небудь мові, коді або системі позначень і  з наявною безпосередньою або опосередкованою метою: а) перетворення в іншу мову, код або систему позначень; б) відтворення в іншій матеріальній формі для виконання якої-небудь специфічної функції пристроєм, що має можливість обробки цифрової інформації. По законодавству ФРН програми для обробки даних просто названі серед літературних творів. У Великобританії комп’ютерні програми як об’єкт охорони прирівняні до літературних творів. В Франції програмне забезпечення поміщене після творів науки як один з різновидів об’єктів авторського права. У юридичній літературі можна зустріти критичні судження щодо прирівняння програм до творів літератури. Англійський юрист К.Міллард думає, що більш розумним було би виділити в англійському законодавстві по авторському праву програми як нову категорію творів. Теперішнє положення дає суду можливість вирішувати, що програмне забезпечення в конкретній формі захищається не як програма, а як простий твір літератури за Законом про авторське право 1956р. Разом з тим, кваліфікація об’єкта охорони саме як програми в ряді випадків важлива, наприклад, при визначенні покарання за порушення прав на програму застосовується фактично інший підхід, чим при порушенні прав на інші твори. Особливих вимог відносно охороноздатності програм законодавство зазначених країн не містить. Діють загальні положення авторського права про необхідність творчого характеру, оригінальності твору. У зв’язку з тим, що програмне забезпечення є новим і постійно розвивається об’єктом авторського права, критерій оригінальності на практиці ще не склався.

На думку французького фахівця в галузі авторського права А.Франсона зміни, внесені в Закон про літературну і художню власність Франції 1956р. щодо охорони програм, поки не можуть дати відповідь на всі проблеми, що виникають у даній галузі. При цьому однією з найважливіших він вважає проблему застосування до комп’ютерних програм вимоги оригінальності. Безумовно, дати в авторському законодавстві подібний спеціальний критерій охороноздатності програм неможливо.

По-перше, він повинен розрізнятися в залежності від об’єкта охорони, зокрема виду програми, її застосування і т.п.

По-друге, спроба конструювання і закріплення визначеного рівня оригінальності може привести до появи в авторському праві своєрідного критерію подібного до винахідницького рівня в патентному праві. У цьому випадку існує погроза перетворення авторського права на інструмент охорони традиційних творів літератури і мистецтва. В більшості наукових публікацій по авторському праву оригінальність програм досліджується досить глибоко. Наприклад, японський юрист Ш.Мики на основі аналізу й узагальнення судової практики дійшов висновку, що розташування команд і операторів у програмі повинне відображати індивідуальність автора, тобто мати таку форму вираження наборів команд і операторів, що має стильові особливості.

Проводячи далі аналогію між програмою і науковим твором як об’єктом авторсько-правової охорони, він відзначає, що зміст програми як такий при визначенні оригінальності не повинен враховуватися. На практиці найбільше гостро проблема оригінальності програм проявилася в судовій діяльності у Німеччині. Хоча багато німецьких юристів висловлювали думку, що власне кажучи всі комп’ютерні програми, за винятком вкрай ординарних, повинні охоронятися за законом про авторське право, Федеральний Суд ФРН 9 травня 1985р. виніс рішення у справі InKasso – Programm, що вимагало від програм визначений рівень творчої індивідуальності. Програми, що являють собою не більш ніж механічне і технічне узагальнення або збір уже відомого матеріалу, не можуть підлягати правовому захисту. Тільки ті програми, що явно перевищують цей рівень, кваліфікуються як охороноздатні. З огляду на складність оцінки оригінальності програм і вирішення інших питань, що вимагають спеціального знання, Британське комп’ютерне суспільство, наприклад, створило Реєстр експертів, що являє собою список осіб, що мають необхідну кваліфікацію, знання і досвід для проведення експертизи у відповідних спорах.

Другою вимогою охороноздатності програм за законодавством ряду країн, є наявність матеріальної форми вираження (США, Великобританія й ін.). В англійському законі стосовно до програм спеціально встановлено, що під вираженням у матеріальній формі варто розуміти також збереження в комп’ютері. Встановлюючи правило про охорону програм, законодавство зазначених країн виходить з можливості охорони як об’єктного, так і вихідного коду, що підтверджується судовою практикою. При цьому об’єктний код, створений механічно з вихідного коду за допомогою комп’ютера, не може розглядатися як такий, що має самостійний творчий характер, а як копія вихідного коду, що прямо або побічно охороняється через авторське право на об’єктний код. Законодавство Японії містить особливі правила щодо охорони баз даних, що у виді підбору або систематичної побудови матеріалу, складають твір. Як виключення, можна вказати  спеціально призначені мови програмування, правила користування в якій-небудь конкретній програмі мовою програмування й алгоритми.

Швидкий розвиток комп’ютерної техніки породжує постійно нові питання: чи охороняється як програма мікрокод, як захищати зображення на дисплеї комп’ютера й інші, котрі вже стають предметом розгляду судів. Оскільки законодавство більшості країн не знає яких-небудь формальностей для визнання твору об’єктом авторського права, аналогічний підхід застосовується і до програм. Виключення з розглянутих країн складає, як відзначалася, США, де потрібна реєстрація твору в Бюро з авторських прав і його депонування в Бібліотеці конгресу США. У законі про авторське право Японії передбачена можливість реєстрації тільки стосовно до програм для ЕОМ протягом 6 місяців після їхнього створення, що встановлює презумпцію дати створення програми, що має значення для вирахування термінів охорони. Таким чином, реєстрація як у США, так і в Японії не носить правовстановлюючого характеру, а лише надає авторові презумпцію його авторства або дати створення програми, що полегшує розгляд можливих суперечок.

У зв’язку зі стрімким  прогресом в галузі використання обчислювальної техніки, закономірно  очікувати появи нових норм внутрішньодержавного і міжнародного права, спрямованих на вирішення колізійних питань.

 

 

 

Драматичні твори.

Об’єктами авторського права визнаються драматичні твори у всіх їхніх жанрових різновидах, методах сценічного втілення і формах об’єктивного виразу.

Драматичні твори досить близькі до творів літератури і цілком можуть розглядатися в якості одного з їхніх видів поряд з творами художньої, наукової, навчальної й іншої літератури. Їхнє виділення в особливий вид охоронюваних законом творів, як видно, обумовлено властивою їм специфікою художніх засобів і формою використання. Зокрема, текст драматичних творів на відміну від інших видів літературних творів складається з діалогів і монологів персонажів, а сам твір призначений в основному для виконання на сцені, тобто публічного виконання.

 

Музичні твори.

Вони відносяться до творів мистецтва і виражаються в сполученні звуків, що утворять мелодію і пов’язаних ритмом і гармонією. Музичним визнається твір, у якому художні образи виражаються за допомогою звуків. Звук як основа музичної образності і виразності позбавлений значеннєвої конкретності слова і не відтворює фіксованих, видимих картин світу, як у живописі. Разом з тим він специфічним образом організований і має інтонаційну природу. Інтонація і робить музику звучним мистецтвом, як би вбираючи в себе багатовіковий мовний досвід і досвід ритмічних рухів. Музичні твори мають форму ораторій, симфоній, пісень, кантат, сюїт, увертюр і т.п. Крім музичних творів існують також музично-драматичні твори, що створюються на літературно-драматичній основі (лібрето) і виповнюються на сцені у виді опер, балетів, оперет.

До засобів виразності в музиці належать такі  компоненти музичної форми, як мелодія, фактура, поліфонія, гармонія, ритм, композиція й ін. Серед цих компонентів особливе місце належить мелодії, як вираженої  музичної думки.

Під мелодією розуміється  сукупність звуків, що йдуть  один за одним, мають різну  висоту і співвідносяться  так, що їхнє цілісне сприйняття здатне одночасно впливати і на розум, і на почуття. Цей лінійний, горизонтальний аспект музики відмінний від вертикального – сукупності окремих звуків, що йдуть одночасно, тобто акордів, утворення і послідовність яких складають гармонію.

Виходячи з того, що мелодія одночасно звернена до розуму і почуттів, судова практика в XIX столітті намагалася прирівняти її до ідеї і на цій підставі відмовити їй у правовій охороні. Але від подібного відношення до мелодії довелося відійти, тому що незважаючи на те що мелодія складає в деякому змісті канву, основу музичного твору, вона все-таки звертається саме до почуттів, а це відрізняє її від ідеї, сприйняття якої є чисто інтелектуальним. Отже, у даному випадку обидві форми сприйняття нерозривні; у теорії музики не міститься ніяких підстав для того, щоб віддати перевагу однієї з них на шкоду іншої.

Гармонія існує тоді, коли два або кілька звуків видаються одночасно. Поняття гармонії застосовується для позначення сполучень нот, що звучать одночасно і називаються акордами. Гармонія відрізняється від контрапункту, оскільки містить у собі в більшому ступені вертикальні зв’язки, а не нашарування мелодійних ліній.  Слід зазначити, що в якості одного з елементів музичного твору сама по собі гармонія не може бути привласнена, тому що число акордів обмежене; лише сполучення гармонії і мелодії є охороноздатним об’єктом.

Ритм – це порядок і пропорція в часі і просторі. Ритм установлюється шляхом послідовного звучання з однаковим інтервалом голосних і тихих звуків; незалежно від тривалості звучання сила або слабість їх визначаються винятково більшим або меншим акцентуванням, інтервалами звучання, що змінюються у визначеному порядку. Аналіз ритму як такого, тобто поза залежністю від мелодії і гармонії, з якими він безпосередньо пов’язаний, показує, що він не може бути привласнений. Ритм стає охороноздатним лише у сполученні з мелодією.

Відомо, що комбінації цих трьох елементів (мелодії, гармонії, ритму) можуть нескінченно варіюватися; це і складає багатство музичного фонду людства.

Таким чином, можна на основі вже існуючого твору, заміняючи або видозмінюючи один з цих трьох складених елементів, створити нове, оригінальне, так називане похідний твір.

Аранжування, оркестровка, варіації відносяться до об’єктів авторського права, якщо вони містять елемент творчості.

Під аранжуванням розуміється перекладання музичного твору, написаного для визначених голосів, інструментів або ансамблів, наприклад перекладання оркестрового твору на фортепіано. Різновидом аранжування і її найбільш складною формою є оркестровка. Варіації ж являють собою переробку музичного твору, при якій основна музична тема первісного твору залишається, такою, яку можна впізнати. Вважається, що творець варіації, змінюючи ритм і такт, змінюючи манеру і тональність, здійснює творчий вплив на гармонію і мелодійний ряд твору, що призводить до створення хоча і несамостійного, але охоронюваного авторським правом твору.

Для того щоб користуватися охороною як самостійний твір, аранжування повинне бути обов’язково відзначене індивідуальністю переробника, про яку можна довідатися, незважаючи на присутність елементів первісного твору. У даному випадку мова йде про похідний твір, що буде користуватися таким же правовим захистом, як і оригінальний твір.

