Вступ

Суспільна безпека — одна з найважливіших умов існування та розвитку громадянського суспільства як сукупності відносин між людьми, що складаються у процесі їх спільної діяльності, не позбавлених проявів різноманітних і гострих суперечностей, які зачіпають більшість сфер суспільного життя. Українські учені А. Колодій і А. Олійник зазначають, що юридична наука, зокрема конституційне право та державне будівництво, інтенсивно досліджує проблеми національної безпеки і оборони; «при цьому формулюється поняття національної безпеки і оборони, її ознаки, понятійно- категорійні ряди…» [1, с. 208].

Розробленню методологічних підходів до системного дослідження проблем забезпечення національної безпеки, удосконаленню існуючого понятійно- категоріального апарата теоретичних основ політики безпеки присвячено чимало наукових праць вітчизняних учених (І. Бінька, О. Бодрука, О. Гончаренка, В. Горбуліна, О. Данільяна, О. Дзьобаня, М. Дмитренка, А. Качинського, В. Крисаченка, А. Кузьменка, О. Литвиненка, В. Ліпкана, О. Маначинського, Г. Новицького, Б. Парахонського, Г. Перепелиці, С. Пирожкова, Г. Ситника, В. Циганова, О. Хилько та ін.). З-поміж російських дослідників відмітимо М. Арсентьєва, О. Буркіна, А. Возженікова, І. Глєбова, М. Дзлієва, С. Дмитрієва, С. Кортунова, В. Манькова, О. Михайлова, О. Прохожева, А. Рудакова, А. Урсула.

У контексті досліджуваної проблеми незаперечний інтерес становлять: дисертаційне дослідження Л. Шипілової «Порівняльний аналіз ключових понять і категорій основ національної безпеки України»; вийшла друком у 2005 р. монографія цієї дослідниці «Методика обґрунтування поняттєво-категорійного апарата теоретичних основ політики безпеки»; колективна монографія «Теоретико -методологічні засади забезпечення національної безпеки держави у її визначальних сферах» (К., 2007). Ми повинні констатувати: по-перше, наявність різних теоретико-методологічних підходів до тлумачення поняття «національна безпека», її різновидів, структурних і функціональних компонентів тощо; по-друге, відсутність наукового визначення та комплексного аналізу вітчизняними вченими проблеми суспільної безпеки (безпеки суспільства) із застосуванням соціетального підходу. Вітчизняні учені або «оминали» цю проблему, або ж обмежувалися загальними міркуваннями. Посилює актуальність досліджуваної проблеми й відсутність ґрунтовних праць, що аналізують проблеми забезпечення національної безпеки, що складається з взаємопов’язаних спільних інтересів і завдань суспільної та державної систем безпеки, на рівні недержавної системи за участі громадськості та об’ єднань громадян.

1. Сутність суспільної безпеки як складової національної безпеки

Зміст концепту суспільної безпеки (безпеки суспільства) багато у чому обумовлений тлумаченням наукою категорії «безпека» як захищеність стану суспільних відносин, що забезпечує прогресивний розвиток суспільства в конкретних історичних і природних умовах, від загроз, джерелом виникнення яких є внутрішні і зовнішні суперечності, штучно створені перешкоди прояву активності та ініціативи людей. У цьому контексті держава, безумовно, є головним суб’єктом гарантування безпечного суспільного розвитку через здійснення цілеспрямованої політики, спрямованої на забезпечення стабільності та динамічного розвитку усього суспільства. Отже, діалектика категорії безпеки відображає взаємозв’язок і взаємозалежність між двома визначальними функціями суспільного буття — розвитком і безпекою.

Варто підкреслити, що суспільна безпека органічно пов’язана з особистою безпекою громадян, яка становить комплекс суспільних інтересів, спрямованих на захист конституційних прав і свобод людини і громадянина. Іншими словами, суспільна безпека — це захищеність життєво важливих інтересів окремих громадян, соціальних груп, суспільства загалом, а також системи суспільних цінностей (якими є безпека особистості і суспільства, законність і правова захищеність людини, демократія і народний суверенітет, плюралізм і вільна боротьба ідей та інтересів, мир і злагода в суспільстві тощо) від внутрішніх та зовнішніх загроз політичного, економічного, соціального, екологічного та іншого характеру. При цьому головний суспільний інтерес полягає у дотриманні безпеки кожної особистості, забезпеченні добробуту, стабільності інститутів, що гарантують демократію, безпеку та стійкий розвиток суспільства, що, своєю чергою, уможливлює підвищення керованості суспільними процесами та їхнє цілеспрямоване регулювання.

Складність з’ясування змісту концепту суспільної безпеки обумовлена двома основними причинами: по-перше, різними дослідницькими підходами до оперування терміном «національна безпека» під час розроблення та здійснення політики держави у різних сферах життєдіяльності суспільства, а також до ідентифікації усіх наявних підсистем (елементів, складових) системи національної безпеки як соціальної системи; по-друге, відсутністю чіткого визначення наукою поняття «соціум» та його співвідношення з суспільством, що спричиняє ототожнення соціальної безпеки (безпеки соціуму, тобто суспільства, яке розглядається з позицій загальних форм людської взаємодії) з суспільною безпекою (безпекою суспільства, тобто безпекою соціальної системи або ж певної соціальної моделі громадського життя).