Під варіаціями розуміється музична операція, що полягає у такій зміні мелодії, а саме її другорядних елементів, за якої кожна оригінальна нота (або кілька нот) може замінятися групою подібних, може змінюватися ритм і такт, змінюватися манера або тональність, здійснюватися вплив на гармонію і мелодійний лад, провадитися комбінування тих або інших способів для забезпечення визначеної трансформації при єдиній, але найголовнішій умові, а саме – слухач повинен завжди мати можливість розрізняти з більшою або меншою ясністю первісну тему.

Іншими словами, варіація – це переробка музичного твору, при якій тема первісного твору залишається пізнаваною. Внесені зміни укладаються в першу чергу в орнаментації основної теми твору, здатної додати йому індивідуальний характер, необхідний і достатній для забезпечення похідному творові правової охорони.

Музичні твори записуються композитором особливими знаками, що дозволяють фіксувати його  творчий задум. Нотний запис музичного твору утворить клавір, що представляє собою перекладання музичного твору для фортепіано, або ж партитуру, що містить усі партії багатоголосного музичного твору. Так само музичний твір може фіксуватися на аудіоносіях (касети, компакт-диски і т.п.).

 

Сценарні твори.

Серед об’єктів авторського права названі сценарії, за  якими робляться постановки фільмів, балетів, спектаклів, і т.д. У залежності від виду творів, що ставляться, розрізняються і самі сценарії. Так, наприклад, якщо в балеті сценарій являє собою детальний виклад сюжету з описом усіх танцювальних і мімічних номерів, то в кіно сценарій є, по суті справи, драматургічним твором. Однак у порівнянні з театральною постановкою сценарій у кіно має свою специфіку, обумовлену природою кіномистецтва. Сценарій створюється з урахуванням таких засобів кінематографа, як план і монтаж, з урахуванням можливостей вільної зміни часу і місця дії, широкого охоплення історичних подій, одночасного розвитку рівнобіжних сюжетних ліній і т.д. Усе це свідчить про те, що сценарій, незалежно від того, чи є він оригінальним або створеним у результаті переробці чужого твору, повинен вважатися охоронюваним об’єктом авторського права.

 

Хореографічні твори або пантоміми.

Це твори мистецтва, створені за допомогою пластичних рухів людського тіла. У сполученні з музикою хореографічний твір утворює музично-сценічний твір. У зв’язку з тим, що хореографічні твори досить складно закріпити за допомогою якихось особливих знаків на папері, для цих цілей, як правило, використовують фото-, кіно-  і відеозапис.

Протягом довгого часу творцям балетів було відмовлено в охороні авторських прав за аналогією з виконанням акторами театральної п’єси, тим самим права хореографа відносилися до категорії так званих суміжних прав.

У ст. 2 Бернської конвенції прямо зазначено, що хореографія і пантоміма,  є серед охоронюваних творів Слід уточнити, з яких елементів складається балет. Крім костюмів і декорацій, що є лише аксесуарами твору і не входять у його склад, у балеті розрізняють три основних елементи: лібрето, музику і танець. Як правило, мова йде про спільний твір, створений разом лібретистом, композитором і хореографом.

Лібрето. Це  ідея, тема, фабула, що  розробляються до кінця; це може бути або новий твір, або інтерпретація вже існуючого твору. В останньому випадку має місце монтаж, при якому залишається лише основна ідея твору.

Хореографія. Хореограф здійснює постановку на сцені, втілює почуття персонажів у ритмічних фігурах і ритмічних рухах, жестах,  міміці.

Музика. Музичний супровід має важливе значення; творець партитури повинний заздалегідь по визначеному лібрето уявити собі загальну картину хореографії, для того щоб оформити кожну сцену.

Іноді лібрето, мімічна розповідь, втілена в танцювальних па і жестах, не є основним елементом. Спираючи на виразність музичного фрагмента, хореограф робить з цієї музики основу свого особистого утвору. Але дозвіл, необхідний хореографові для того, щоб використовувати вже існуючий музичний твір, відноситься лише до права на відтворення або права на публічну демонстрацію, що  належить авторові музичного твору, що дозволяє показувати різні балетні спектаклі на ту саму музику. Інша справа, якщо лібретист, музикант і хореограф працювали разом над створенням загального твору. Тоді лібрето являє собою ту саму нитку, що зв’язує твори хореографа і композитора, кожний з яких по-своєму і різними засобами виражає зміст літературного тексту.

Коли балет створений  на підставі загального  волевиявлення композитора, лібретиста і хореографа, останній може розглядатися як співавтор твору і має підстави виступати проти того, щоб його хореографія була замінена іншою. Той, хто створює хореографію на вже існуючу музику, є автором складеного твору. Такий твір не користується правовою охороною.

 

 

Твори образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва і дизайну.

Це твору живопису, графіки, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва і т.п. Художники, скульптори створюють оригінальні твори, що можуть відтворюється шляхом виготовлення копій або самих авторів, або іншими особами.

Найважливішою особливістю творів образотворчого мистецтва є їх тісний, нерозривний зв’язок з матеріальними носіями, у яких вони втілені. Останні існують найчастіше в одиничному екземплярі, а тому для творів образотворчого екземплярі, а тому для творів образотворчого мистецтва особливо важливо розмежувати право власності на картину або скульптуру як річ і авторське право на сам твір.

Твори декоративно-прикладного мистецтва є різновидом творів образотворчого мистецтва, хоча в законі вони через свою значимість і властиві особливості виділені в особливу групу. Характерними ознаками творів декоративно-прикладного мистецтва є утилітарність і художність виконання. Іншими словами, такі твори вирішують одночасно практичні і художні задачі. Вони можуть бути унікальними, фактично неповторними, але більшість з них тиражується в масовій кількості для задоволення культурних і побутових потреб громадян.

Твори дизайну охоронюваними об’єктами авторського права стали порівняно недавно. І чіткої вказівки на дизайн як об’єкта авторського права ні в міжнародно-правових актах, ні в національному законодавстві немає.

 

Фотографічні твори.

В даний час фотографії й інші твори, отримані способами, аналогічними фотографії, визнаються об’єктами авторського права без яких-небудь винятків і додаткових умов. Раніш фотографія взагалі не визнавалася об’єктом авторського права і розглядалася лише як механічне копіювання людей і навколишнього світу. Тепер же безперечно визнається, що фотографічні твори містять у собі творчий елемент. Поряд з фотографіями авторське право охороняє твори голографії, тобто об’ємні зображення об’єктів, слайди й інші твори, отримані способами, аналогічними фотографії.

Відповідно Закону України «Про авторське право і суміжні права», охороні підлягають твори науки, літератури та мистецтва, включаючи й «фотографічні твори, в тому числі твори, виконані способом, аналогічним фотографії». У попередній редакції Закону містився термін «фотографія». Зараз положення українського Закону збігаються з положенням Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів, де у ст. 2 зазначається, що термін «літературні та художні твори» охоплює всі твори в сфері літератури, науки та мистецтва, яким би способом та в якій би формі вони не були б виражені, як то:… фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії…. Таким чином, з позиції українського законодавства фотографічний твір (далі — фотографія) є охоронюваним об’єктом як твір мистецтва.

Але, на жаль, Закон не містить поняття «твір» та «фотографія». У ст. 1 Закону «Визначення термінів» відсутні згадані визначення, що породжує свободу їх тлумачення. Найбільш вдалим вважається визначення твору, що дав В. Серебровський: Твір — це сукупність ідей, думок та образів, які в результаті творчої діяльності автора отримали своє вираження в доступній для сприйняття людськими почуттями конкретній формі, що припускає можливість відтворення. В свою чергу, творчість визначається як діяльність людини, яка створює щось якісно нове і відмінне своєю неповторністю, оригінальністю та унікальністю.

Стосовно фотографії В. Ситцевий наводить наступне поняття, розроблене експертами ВОІВ: фотографіями слід вважати нерухомі зображення, що отримуються на поверхнях чутливих до світлового та іншого випромінювання, незалежно від технічної природи процесу отримання зображення.

Однак наведений вище опис розглядається як процес первинної фізико-хімічної або електронної фіксації об’єктів зовнішнього світу, тобто як дія. Вірніше було б це назвати фотографуванням. Таким чином, первинний етап створення фотографії можна охарактеризувати як початковий матеріал (негативу) для наступного використання. Адже фотографія, як об’єкт авторського права, може існувати на будь-якому носії, в тому числі електронному, на простому паперовому, на тканині та ін.

Крім того, в процесі виготовлення фотографічного твору отримане зі світлочутливих матеріалів зображення може бути допрацьоване для надання йому кращих естетичних та художніх якостей і буде відмінним від зображення, одержаного при фіксації на світлочутливій поверхні. Тому,  фотографією слід визнавати не тільки зображення, отримані на світлочутливих поверхнях, а й копії з таких матеріалів, зафіксованих на будь-якому носії, що зберігає його якості, характерні риси та оригінальність зображення, наприклад, папір або тканина.

Отже, є всі підстави вважати, що на сьогодні відсутнє одноманітне й чітке тлумачення механізму виникнення авторських прав у фотографів й осіб, які беруть участь в зйомках

 

Архітектурні твори (проекти), містобудування, садово-паркового мистецтва.

Вони також є об’єктами авторського права і являють собою синтез інженерного мистецтва, біоніки, живопису, скульптури, науки, архітектури. У них злита наука, техніка, мистецтво. З одного боку, дані твори служать задоволенню визначених матеріальних потреб людей, а з іншого боку – виступають як твору мистецтва і призначені викликати в людей почуття художнього задоволення. Очевидно, що авторсько-правовій охороні підлягає саме художня сторона проектів, будинків, споруджень і т.д.

Далі, авторським правом охороняються як твори архітектурної графіки і пластики: ескізи, фасади, перспективи, проекти забудови, розміри, малюнки, плани озеленення і т.д., так і власне твору архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва у виді будинків, споруджень, кварталів забудови, садів, парків і т.д.

Ескізний  архітектурний проект, у якому втілюється задум автора, містить рішення майбутнього твору, обсяги , фактуру і колір. На основі ескізного архітектурного проекту  будуються будинки, спорудження, комплекси і т.п.

 

Аудіовізуальні твори.

Охоплюють собою широке коло кіно-, теле- і відеотворів, що розраховані, як правило, на одночасне слухове і зорове сприйняття аудиторією. Сюди відносяться насамперед кіно-, теле- і відеофільми, незалежно від їхнього жанру і призначення (художні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні і т.д.), обсягу (повнометражні, короткометражні, багатосерійні і т.д.), виконання (звукові, німі, чорно-білі, кольорові, широкоекранні і т.д.), слайд-фільми, діафільми, інші кіно- і телетвори. Практично всі аудіовізуальні твори являють собою органічну сполуку різних видів мистецтв у єдине художнє ціле, однак при цьому вони не зводяться  до суми складових його компонентів. Наприклад, творчий внесок у створення телефільму вносять сценарист, художник, композитор, оператор, актори й інші особи, праця яких синтетично поєднується мистецтвом режисера в нове художнє ціле.

Аудіовізуальні твори, як правило, закріплюється на аудіо, кіно і відеоносіях (плівка, касети, цифрові носії і т.п.).

 

Картографічні твори.

До їх числа відносяться географічні, геологічні й інші карти, плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії й інших наук. Основне питання, що виникає стосовно до охорони такого роду творів, полягає в тому, чи є вони результатом творчої діяльності. Дати однозначну відповідь на дане питання навряд чи можливо. Звичайно, не будь-яка карта або план можуть бути беззастережно віднесені до об’єктів авторського права. Однак у більшості випадків створення карт і інших картографічних творів вимагає не тільки великої технічної роботи, але і творчого внеску укладача. Не випадково карти, плани й ескізи тієї самої ділянки місцевості, складені різними особами, розрізняються між собою не тільки ступенем точності, але і своїм зовнішнім оформленням, авторським стилем і т.п.

 

Усі перераховані вище об’єкти міжнародного авторського права можна віднести до категорії оригінальних творів створюваних авторами. Крім них  конвенційній охороні підлягають також, так звані, залежні, або похідні, твори, що виникли на основі існуючих оригінальних творів. Ці твори з’являються в результаті перекладу, переробки, укладення.

 

Переклади.

Самостійним видом літературних творів, охоронюваних авторським правом, є переклад твору на іншу мову. Загальновідомо, що змістове значення слів і висловів однієї мови не знаходити повної відповідності в іншій мові. Тому для збереження змісту, стилістики й основних особливостей перекладного твору перекладач повинний творчо здійснити заміну перекладного слова іншим, близьким за значенням або більш точним за змістом, замінити неперекладні вислови іноземної мови адекватними їм висловом мови перекладу. Що стосується перекладу художніх творів, то для нього першорядне значення має передача стилістичних особливостей і художньої своєрідності перекладеного твору, літературної манери і творчої неповторності особистості його автора. Іншими словами, при перекладі “відбувається творче відтворення перекладеного твору в новій мовленнєвій формі”.

Рівень перекладу визначається умінням перекладача максимально точно передати специфіку образного стилю автора оригінального твору. Однак зовсім очевидно, що в будь-якому творчо виконаному перекладі неминуче відображається й індивідуальність особистості самого перекладача.

Залежність перекладу літературного, художнього, наукового твору від оригіналу не позбавляє його самостійності. Бернська конвенція відносить переклади до об’єктів авторського права, зберігаючи для них ті  ж критерії охороноздатності, що і для інших творів. Якщо ж перекладач обмежує свою роботу лише підбором рівнозначних слів до мови оригіналу, то подібний переклад (“дослівник”) не може бути об’єктом авторського права. Переклад, виконаний за згодою автора або його правонаступників однією особою, не може перешкоджати іншій особі здійснювати новий переклад цього ж твору.

Але особливо слід зазначити, що у відповідності зі ст.8 Бернської конвенції і пунктом 1 статті V Всесвітньої конвенції виключне право робити або дозволяти переклади творів належить авторам. Таким чином, без дозволу автора твір не може бути перекладений  на іншу мову. Однак є одне виключення – це додатковий протокол до Бернської конвенції, відповідно до якого в країнах, що розвиваються, допускається переклад творів без згоди автора, але тільки за відповідними ліцензіями.

 

Збірники й інші складені твори.

До об’єктів авторського права відносяться збірники творів. У збірники можуть включатися твори, що не є предметом охорони (закони, статистика, судові рішення і т.д.), а також твори окремих авторів. Творчий характер  праці укладача полягає у тому, що він самостійно відбирає необхідний матеріал, розташовує його по оригінальній системі і найчастіше піддає обробці, наприклад, адаптує древній текст до сучасних вимог, постачає його коментарями, відсиланнями, предметним і іменним покажчиками і т.п. Результатом творчої роботи автора-укладача є сама розроблена їм система розташування матеріалу.

Звичайно ж авторське право укладача поширюється саме на збірник як такий, але ніяк не на твори, включені до збірника. Оскільки твором є лише сама система розташування матеріалу або його обробка, це не перешкоджає іншим особам піддати той же матеріал іншій систематизації й обробці і тим самим створити новий твір. Іншими словами, авторське право укладача збірника не може заважати іншій особі самостійно систематизувати, обробляти і випускати у світ ті ж  твори.

Але необхідно враховувати, що відповідно до Бернської конвенції і Всесвітньою конвенцією збірники літературних і художніх творів підлягають охороні в тому випадку, якщо дотримані права авторів кожного з творів, включених до складу цих збірників. Таким чином, точно також як і при перекладах, в автора повинне бути отриманий дозвіл на включення твору в збірник.

До числа збірників відносяться енциклопедії, словники, антології і т.д. Правовий режим  збірника має і такий об’єкт авторського права, як база даних, під якою розуміється об’єктивна форма представлення й організації сукупності даних (статей, розрахунків і т.д.), систематизованих таким чином, щоб ці дані могли бути знайдені й оброблені за допомогою ЕОМ.

 

Фольклор.

Особлива ситуація склалася навколо охорони фольклору. Вважалося що, такі твори не маючи конкретно визначеного автора, не можуть охоронятися за допомогою авторського права. Однак, починаючи з другої половини минулого сторіччя, погляди і підходи до вирішення даної конкретних проблеми дещо змінилися. За національним законодавством, зокрема й українським фольклор не охороняється авторським правом, оскільки не має конкретно визначену особу – автора.

На офіційне визнання фольклору, головним чином, вплинула діяльність Організації Об’єднаних Націй з питань  науки і культури (ЮНЕСКО) і Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), що організували в 80-і роки минулого сторіччя ряд засідань, присвячених правовій охороні фольклору. У результаті обговорень у 1982 році були прийняті “Основні положення по прийняттю національних законів про захист проявів фольклору від незаконного використання й інших дій, що наносять збиток”.

У 1989 році на 25-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО була схвалена “Рекомендація з охорони традиційних культур і фольклору”, що передбачала заходи, що можуть застосовуватися державами з метою визначення, збереження і поширення фольклору.

Ці перші спроби поклали початок міжнародній діяльності з охорони фольклору. Так, у 1997 році у Фукете (Таїланд) відбулася історична нарада Всесвітнього форуму по охороні фольклору, скликана ВОІВ і ЮНЕСКО. За нею відбулися консультації, проведені двома цими організаціями у всіх регіонах світу протягом  1999 року.

Термін “фольклор”, схоже, встиг придбати деякі зневажливі відтінки, що роблять його непопулярним у багатьох країнах “третього світу”, особливо латиноамериканських. Імовірно, з цієї причини на Всесвітньому форумі по охороні фольклору прищепилася більш прийнятна термінологія: “культурна й інтелектуальна власність корінних народів”, введена Ерікою-Іреною Даес (Erica-IreneDaes), спеціальним доповідачем підкомісії по запобіганню дискримінації й охороні національних меншостей. Так що фольклор у наші дні розуміється як частина концепції традиційного знання. Проте, для цілей авторського права ця концепція є широкою, оскільки охоплює традиційне знання, застосування рослин і тварин у медицині, і те, що варто було б віднести до патентного права і прав.

У пошуку шляхів правової охорони фольклору як частини всесвітньої системи інтелектуальної власності в міжнародних угодах або у національному законодавстві  про авторське право ініціаторами виступають країни “третього світу”.  Однак фольклор сам по собі – не є явище африканського або “третього світу”. Вивчення фольклору починалося в Європі, а термін “фольклор” був введений у 1846 році і замінив термін “народні традиції”. До числа деяких більш відомих до оформлення цієї концепції форм фольклору відносилися легенди Древньої Греції, легенди про короля Артура, ранні саги давніх скандинавів.

Авторське право  – це право власності, яким наділяються фізичні особи або чітко визначені спільноти. Охорона цих прав передбачена для того, щоб дати власникові повну можливість користуватися виключними правами стосовно своїх літературних, художніх, музичних і інших творів і щоб одержувати відповідну грошова винагорода за їхнє використання. Це фактично заохочує творчість у такий же спосіб, за  яким система, заснована на приватному підприємництві, стимулює економіку.

Слід зазначити, що фольклор не створюється якоюсь відомою особою а тому він приписується культурній або етнічній спільноті. Це за своїй природою суспільна власність і нею може користуватися будь-яка особа, що належить до даної спільноті. Проблема у тому, яким чином у сучасних умовах спільнота збирається затверджувати своє право власника і як вона збирається його здійснювати. Виникає необхідність заснувати “компетентний орган”.

Погляди корінного населення на питання авторського права і самого авторства далеко не в усіх однакові, але вони не обов’язково виходять за межі культурних розходжень на різних континентах.

Одні з труднощів, що встають у зв’язку з застосуванням понять авторського права до фольклору, – це встановлення дійсності. Не всі етнічні громади  характерні винятково для певної. Багато своїх фольклорних традицій країна розділяє зі своїми сусідами. Часто нелегко довести, чи належить якийсь конкретний фольклорний твір винятковий даній країні.

Для охорони інтелектуальної власності основною є концепція національного режиму охорони. Таким чином, якщо фольклор підлягає авторсько-правовому законодавству, то, за логікою, не може бути дискримінації стосовно громадян інших країн, що є учасниками Угоди ТРІПВ або  договорів, що виконуються під керівництвом ЮНЕСКО і ВОІВ.

Право на недоторканність

Рух за охорону фольклору виходив з посилання про необхідність захищати недоторканність фольклорних матеріалів. Але  фольклорні твори часто не  використовуються у своєму первозданному вигляді. Їх необхідно пристосовувати, як і авторські твори, з огляду на вимоги ринку. Таке аранжування може являти собою втручання в зміст,  збереження цілісності твору. Дилема полягає у тому, що, якщо зберігається недоторканність фольклорного матеріалу, він може становити інтерес хіба що для фольклориста.

Таким чином, авторське право не відповідає ні завданням  охорони фольклору, ні охороні традиційного знання. Багато питань можуть кваліфікуватися як патентним правом, авторським правом, взятим окремо, але можуть і не відповідати існуючим правилам, виробленим відповідно до конвенцій про інтелектуальну власність.

Отже, для охорони фольклору  що потрібна гнучка і широка охорона (suigeneris).

У зв’язку з цим доктор Блезшинськи (Bleszynski) з польського товариства авторів і композиторів ZAIKS запропонував, щоб фольклор охоронявся правом, схожим на право охорони баз даних. Оскільки фольклор сам по собі не існує в природі, його потрібно визначити і класифікувати за допомогою компетентного правомочного органу, що повинен бути  в різних країнах, справедливо, щоб будь-хто, хто побажає одержати до нього доступ, платив за це.

Проблема моральних прав і збереження недоторканності конкретного твору може бути вирішена в процесі видачі ліцензії на використання фольклорного твору. У такий же спосіб може видаватися дозвіл на його адаптацію, якщо це не викликає заперечень у компетентного правомочного органу.

Висновок.

Отже, проаналізувавши норми міжнародних актів та позиції вчених можна прийти до висновку про те, що на даний час існує певна невизначеність при окресленні термінів, що характеризують таку категорію як об’єкт міжнародного авторського права.

Зокрема не визначено самого поняття „твір”, що ускладнює визначення певного результату інтелектуальної  діяльності людини як творчого. Позиції окремих вчених нажаль і досі залишаються теоретичним матеріалом, без втілення його в міжнародну практику регулювання.

Авторське право на твір не пов’язане з правом власності на матеріальний об’єкт, у якому воно виражене. Тому перехід права власності на матеріальний об’єкт або право володіння матеріальним об’єктом самі по собі не спричиняють переходу авторських прав на твір як благо нематеріальне.

Таким чином, творами є „не матеріальні продукти, а творча думка, що стала в них об’єктивною реальністю”.

Однак твір, як результат розумової діяльності людини визнається об’єктом авторського права лише тоді, коли має передбачені  ознаки – творчий характер твору й об’єктивна форма його вираження.

Основна відмінність авторського права від режиму правової охорони інших результатів інтелектуальної діяльності полягає в тому, що твір літератури, науки або мистецтва стає об’єктом авторського права в силу самого факту його створення автором без якої-небудь реєстрації, оформлення або дотримання інших формальностей.

Таким чином, ми бачимо, що існує величезна кількість об’єктів авторських  прав, який можна підрозділити на дві великі групи: первісні (літературні, музичні, драматичні, сценарні, хореографічні, фотографічні і т.д.) і похідні  (переклади, збірники) твору.

Існує також ряд проблем при визначенні та класифікації окремих об’єктів  як таких, що потребують охорони за допомогою авторського права. Пов’язане це з тим, що на момент укладення конвенцій,  таких об’єктів просто не існувало, і з’явилися вони порівняно недавно – тому потребують додаткового врегулювання. Ті об’єкти, що існували на момент укладення актів,  не були детально регламентовані  – що спричиняє складності при визначенні об’єкту як такого. Вся детальна регламентація міститься в національному законодавстві окремих країн, що часто спричиняє виникнення  колізій – при врегулюванні спорів. Деякі об’єкти за місцевим законодавством взагалі не визнаються як такі, що потребують охорони за допомогою авторського права.(Програмне забезпечення в США).

Незабаром деякі об’єкти зникнуть взагалі як такі, виникнуть нові – комплексні об’єкти що нестимуть в собі сукупність трансформованих старих об’єктів

Таким чином, знову наголошую на тому, система міжнародного авторського права не може (на даний момент) існувати без прив’язки до національного законодавства.

Пропозиції щодо внесення змін до текстів конвенцій  так і залишаються пропозиціями у зв’язку зі складністю та тривалістю даного процесу.

 

 

2 Суб’єкти авторського права

Суб’єктами авторського права є особи, яким належить суб’єктивне авторське право стосовно твору. Виникнення суб’єктивних авторських прав у громадянина не залежить від  віку, майнового положення, місця створення і випуску твору у світ і т.п. Суб’єктом авторських прав може стати навіть людина, визнана судом недієздатною (напр. через душевну хворобу).

У законодавстві і на практиці слово „автор” вживається в широкому змісті включаючи сюди всі категорії громадян, що є суб’єктами первісного авторського права, або у вузькому змісті, не включаючи у свій склад перекладачів, укладачів, авторів літературного запису твору, оброблювачів і т.п.

Авторами визнаються творці творів. Обов’язкова умова виникнення права авторства й інших авторських правомочностей – творчий характер праці осіб при створенні твору. Саме творчий характер їхньої праці відрізняє авторів від інших осіб, що створюють копії або окремі екземпляри творів, що не відрізняються від авторських оригіналів. Так, не є авторами ні друкарка, що переписує рукопис, ні складач друкарні, ні ретушер фотоательє.

Творчий характер праці автора, що виразився у творі, – це єдиний і універсальний критерій для виникнення права авторства. Для визнання творця автором не потрібно якоїсь угоди.

Виникнення авторського права і його правовий режим можуть залежати від громадянства автора. У залежності від громадянства автора всі або деякі його твори можуть вважатися такими, що не  охороняються.

Відзначу що міжнародні угоди та національне законодавство, якщо говорять про територіальну ознаку перебування або первинну публікацію твору, нічого не говорять  про винятки, що твори, які знаходяться або вперше опубліковані поза межами юрисдикції будь-якої держави (телевізійні передачі з космосу, радіопередачі з території міжнародних вод і т.п.).

У випадку зміни громадянства вирішальне значення має те громадянство, яким автор володів у момент першого опублікування твору, а для неопублікованих творів – у момент створення; якщо ж цей останній момент неможливо встановити, те значення має момент розгляду спору в суді.

Нерідко  твори створюються громадянами, що не досягли повноліття або визнаними у встановленому законом порядку недієздатними або обмеженого дієздатними.

Наприклад, Надя Рушева за свої 17 років створила близько 11 тисяч малюнків. При житті Наді відбулося 15 виставок її робіт, у тому числі за кордоном.

Відповідно до національного законодавства носіями авторських прав стосовно створених ними творів є самі неповнолітні і недієздатні особи. Варто тільки відзначити той момент, що за осіб, що не досягли 14 років, а також цілком недієздатних громадян авторські права здійснюють їхні батьки або опікуни як їхні законні представники.

Всесвітня конвенція про авторське право чітко не вказує на осіб, що можуть бути суб’єктами авторського права

Відповідно до  Бернської конвенції, а саме статті 3 “у силу дійсної Конвенції підлягають охороні: автори – громадяни якої-небудь країни Союзу стосовно своїх творів, як опублікованих, так і не опублікованих; автори, що не є громадянами якої-небудь країни Союзу стосовно творів, опублікованих ними уперше в одній з цих країн або одночасно в країні, що не входить у Союз, і в країні Союзу.” Ну а всі інші нюанси визначаються відповідно до законодавства країни, де надається охорона.

Найважливішими суб’єктами авторського права є автори творів науки, літератури і мистецтва. Авторами визнаються особи, творчою працею яких створений твір. Автором твору, відповідно до українського законодавства, може бути тільки фізична особа, незалежно від статі, віку, громадянства і стани дієздатності. А от приміром, в Англії і США авторами творів можуть бути визнані і юридичні особи.

 

Все більшого значення в даний час здобувають твори, створені спільною творчою працею декількох авторів, тобто в порядку співавторства. Стаття 7 bis Бернської конвенції вказує, що положення конвенції застосовуються й у випадках, коли авторське право належить спільно співавторам твору. Всесвітня конвенція про авторське право не містить положень про співавторство, у цьому питанні віддається перевага національному законодавству. А от якщо звернутися до національного українського законодавств, то тут є багато цікавих положень, що стосуються співавторства і співавторів.

Про співавторство можна говорити лише в тому випадку, якщо дотримані наступні умови:

• якщо в результаті спільних зусиль декількох осіб створений єдиний колективний твір;
• якщо твір створений спільною творчою працею декількох осіб;
• якщо внесок осіб, що претендують на співавторство, повинен носити творчий характер;
• наявність угоди про виникнення співавторства.

 

Законодавець приділяє їм досить велику увагу, визначаючи правовий режим творів, створених спільною творчою працею декількох осіб, і встановлюючи коло суб’єктів права на такі твори, а також обсяг прав, що належать усім співавторам спільно і кожному з них окремо. При цьому простежується загальна тенденція до визначення кола суб’єктів авторських прав і їх правомочностей стосовно до творів такого роду в залежності від того,  чи можна виділити конкретний творчий внесок кожного з чи співавторів ні. Якщо це зробити неможливо, то авторське право на твір належить всім авторам спільно. Здійснювати свої авторські права в цьому випадку співавтори повинні спільно, однак можливі й окремі виключення, пов’язані, зокрема, із захистом авторських прав окремими співавторами. У випадку, якщо творчий внесок кожного зі співавторів може бути визначений, кожен з них відповідно до положень договору зберігає своє авторське право на створену ним частина; при цьому авторське право на твір у цілому по законодавству багатьох країн належить тій особі (фізичній або юридичній), під ім’ям якої він випущений у світ. Якщо новий твір включає попередні, то права автора більш пізнього твору не повинні  зачіпати прав автора більш раннього.

Право авторства на твір, похідний від другого (первісного) твору (переклад, переробка і т.п.), виникає незалежно від того, чи охороняється авторським правом цей первісний твір, а якщо він охороняється – то незалежно від згоди автора первісного твору.

Особливо регулюється питання про те, кому належить авторське право на твір кінематографії. Відповідні норми мають, як правило, диспозитивний характер і можуть бути змінені умовами договору про створення фільму.

Законодавство країн континентальної Європи передбачає, що авторське право на кінематографічний твір належить його творцям, причому кожний зі співавторів має авторське право на створену їм частина твору (сценарій, музику і т.д.). При цьому забезпечується право продюсера на комерційне використання кінофільму.

По-іншому регулюється це питання в країнах англо-американського права. Так, в Англії за законом 1988 року власником виключного права на кінофільм є продюсер. Аналогічне положення існує й у США, хоча американське законодавством не містить спеціальних норм по цьому питанню.

Відповідно до українського законодавства авторські права на кінематографічний твір належить режисерові-постановникові, авторові сценарію (сценаристові), авторові музичного твору (з текстом або без тексту), створеного для кінематографічного твору.

Що стосується юридичних осіб, то вони також можуть бути власниками авторських прав на твори науки, літератури і мистецтва, але юридичні особи можуть мати лише майнові права. Разом з тим, слід зазначити, що авторство українських юридичних осіб на деякі види творів, що виникло на основі раніше діючого законодавства, як і раніше охороняється законом і повинне поважатися всіма третіми особами. Крім того, як автори творів на території країни можуть виступати іноземні юридичні особи, якщо законодавство відповідної країни (наприклад, США й Англія) визнає за ними таку можливість.

Проблеми авторського права юридичних осіб ( чи можуть юридичні особи бути носіями первісного і похідного авторського права, який зміст цього права, яке співвідношення авторських прав юридичної особи і авторських прав окремих громадян і т.п.), уже давно являються дискусійними в правовій літературі.

За юридичною особою існує можливість закріплення первісного авторського права, а, також,  існує можливість наявності в юридичної особи похідних авторських прав.

Випадки, коли первісне авторське право належить юридичній особі, встановлюються національним законодавством.

Твори, первісне авторське право на які закріплюється за юридичними особами, являють собою складні об’єкти, у створенні яких брали участь автори окремих робіт, що входять складними частинами в цілий твір, а також багато штатних співробітників організацій (редакція журналу і т.п.). Таким чином, ці твори являються складеними – вони містять у собі твори окремих громадян; разом з тим у них міститься елемент організаційної праці співробітників юридичної особи.

Первісне авторське право юридичної особи виникає на той об’єкт, що не є предметом авторського права якого-небудь окремого автора. Більш того, авторські права на окремі твори, що увійшли  складовою частиною в загальний твір, зберігаються за авторами окремих творів. Так, автор статті, поміщеної в журналі, зберігає за собою авторське право на свою статтю. Це значить, що для наступного використання цієї статті (окремо або в іншому журналі) потрібно згода автора статті. У чому суть первісного авторського права юридичної особи? Невідомо. Однак, закріплюючи за юридичними особами авторські права, ніде в нормах права юридичні особи не названі авторами. Тому навряд чи варто поширювати на юридичних осіб, що користуються первісним авторським правом, ті права, які надані авторам творів. Практика не вважає первісне авторське право юридичного особи майновим правом.

Разом з тим  юридичні особи мають визначені „права авторства” і „право на ім’я” стосовно  створюваних або таких, що  публікуються  ними творів. Так, назва кіностудії ставиться на кожній копії кінофільму. Чи свідчить  це про наявність особливих авторських правомочностей у цих юридичних осіб, які відсутні в інших організацій, що підготували видання твору або в рамках яких твір був створений? Адже і науково-дослідницький інститут, що створив науковий звіт, проставляє на ньому своє найменування.

Таким чином, можна дійти  до висновку, що юридичні особи, які володіють за законом первісним авторським правом, не мають ніяких особливих правомочностей, які стосуються авторства,  і авторського ім’я.

Чи володіють ці юридичні особи якими-небудь іншими особистими немайновими правами, наприклад правом на недоторканність? У літературі відзначалося, що кіностудія має право на недоторканність стосовно  випущеного кінофільму; правда, при цьому оговорювалося, що це право має практичне значення лише для охорони фільмів при їх демонстрації за кордоном.

Практика не знає випадків, коли у внутрішньому прокаті кіностудія заявляла б протести з приводу порушення свого „права на недоторканність”; у цих випадках претензію пред’являють окремі автори, що брали участь у створенні фільму, – режисер або сценарист. Пред’явлення ж претензії за кордоном  засновувалося б на нормах національного законодавства,  і тому це питання не має відношення до проблеми наявності в юридичної особи права на недоторканність.

Не мають  юридичні особи ніяких авторських правомочностей і при використанні творів. У тих випадках, коли твір, на який існує первісне авторське право юридичної особи, продається або передасться іншій особі, авторське право юридичної особи не проявляться, сторони як би забувають про його існування. Зокрема, передача в торгівельну мережу енциклопедичних словників (на які існують „авторські права” видавництв) оформляється так само, як і передача інших книжкових видань (стосовно яких у видавництв немає особливих авторських прав).

Юридичні особи можуть мати похідні авторські права, набуті ними за договором. Зміст і обсяг цих прав встановлюються  національним  законодавством, типовими авторськими договорами і конкретними договорами.

При цьому мається на увазі, що сама можливість придбання юридичними особами авторських прав за договором, а також обсяг прав, що набуваються визначаються їхньою спеціальною правоздатністю.

Поряд з авторами творів до суб’єктів авторського права відносяться особи (громадяни й організації), що не беруть участь у  створенні творів літератури, науки і мистецтва. Їх називають правонаступниками. До правонаступників переходить визначене коло авторських правомочностей по використанню творів автора, підставою такого переходу служить закон, спадкування або договір з автором.

Суб’єктами авторського права після смерті автора стають його спадкоємці. Спадкування авторських прав відповідно до загального правила може здійснюватися за законом, або за заповітом.  У теорії авторського права спадкоємці розглядаються як носіїв похідного авторського права.

Відповідно до українського законодавства не всі авторські права переходять у спадкоємцям. До спадкоємців не переходять право авторства, право на ім’я і право на захист репутації автора твору. Всі інші права, зокрема право на обнародування, право на використання твору, право на винагороду й ін., можуть передаватися в спадщину.  Авторські права не підлягають майновій оцінці. У цьому зв’язку виникає питання про те, чи діє при цьому правило про обов’язкову частку, а якщо таке правило діє, те як воно застосовується.

Необхідно відзначити, що право спадкоємців обмежене визначеним терміном, що починає перебіг після смерті автора. Пункт 1 статті 7 Бернської конвенції говорить: “Термін охорони, наданою дійсною Конвенцією, складає увесь час життя автора і п’ятдесят років після його смерті.”

Пункт 2 статті 7 Конвенції передбачає, що стосовно кінематографічних творів термін охорони минає через п’ятдесят років після того, як твір за згодою автора було зроблено доступним для загального відома, або – якщо протягом п’ятдесятьох років з часу створення такого твору ця подія не настає, те термін охорони минає через п’ятдесят років після його створення.

Відповідно до пункту 3 статті 7 Конвенції для творів, випущених анонімно або під псевдонімом, термін охорони, наданою Конвенцією, минає через п’ятдесят років після того, як твір був правомірно зроблений доступним для загального відома.

Усі ці терміни починають перебіг з дня смерті автора або з дня настання відповідної події (пункт 5 статті 7 Бернської конвенції).

Всесвітня конвенція про авторське право закріплює зовсім інші терміни. Пункт 2 статті IV Конвенції говорить: “Термін охорони твору, на які поширюється дія дійсної Конвенції, не може бути менший періоду, що охоплює час життя автора і двадцять п’ять років після його смерті.” А в цілому, термін охорони твору визначається законом держави, у якому пред’являється вимога до охорони (пункт 1 статті IV Конвенції).

Продовження терміну охорони авторським правом до 70 років В останні роки стала помітною тенденція продовження терміну охорони авторським правом. Особливі зусилля в цьому напрямку починають добре організоване лобі інтересів власників тих авторських прав, терміни охорони яких на результаті. У той же час, що стосується творів, що знаходяться в суспільному користуванні, публіка не виявляє заклопотаності з приводу можливої втрати права їхнього використання і ніяк не організована для прийняття яких-небудь заходів.

Бернською конвенцією давно встановлений термін охорони авторським правом: «увесь час життя автора і п’ятдесят років після його смерті». У 1993 р. Європейський союз видав Директиву, що встановлює в країнах-членах термін охорони не менш 70 років після смерті автора. Ймовірність того, що дана Директива вплине на зміну термінів у національному законодавстві країн світу, досить велика. Для цього є два аргументи. Перший полягає в тому, що Директива вимагає застосування заходів впливу до країн, що дотримуються 50-річного терміну охорони. Застосування заходів впливу передбачається і ст. 7(8) Бернської конвенції, що говорить, що: «У будь-якому випадку термін визначається законом країни, у якій запитується охорона; однак якщо законодавством цієї країни не передбачене інше, цей термін не може бути більш тривалим, чим термін, встановлений у країні походження твору». Директива ЄС йде далі і також говорить, що «термін охорони, наданий творові в країнах-членах, не повинний перевищувати термін охорони, встановлюваний у країні власника прав…» У результаті вийшло, що такі країни, як США, що є основним експортером творів у Європу, забажали продовжити власні терміни охорони, щоб уникнути застосування до себе термінів, більш коротких, чим прийняті в Європі.

Імовірно, що країни Центральної і Східної Європи, що претендують на вступ у ЄС, також продовжать терміни охорони до 70 років для того, щоб привести своє законодавство у відповідність із законодавством ЄС. Бернська конвенція містить ряд положень, у яких сформульовані виключення з правила «довічно + 50». Міжнародні договори, що приймалися після конвенції, і Директиви ЄС ввели певні обмеження у використання зазначених виключень. Зокрема, відповідно до Бернської конвенції термін охорони кінематографічних творів може бути коротше п’ятдесятьох років: «…Через п’ятдесят років після того, як твір за згодою автора було зроблено доступним для загального зведення, або — якщо протягом п’ятдесятьох років з часу створення такого твору ця подія не наступить, — термін охорони минає через п’ятдесят років після створення твору».

У п. 2 Директиви ЄС передбачене збільшення терміну охорони таких творів: «Термін охорони кінематографічних і аудіовізуальних творів минає через 70 років після смерті останнього з нижченаведених осіб поза залежністю від того, чи минулого вони співавторами цих творів: головного режисера, автора сценарію, автора слів текстів і автора музики, спеціально написаних для даного кінематографічного або аудіовізуального твору»

Що стосується терміну охорони авторських прав на фотографічні твори, те Бернська конвенція зберігає за країнами-учасницями право його скорочувати, але він не може бути меншим за 25 років. Однак це положення вже застаріло. І країни ЄС, і США встановили термін охорони авторських прав на фотографічні твори такої ж, як і на літературні роботи. За договором ВОІВ по авторських правах передбачаються ті ж саме: однакові терміни охорони авторських прав на фотографічні і літературні твори

Поряд з авторами і спадкоємцями суб’єктами авторського права виступають інші правонаступники. Вказівки на них, як на особливих носіїв авторського права, з’явилися в національному законодавстві лише в 1974 році після приєднання Радянського Союзу до Всесвітньої конвенції про авторське право.

У ролі таких інших суб’єктів насамперед виступають видавництва, театри, кіностудії й інші організації, що займаються використанням творів науки, літератури і мистецтва. Вони здобувають авторські права на підставі укладених з авторами і їх спадкоємцями авторських договорів. Стаючи власниками авторських прав, ці організації використовують твори і розпоряджаються ними тими способами, що передбачені конкретними договорами і  у встановлених ними межах.

Відповідно до українського законодавства до правонаступників авторські права переходять не в повному обсязі. Так, не можуть перейти ні в спадщину, ні за договором, ні за іншою підставою  такі особисті немайнові права, як право авторства і право на ім’я. Обсяг інших перехідних до правонаступників прав визначається або законом, або договором і залежить від типу останнього.

Правонаступниками українських авторів можуть бути як українські, так і іноземні юридичні особи і громадяни. При цьому договори з останніми можуть укладатися як за посередництвом авторсько-правових організацій, так і прямо. Правомірно набуті авторські права правонаступників визнаються й охороняються нарівні з правами самих авторів.

Таким чином, ми бачимо, що коло суб’єктів авторських прав неоднорідне. Суб’єктами авторських прав можуть самі автори, інші правовласники (у тому числі і юридичні особи) і їхні правонаступники, що одержують права за законом, договором або в порядку спадкування.

 

Висновок

Отже, проаналізувавши норми міжнародних актів та позиції вчених можна прийти до висновку про те, що обов’язковою  умова виникнення права авторства й інших авторських правомочностей – творчий характер праці осіб при створенні твору.

Норми конвенцій наголошують також, що виникнення авторського права і його правовий режим можуть залежати від громадянства автора. У залежності від громадянства автора всі або деякі його твори можуть вважатися такими, що не  охороняються.

Необхідно також відзначити що міжнародні угоди та національне законодавство, якщо говорять про територіальну ознаку перебування або первинну публікацію твору, нічого не говорять  про винятки, що твори, які знаходяться або вперше опубліковані поза межами юрисдикції будь-якої держави (телевізійні передачі з космосу, радіопередачі з території міжнародних вод і т.п.).

В даному випадку вбачається пробіл в регулюванні, який потребує негайного втручання.

Всесвітня конвенція про авторське право чітко не вказує на осіб, що можуть бути суб’єктами авторського права. Національні законодавства також неоднозначно підходять до вирішення даного питання.

Особливим питанням є те чи можуть бути юридичні особи суб’єктами авторських прав. Приміром, в Англії і США авторами творів можуть бути визнані і юридичні особи. Проблеми авторського права юридичних осіб ( чи можуть юридичні особи бути носіями первісного і похідного авторського права, який зміст цього права, яке співвідношення авторських прав юридичної особи і авторських прав окремих громадян і т.п.), уже давно являються дискусійними в правовій літературі.

За юридичною особою існує можливість закріплення первісного авторського права, а, також,  існує можливість наявності в юридичної особи похідних авторських прав.

Випадки, коли первісне авторське право належить юридичній особі, встановлюються національним законодавством.

Твори, первісне авторське право на які закріплюється за юридичними особами, являють собою складні об’єкти, у створенні яких брали участь автори окремих робіт, що входять складними частинами в цілий твір, а також багато штатних співробітників організацій

Юридичні особи можуть мати похідні авторські права, набуті ними за договором. Зміст і обсяг цих прав встановлюються  національним  законодавством, типовими авторськими договорами і конкретними договорами.

Поряд з авторами творів до суб’єктів авторського права відносяться особи (громадяни й організації), що не беруть участь у  створенні творів літератури, науки і мистецтва. Їх називають правонаступниками.

До правонаступників переходить визначене коло авторських правомочностей по використанню творів автора, підставою такого переходу служить закон, спадкування або договір з автором.

Стаття 7 bis Бернської конвенції вказує, що положення конвенції застосовуються й у випадках, коли авторське право належить спільно співавторам твору. Всесвітня конвенція про авторське право не містить положень про співавторство, у цьому питанні віддається перевага національному законодавству.

Відповідно до українського законодавства до правонаступників авторські права переходять не в повному обсязі. Так, не можуть перейти ні в спадщину, ні за договором, ні за іншою підставою  такі особисті немайнові права, як право авторства і право на ім’я. Обсяг інших перехідних до правонаступників прав визначається або законом, або договором і залежить від типу останнього.

3 Зміст авторських прав

У результаті створення твору науки, літератури і мистецтва його автор здобуває ряд суб’єктивних прав як особистого немайнового, так і майнового характеру. Ці права в діючому авторському законодавстві й у доктрині традиційно іменуються виключними. Поняття “виключні права” бере початок з так називаної теорії приватноправової монополії Рогеня. Сутність авторського права останній бачив не в можливості користування предметом, а в здатності перешкодити всякому іншому привласнити предмет, ідею. Під монополією він розумів неможливість користуватися іншим даною річчю як властивість, властивою всім абсолютним правам.

Виключний характер авторських прав полягає у визнанні того, що тільки сам власник авторського права (тобто автор або його правонаступник) може вирішувати питання про здійснення авторських правомочностей, особливо правомочностей, пов’язаних з використанням твору. Звичайно, при цьому враховується, що окремі авторські правомочності, наприклад, право авторства і право на ім’я, невіддільні від особистості автора; що закон встановлює визначені вилучення зі сфери дії суб’єктивних авторських прав (випадки вільного використання творів); що можливість використання так званих похідних творів може залежати не тільки від їхніх творців, але і від інших осіб і т.п. Однак при цьому саме власникові авторських прав забезпечуються особливі правомочності, пов’язані з використанням твору, з одночасним покладанням на всіх третіх осіб заборони по використанню твору без згоди правовласника.

Разом з тим права авторів стосовно створених ними творів не безмежні. Одним із принципів авторського права є поєднання інтересів авторів з інтересами суспільства в цілому. Одним з найбільш яскравих проявів цього принципу є встановлення випадків так званого вільного використання авторських творів. Воно відоме законодавству всіх держав світу і прямо допускається міжнародними конвенціями по авторському праву.

Самою розповсюдженою й у той же час самою спірною класифікацією авторських прав є їхній розподіл на особисті немайнові і майнові. Як справедливо відзначають багато авторів, авторські права настільки взаємозалежні, що виділити серед них права чисто майнового або немайнового характеру досить важко. Наприклад, на їхню думку, зовсім неясно, до якої групи віднести право на обнародування твору, у якому поєднані як особисті, так і майнові моменти. Тому деякі фахівці взагалі заперечують необхідність і можливість розподілу авторських прав на особисті і майнові, інші підкреслюють умовність цього розподілу, треті звертають увагу на відносність даної класифікації.

Важливість цього розподілу полягає в тому, що особисті немайнові права (у законах західних країн — так звані моральні права) можуть належати лише самому творцеві твору, вони, як правило, непередавані іншим особам і охороняються безстроково. Навпаки, майнові права можуть вільно відчужуватися іншим особам

Отже, суб’єктивні авторські права знаходяться в тісному взаємозв’язку і взаємозалежності і можуть бути умовно розділені на дві групи: особисті і немайнові права (або, з термінології, загальноприйнятої в західній літературі, “моральні” права – droilmoral, moralrights) і майнові права. Центральне місце в комплексі авторських прав у всіх правових системах світу, безумовно, займають  майнові права. Що стосується “моральних” прав, то вони, як правило, мають підлегле значення. Такий підхід безпосередньо випливає із самої природи виключного права на твір як монопольного права на його використання з метою отримання майнової вигоди.

Необхідно відзначити, що Всесвітня конвенція про авторське право згадує лише про майнові права авторів. Зокрема, ст. IV bis говорить: “права авторів включають основні права, що забезпечують майнові інтереси автора, включаючи виключне право дозволяти відтворення будь-якими способами, публічне виконання і передачу в ефір”. А ст. V додає: права авторів містять у собі також виключне право автора переводити, випускати у світ переклади і дозволяти переклад і випуск у світ перекладів творів, охоронюваних на підставі дійсної Конвенції”.

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів згадує не тільки майнові, але й особисті немайнові права авторів. Згідно п.1 ст.6 bis Бернської конвенції незалежно від майнових авторських прав і навіть після поступки цих прав автор зберігає право вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти всякої деформації, перекручуванню або іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому зазіханню на твір, здатному завдати шкоди честі або репутації автора.

Стаття 14 Закону України “Про авторське право і суміжні права” майже повторює зміст вищевказаної статті Бернської конвенції і до особистих немайнових прав відносить право авторства, право на ім’я, право на обнародування твору, що включає право на його відкликання, а також право на захист репутації автора.

 

Право авторства звичайно характеризується як юридично забезпечена можливість особи вважатися автором твору і можливість, що звідси випливає, вимагати визнання даного факту від інших осіб. Виділення права авторства як особливого суб’єктивного права обумовлено необхідністю індивідуалізації результатів творчої праці і суспільного визнання пов’язку цих результатів з діяльністю конкретних авторів. У суспільному визнанні даного пов’язку вкладається особливий інтерес творця твору. Він і забезпечується Законом шляхом наділення творців творів особливим суб’єктивним правом авторства.

Право авторства характеризується наступними рисами:

а) воно невіддільне від особистості автора: належить тільки творцеві твору, невідчужуване, від нього не можна відмовитися. Дане право породжується самим фактом створення твору і не залежить від того, чи оприлюднений цей чи твір ні, чи створений він в порядку виконання службового завдання або є вільним, чи використовується твір ким-небудь або не використовується. Для визнання особи автором твору не потрібно виконання яких-небудь формальностей або  згоди;

б) воно є правом абсолютним, тому що йому кореспондуються обов’язки всіх і кожного утримуватися від порушення даної правомочності;

в) воно діє протягом всього автора життя і припиняється з його смертю. Надалі воно існує як юридичний факт, з яким усі повинні рахуватися. Після смерті автора авторство визнається й охороняється законом, але вже не як суб’єктивне право (тому що суб’єкта права більше немає), а як суспільний інтерес, що потребує визнання і захисту;

г) нарешті, варто вказати на те, що право авторства має визначальне значення для інших прав автора, тому що інші права є похідними від нього.

З правом авторства тісно пов’язане право на авторське ім’я. Автор може використовувати або дозволяти використовувати твір під своїм справжнім ім’ям, під умовним ім’ям (псевдонімом) або без позначення імені (анонімно) (ст.14 Закону  України “Про авторське право і суміжні права”). Обираючи один з цих способів, автор реалізує своє право на ім’я. Він також має право вимагати вказівки свого імені щораз при виданні, публічному виконанні, передачі по радіо, цитуванні й іншому використанні свого твору. Нарешті, право на ім’я включає можливість вимагати, щоб ім’я автора (псевдонім) не спотворювалося при його згадуванні особами, що використовують твір.

Право на ім’я іноді розглядається як конкретизація права авторства, один із проявів останнього.

Автор сам визначає спосіб і повноту вказівки свого справжнього імені. Зокрема, автор може позначити своє ім’я в повному обсязі, указавши прізвище, ім’я і по батькові, може вказати тільки ім’я і прізвище, а може вказати прізвище й ініціали.

При опублікуванні творів, створених декількома особами, імена співавторів вказуються в послідовності, обговореній співавторами. Правом на вказівку свого імені користуються всі співавтори, незалежно від розміру внесеного в твір творчого внеску.

При використанні в Україні творів іноземних авторів їхні імена приводяться в  українській транскрипції, що повинна бути погоджена з автором оригіналу. При такому способі використання  твору, як видання, імена іноземних авторів нерідко вказуються і мовою оригіналу на звороті титульного листа.

Нерідко, особливо при використанні наукових творів у друці, поряд з ім’ям автора вказуються його науковий ступінь, учене або почесне звання, посада й інші реквізити. Приведення подібних зведень може провадитися тільки за згодою авторів, що несуть особисту відповідальність за вірогідність зазначених даних.

Наступний спосіб позначення авторського імені і реалізації розглянутого права – виступ автора під вигаданим ім’ям (псевдонімом). Він також нерідко використовується на практиці.

Право на авторське ім’я може бути реалізоване шляхом опублікування твору без вказівки імені автора твору, тобто анонімно. У даному випадку воля автора спрямована на те, щоб не пов’язувати створений ним твір зі своїм ім’ям. Обнародування твору без вказівки імені автора ні в якій мірі не означає, що автор твору відмовляється від авторства на нього. Право авторства, як, і всі інші авторські права, зберігається за автором твору і може бути ним використане в загальному порядку. Проблема полягає лише у тому, щоб довести авторство на анонімно опублікований твір.

Автор несе усю відповідальність за зміст і художні цінності досягнутого ним творчого результату. Тому він зацікавлений у тому, щоб його твір був обнародуваний, а також використовувався надалі саме в тому вигляді, у якому автор визнав його гідним для представлення суспільству. У пов’язку з цим з моменту створення твору за його автором закріплюється право на захист твору, включаючи його назву, право вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора (ст.14 Закону України “Про авторське право і суміжні права”).

У раніше діючому законодавстві подібне право йменувалося правом на недоторканність твору. Нова його назва “право на захист репутації автора”. Дана назва збігається з найменуванням, що використовується в Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів, а також законодавством багатьох західноєвропейських країн.

Зміст даного права полягає в тому, що при виданні, публічному виконанні або іншому використанні твору забороняється без згоди автора вносити які-небудь зміни як у сам твір, так і в його назву і, крім того, у позначення імені автора. Забороняється також без згоди автора доповнювати твір при його виданні ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями.

Право на захист твору від перекручування, що виникає з моменту його створення і припиняється зі смертю автора, має особливе значення на стадії підготовки твору до обнародування. На даному етапі автор, як правило, працює в тісному контакті з організацією, що буде видавати, привселюдно виконувати або іншим способом використовувати його твір. Зокрема, при підготовці рукопису до видання до нього вноситься редакторське виправлення, вирішується питання про розміщення матеріалу, доповнення рукопису ілюстраціями, довідковим апаратом, коментарями і т.п. При цьому діє правило: будь-які зміни в рукопис можуть вноситися тільки за згодою автора. Свою згоду автор  виражає шляхом підписання авторського екземпляру і верстки.

 

Право автора на обнародування твору належить до числа найважливіших його прав, тому що воно забезпечує йому можливість вирішувати питання про готовність твору для винесення на суд публіки, а також прямо торкається його майнових інтересів. По-перше, він сам визначає, чи готовий його твір для доведення до невизначеного кола осіб. По-друге, автор вирішує питання про час, місце і спосіб обнародування.

Крім того, реалізація права на обнародування призводить до істотної зміни правового режиму твору. Зокрема, з моменту обнародування твору набирають сили встановлені законом обмеження прав автора, пов’язані з можливістю вільного використання твору; термін охорони анонімних творів обчислюється з дати їхнього правомірного обнародування і т.д.

Сутність права на обнародування можна визначити як юридично забезпечену авторові можливість публічного оголошення створеного їм твору. При цьому автор одночасно вирішує два питання: чи готовий його твір для доведення до невизначеного кола осіб і вирішення питання про час, місце і спосіб обнародування. Автор може обнародувати твір сам або дозволити це зробити іншим особам. Вибір способу обнародування залежить як від виду створеного твору, так і від розсуду автора.

Автор має право відмовитися від раніше прийнятого рішення про обнародування твору або, якщо твір уже був обнародуваний, може дезавуювати дії по його доведенню до загального відома, привселюдно сповістивши про його відкликання. Але при цьому автор повинен відшкодувати користувачеві заподіяні таким рішенням збитки, включаючи упущену вигоду. Раніше виготовлені екземпляри твору також вилучаються з відшкодуванням за рахунок автора.

Наслідком реалізації права на відкликання є збереження (для ще не  обнародуваного твору) або відновлення (для вже обнародуваного твору)  правового режиму необнародуваного твору. Даний результат творчої діяльності може бути знову доведений до відома публіки тільки самим автором або з його згоди, на нього не поширюються ніякі винятки з авторського права і т.д.

Слід особливо зазначити, що право на обнародування, на відміну від інших особистих немайнових прав, здатне переходити до інших осіб, що ще раз підкреслює умовність розподілу авторських прав на особисті немайнові і майнові. Зокрема, воно переходить до спадкоємців автора.

Як уже було сказано, авторам належать як особисті немайнові, так і майнові права. За автором закріплюються виключні права на використання створеного їм твору. Це означає, що автор не тільки вирішує питання про обнародування твору, але і визначає, з якого моменту, у яких формах, обсязі і межах буде відкритий доступ до твору для невизначеного кола осіб.

 

Відповідно до Бернської конвенції і Всесвітньої конвенції авторам належать наступні основні права, що забезпечують його майнові інтереси: виключне право дозволяти відтворення будь-якими способами, публічне виконання і передачу в ефір, переводити, випускати у світ переклади і дозволяти переклад і випуск у світ перекладів творів. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів особливо визначає, що автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти: переробки, аранжування й інші трансформації своїх творів (ст.12 Конвенції), а також кінематографічну переробку і відтворення своїх творів, випуск у оббіг, публічний показ і виконання перероблених або відтворених у такий спосіб творів (ст.14 Конвенції).

Відзначу, що всі ці майнові права закріплені за авторами й у Законі України “Про авторське право і суміжні права”, а точніше в статті 15, що називаються “Майнові права автора”.

Розгляну докладніше призначення кожне з майнових прав.

Можливість відтворення творчого результату, досягнутого творцем твору, що є в інших осіб, послужила однієї з головних причин на виникнення авторського права. Право на відтворення є право на повторне додання творові об’єктивної форми, що допускає його сприйняття третіми особами.

Згідно ст.4 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, відтворення – виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер. Публічне виконання, передача в ефір і інші способи використання твору, не пов’язані з його повторною фіксацією на матеріальному носії, розглядаються в якості особливих правомочностей автора, що лежать за рамками відтворення.

Право на відтворення найчастіше реалізується одночасно з правом на опублікування, однак відбувається це  не завжди. Відтворенням визнається саме виготовлення копій твору в будь-якій матеріальній формі, незалежно від того, де і коли вони будуть випущені в оббіг і чи відбудеться це взагалі. Крім того, для відтворення не потрібно виготовлення такої кількості екземплярів твору, що задовольняло б, розумні потреби публіки. Ним буде вважатися виготовлення декількох або навіть однієї копії твору.

Право на відтворення є найважливішим із всіх авторських прав. Стаття 9 Бернської конвенції говорить:

«1) Автори літературних і художніх творів, охоронюваних дійсною Конвенцією, користуються виключним правом дозволяти відтворення цих творів будь-яким образом і в будь-якій формі.

3) Будь-який звуковий або візуальний запис визнається відтворенням для цілей дійсної Конвенції».

Перший пункт закріплює за автором книги, наприклад, виключне право дозволяти її копіювання. Третій пункт закріплює за автором книги виключне право дозволяти звукове відтворення книги читачем.

Особливим видом відтворення визнається репродукування, тобто факсимільне відтворення в будь-яких розмірі і формі одного або більш екземплярів оригіналів або копій письмових і інших графічних творів шляхом фотокопіювання або за допомогою інших технічних засобів, інакших, чим видання (ст.1 Закону України “Про авторське право і суміжні права”).

 

До числа майнових прав міжнародно-правові акти відносять право на публічний показ і виконання творів (ст.11 Бернської конвенції і ст. IV bis Всесвітньої конвенції). Право на публічний показ реалізується в основному стосовно творів образотворчого мистецтва, а право на публічне виконання – стосовно музичних, драматичних, хореографічних, літературних і деяких інших творів.

Під показом розуміється демонстрація оригіналу або екземпляру твору безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, діапозитива, телевізійного кадру або інших технічних засобів, а також демонстрації окремих кадрів аудіовізуального твору без дотримання їхньої послідовності.

Виконанням твору визнане його представлення за допомогою гри, декламації, співу, танцю в живому виконанні або за допомогою технічних засобів, а також показ кадрів аудіовізуального твору в їхній послідовності (із супроводом або без супроводу звуку).

Право на публічний показ може бути здійснене  лише стосовно творів, зафіксованих на якому-небудь матеріальному носії; виконуватися ж можуть такі твори, що виражені лише в усній формі. Не збігаються і способи сприйняття публікою творів, що привселюдно демонструються і таких, що виконуються. Якщо публічний показ припускає тільки зорове сприйняття твору, то публічне виконання в залежності від виду твору може сприйматися як зорово, так на слух.

Закріплюючи за авторами право на публічний показ і право на публічне виконання, законодавство ніяк не пов’язує ці права з оприлюдненням твору. Ці права можуть реалізовуватися як стосовно ще не обнародуваних творів, так і стосовно творів, що вже обнародувані, у тому числі опубліковані. Іншими словами, права на публічний показ і публічне виконання можуть бути здійснені автором у будь-який час, а також повторно.

 

Досить важливим для авторів є закріплена за ними можливість повідомляти твори шляхом передачі в ефір і (або)  передачі в ефір (право на передачу в ефір) (ст.11 bis Бернської конвенції і ст. IV bis Всесвітньої конвенції).

Даний вид використання твору припускає доведення до загального відома широкої аудиторії. Право на передачу в ефір, як особлива майнова правомочність автора, характеризується наступними основними особливостями. Насамперед, даному праву, як ніякому іншому, властивий елемент публічності. Твір доводиться до загального відома за допомогою спеціальних радіосигналів (радіохвиль), що призначені для прийому широкою публікою. Аудиторія ще більш розширюється при передачі твору в ефір через супутник.

Передаватися в ефір можуть як вже обнародувані, у тому числі опубліковані твори, так і твору, ще не обнародувані (неопубліковані). Передачею в ефір визнається і пряма трансляція твору з місця його показу або виконання. В усіх випадках твір доводиться до більш широкої, чим звичайно, аудиторії, у пов’язку з чим і потрібне згодою на це автора.

При передачі твору в ефір воно стає доступним для слухового і (або) зорового сприйняття.

 

До права на передачу в ефір досить близько примикає право автора повідомляти твір (включаючи показ, виконання або передачу в ефір) до загального відома по кабелю, проводом або за допомогою інших аналогічних засобів. Якщо при передачі твору в ефір воно може сприйматися будь-якими особами, що володіють приймачами відповідної потужності і виду, то при передачі твору по кабелю аудиторія звичайно обмежується тими особами, що є передплатниками відповідних передавальних телерадіоцентрів.

 

Формами використання творів є їхній переклад на іншу мову або переробка в інший вид і жанр.

Право на переклад твору закріплене в ст. 8 Бернської конвенції:

«Автори літературних і художніх творів, охоронюваних дійсною Конвенцією, протягом усього терміну дії їхніх прав на оригінальний твір користуються виключним правом перекладати і дозволяти переклади своїх творів».

Виключні права на переклад і переробку закріплюються за автором або його правонаступниками. У суб’єктивне право на переклад входить можливість автора самому переводити і використовувати переклад свого твору, а також його право давати дозвіл на переклад і використання перекладу іншими особами. На практиці автори досить рідко перекладають твір самі, оскільки ця робота вимагає особливих знань і навичок. Тому право на переклад зводиться до права давати згоду на використання перекладу. Заборонити переклад твору з метою особистого використання автор не може ні фактично, ні юридично.

Своя згода на переклад автор звичайно виражає шляхом укладання договору з тією організацією, що має намір використовувати його твору в перекладі. Дозволяючи переклад твору, автор може обмовити своє право на внесення в твір виправлень і доповнень, виключення з твору окремих частин і т.д.

Додаток III до Бернської конвенції дає країнам, що розвиваються, деякий привілей, за яким здійснюється примусова  видача дозволів на переклад на ті мови, на яких говорять у цих країнах.

 

З правом на переклад  тісно пов’язане право автора переробляти, аранжувати або іншим образом переробляти твір. Воно також містить у собі можливість автора самому переробити твір в інший вид, форму або жанр або давати дозвіл на переробку іншим особам. У результаті такої переробки з’являються твори, що є новими об’єктами авторського права. Але їхнє використання здійснюється лише за згодою авторів оригінальних творів.

Стаття 12 Бернської конвенції говорить, що «автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти переробки, аранжування й інші зміни своїх творів».

Стаття 14 Бернської конвенції містить дуже важливі спеціальні положення про виключне право автора дозволяти переробку своїх творів: «Автори літературних і художніх творів мають виключне право дозволяти: 1) кінематографічну переробку і відтворення своїх творів і поширення перероблених або розповсюджених у такий спосіб творів; 2) Переробка в будь-яку іншу художню форму кінематографічної постановки, похідної від літературного або художнього твору, вимагає, незалежно від дозволу її автора, також і дозволу автора оригінального твору».

Право на переробку твору охоплює собою усі види творів і усі види переробок.

Стосовно програм для ЕОМ і баз даних переробка іменується модифікацією й означає будь-які їхні зміни, крім тих, котрі здійснюються винятково з метою функціонування програми для ЕОМ або бази даних на конкретних технічних засобах користувача або під керуванням конкретних його програм.

 

Право на поширення

У Договорі ВОІВ у ст. 6 (1) передбачено:

«Автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти робити доступними для суспільства оригінали або копії своїх творів шляхом їхнього продажу або передачі своїх прав».

 

Право прокату

У ст. 7 Договору ВОІВ з авторських прав відтворені положення Угоди ТРІПВ, у яких право на прокат сформульовано в такий спосіб:

1)автори кінематографічних творів,

творів у формі фонограм, як це визначено національним законодавством договірної країни,

мають виключне право віддавати в прокат оригінали або копії своїх творів.

2) Параграф 1 не застосовується

стосовно  програм для ЕОМ, за винятком випадків, коли сама програма не є об’єктом прокату, і

стосовно кінематографічних робіт, якщо їхня передача в прокат веде до широкомасштабного копіювання цих творів, чим порушується матеріальний аспект виключного права автора на відтворення.

 

Усі майнові права на твір автором можуть бути передані іншими особам за договором. Причому можуть передаватися відразу усі правомочності (тоді це буде авторський договір про передачу виключних прав) або тільки деякі (тоді це договір про передачу невиключних прав).

За загальним правилом, використання твору автора іншими особами допускається не інакше як за згодою автора або його правонаступників і з виплатою винагороди. Однак в інтересах суспільства, зокрема для забезпечення доступу до знань і поширення інформації про поточні події, встановлюються випадки вільного використання творів. Такі винятки у авторському праві відомі законодавству всіх держав світу і прямо допускаються найважливішими міжнародними конвенціями.

Обмеження авторських прав відомі законодавству всіх держав і прямо допускаються міжнародними конвенціями по авторському праву.  Вони засновуються на таких принципах:

По-перше, винятки з правил охорони стосуються лише правомірно обнародуваних творів.

По-друге, винятки з авторського права не зачіпають особистих немайнових правомочностей авторів.

По-третє, вільне використання творів допускається лише за умови, що цим не наноситься збиток їхньому нормальному використанню і не порушуються законні інтереси авторів. При встановленні конкретних винятків з авторського права підкреслюється, що використання твору можливо лише в тому обсязі, що виправданий метою даного винятку.

По-четверте, встановлені законом обмеження авторських прав носять вичерпний характер і не підлягають ні розширювальному тлумаченню, ні доповненню підзаконними актами або судовою практикою.

«Право першого продажу»

Правовласник твору може вирішити передати право власності на оригінал або копії своєї роботи будь-якій особі. Така можливість надається, як уже говорилося вище, ст. 6(1) Договору ВОІВ по авторських правах і ст. 12 (1) Договору ВОІВ про використання фонограм. Однак якщо відбувається поступка права власності на оригінал твору, по законодавству багатьох країн власник також втрачає право втручатися надалі в нові форми передачі прав на цей твір. Цей правовий принцип відомий за назвою «вичерпання прав» або «право першого продажу». Таке обмеження прав правовласника чітко сформульоване в ст. 6(2) Договору ВОІВ про авторські права:

«Ніщо в даному Договорі не повинне впливати на волю країн-учасниць у визначенні умов (якщо такі маються), відповідно до яких вичерпання прав, як це зазначено в параграфі (1), має місце після першого продажу або передачі прав на оригінал твору за згодою автора».

Вільне використання.

Статтями 2bis і l0bis Бернської конвенції вводяться визначені винятки з виключних прав правовласника. Їх часто визначають поняттям «вільне використання» творів.

Бернська конвенція передбачає цілий ряд типових видів вільного використання. У ст. 2bis Конвенції говориться:

«За законодавством країн Союзу зберігається також право встановити умови, на яких лекції, промови й інші, привселюдно вимовлені твори того ж роду можуть відтворюватися в пресі, передаватися в ефір, повідомлятися для загального зведення по проводах і складати предмет публічних повідомлень, передбачених у ст. llbis (1) дійсної Конвенції, коли таке використання виправдується інформаційною метою».

У ст. 9(2) Конвенції говориться:

«За законодавством країн Союзу зберігається право дозволяти відтворення таких творів у визначених особливих випадках за умови, що таке відтворення не наносить збитку нормальної експлуатації твору і не ущемляє необґрунтованим образом законні інтереси автора».

Стаття 10 Конвенції говорить:

«(1) Допускаються цитати з твору, що було вже правомірно зроблене доступним для загального зведення, за умови дотримання добрих звичаїв і в обсязі, виправданому поставленою метою, включаючи цитування статей з газет і журналів у формі оглядів печатки.

(2) Законодавством країн Союзу і спеціальних угод, що укладені або будуть укладені між нами, може бути дозволене використання літературних або художніх творів в обсязі, виправданому поставленою метою, як ілюстрації у виданнях, радіо- і телевізійних передачах і записах звуку або зображення навчального характеру, за умови, що таке використання здійснюється при дотриманні добрих звичаїв.

(3) При використанні творів відповідно до попередніх пунктів дійсної статті вказується джерело й ім’я автора, якщо воно позначено на тому джерелі».

Стаття l0bis говорить, що:

«(1) За законодавством країн Союзу зберігається право дозволяти відтворення в пресі, передачу в ефір або повідомлення по проводах для загального зведення опублікованих у газетах або журналах статей по поточних економічних, політичних і релігійних питаннях або переданих в ефір творів такого ж характеру у випадках, коли право на таке відтворення, передачу в ефір або повідомлення по проводах не було спеціально обговорене. Однак джерело завжди повинне бути ясно зазначений; правові наслідки невиконання цього зобов’язання визначаються законодавством країни, у якій запитується охорона.

(2) За законодавством країн Союзу зберігається також право визначати умови, на яких літературні і художні твори, показані або оголошені в ході поточних подій, можуть бути в обсязі, виправданому поставленою інформаційною метою, відтворені або зроблені доступними для загального зведення».

Ці положення варто розцінювати у світлі ст. 13 Угоди ТРВПВ, у якій говориться, що «країни-учасниці повинні звести обмеження або виключення з розряду виключних прав до визначених випадків, що не вступають у протиріччя з нормальним використанням твору і не порушують законних інтересів правовласника». Таким чином, ця стаття обмежує можливості країн-учасниць

У цьому плані не відстає і Україна, що у Законі “Про авторське право і суміжні права” питанню використання твору без згоди автора і без виплати авторської винагороди присвятила статті 21-24.

Після закінчення терміну дії авторського права твір вважається  таким, що, перейшов у суспільне надбання. Такого роду твору можуть вільно використовуватися будь-якою особою без виплати авторської винагороди. При цьому однак, повинні дотримуватися право авторства, право на ім’я і право на захист репутації автора.

Отже, ми бачимо, що авторське право — це інструмент врівноважування інтересів між авторами, видавцями і суспільством. З цієї причини володіння авторськими правами не носить необмеженого характеру, їхній обсяг чітко обкреслений законодавством.

Висновок

Отже, проаналізувавши норми міжнародних актів та позиції вчених можна прийти до висновку про те, що міжнародні акти  встановлюють необхідний мінімум авторських прав. Всі вони мають досить чітку регламентацію та конкретизуються в національному законодавстві.

Країни вільні в тому, щоб збільшити їхній обсяг, але зробити обсяг менше мінімуму вони не можуть. Усі права авторів у міжнародному авторському праві підрозділяються на дві великі групи: особисті немайнові і майнові права, однак такий розподіл є умовним, оскільки вони є взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими.

Виключний характер авторських прав полягає у визнанні того, що тільки сам власник авторського права (тобто автор або його правонаступник) може вирішувати питання про здійснення авторських правомочностей, особливо правомочностей, пов’язаних з використанням твору. Саме власникові авторських прав забезпечуються особливі правомочності, пов’язані з використанням твору, з одночасним покладанням на всіх третіх осіб заборони по використанню твору без згоди правовласника.

Суб’єктивні авторські права знаходяться в тісному взаємозв’язку і взаємозалежності і можуть бути умовно розділені на дві групи: особисті і немайнові права (або, з термінології, загальноприйнятої в західній літературі, “моральні” права – droilmoral, moralrights) і майнові права. Центральне місце в комплексі авторських прав у всіх правових системах світу, безумовно, займають  майнові права. Що стосується “моральних” прав, то вони, як правило, мають підлегле значення. Такий підхід безпосередньо випливає із самої природи виключного права на твір як монопольного права на його використання з метою отримання майнової вигоди.

Обмеження авторських прав відомі законодавству всіх держав і прямо допускаються міжнародними конвенціями по авторському праву.  Вони засновуються на таких принципах:

По-перше, винятки з правил охорони стосуються лише правомірно обнародуваних творів.

По-друге, винятки з авторського права не зачіпають особистих немайнових правомочностей авторів.

По-третє, вільне використання творів допускається лише за умови, що цим не наноситься збиток їхньому нормальному використанню і не порушуються законні інтереси авторів.

По-четверте, встановлені законом обмеження авторських прав носять вичерпний характер і не підлягають ні розширювальному тлумаченню, ні доповненню підзаконними актами або судовою практикою.