Результати порівняльного аналізу різних концептуальних підходів до з’ясування змісту концепту суспільної безпеки дають також змогу відзначити її двоїсту природу, наявність умовно соціальної (захист природних прав і свобод людини і громадянина, передусім права на життя і добробут), умовно політичної (забезпечення демократії і народного суверенітету, протидія політиці насилля над суспільством з боку політичної влади та її узурпації) та, можливо, інших складових (елементів), обумовлених впливом реальних та потенційних загроз національній безпеці внутрішньо- та зовнішньополітичного, економічного, соціального, гуманітарного, екологічного та іншого характеру і походження. Здоровий глузд підказує, що найефективнішим шляхом забезпечення безпеки людини і громадянина, суспільства і держави є своєчасне виявлення й усунення небезпек і перешкод об’єктивно детермінованого суспільного розвитку та недопущення їхнього переростання в реальні загрози безпеці суспільства, національній безпеці загалом.

Соціальна безпека українського суспільства в сучасних умовах є найважливішою складовою безпеки держави. Якщо не вжити відповідних запобіжних заходів безпеки, наявні зовнішні й внутрішні загрози політичного, економічного, соціального, воєнного, екологічного, техногенного, інформаційного та іншого характеру здатні дестабілізувати стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави у всіх сферах їх діяльності.

Безпеку держави можна окреслити за допомогою таких параметрів: дотримання конституційних суспільних відносин; зміцнення державної влади; економічна могутність; законність; територіальна цілісність і непорушність кордонів. Усе це зумовлює політичну стабільність як інтегральний параметр безпеки. Безпека громадянського суспільства (громадська безпека) може бути охарактеризована наступними параметрами: соціальна справедливість; дотримання прав громадян і суспільства в цілому у відносинах з державою; законність та законопослушність; економічне благополуччя; демократичний плюралізм; відкритість суспільства; національна визначеність громадянського суспільства. Соціальна безпека стає універсальною системою взаємного захисту прав та інтересів особи, суспільства і держави. При цьому державна безпека виступає засобом, а громадська безпека – метою визначення та захисту життєво важливих інтересів громадян. Національна безпека може бути названа безпекою особистості, суспільства і держави, або безпекою країни.

Головною метою гарантування національної безпеки є створення й підтримка такого соціального, економічного, політичного, міжнародного і військово-стратегічного становища країни, яке б створювало сприятливі умови для розвитку особистості, суспільства і держави. У зв’язку з цим найважливішими завданнями забезпечення національної безпеки України нині є: підйом економіки країни, проведення незалежного та соціально орієнтованого курсу; зміцнення правопорядку та соціально-політичної стабільності суспільства, державності і місцевого самоврядування; формування гармонійних міжнаціональних відносин; гарантування міжнародної безпеки України; зміцнення безпеки держави в оборонній та інформаційній сферах; забезпечення життєдіяльності населення в техногенно безпечному та екологічно чистому світі.

Слід визнати той факт, що в Україні створено правове підґрунтя соціальних пріоритетів – зокрема в частині гарантій у сферах медичного та пенсійного забезпечення, соціальних виплат і допомог, соціального страхування й охорони материнства, оплати праці тощо. Соціальні гарантії, в частині їх конституційного визначення, отримали досить значне розширення у вітчизняній законодавчій базі, а за деякими показниками навіть випередили європейський досвід [1]. Але зазначені позитивні зміни все ще не набули сталого, системного характеру, не забезпечили глибинних змін у соціальній структурі суспільства та у суспільній свідомості. Реальне фінансове забезпечення зобов’язань держави у соціальній сфері істотно відстає від рівня країн Центральної та Східної Європи, країн Прибалтики та Росії. Руйнація попередньої системи соціального забезпечення в ході реформування економіки, на жаль, не отримала адекватного заміщення. Сьогодні керівництво і політична еліта держави визнає, що впроваджувана донині модель ринкових перетворень в Україні вступила в глибокі протиріччя з конституційно визначеними пріоритетами суспільного розвитку [2].

Об’єктивний діагноз соціального стану українського суспільства свідчить про те, що основними соціальними ризиками (загрозами) соціальній безпеці є: бідність (відносна та абсолютна); майнова диференціація суспільства; соціальна нерівність; відчуженість значної кількості громадян від суспільного життя, звуження їх доступу до освіти, медицини і культури; низький рівень охоплення бідного населення соціальною підтримкою. Усього 56,8% бідних (згідно з критерієм прожиткового мінімуму) одержують який-небудь вид соціальної підтримки; спостерігається низька адресність при наданні соціальної підтримки. Розподіл державних соціальних трансфертів є несправедливим: менше 23 % від їх загальної суми потрапляють до бідних, а майже 17 млрд грн щороку (близько 6 % доходів бюджету) надаються небідному населенню. Наявний механізм житлових субсидій, побудований на завищених нормативах споживання, не спонукає домогосподарства ощадливо використовувати комунальні послуги, що призводить до неефективного використання коштів бюджету тощо [3].

Перелічені загрози досягли масштабів, які можуть становити (а в деякій мірі становлять) реальну загрозу національній безпеці держави. Практично з усіх найважливіших соціальних показників світового цивілізаційного розвитку Україна продовжує перебувати на небезпечній межі. Довготривала невирішеність соціальних проблем у переважної частини українського суспільства сьогодні виступає одним із основних чинників виникнення та розвитку низки загроз у різних сегментах національної безпеки. Йдеться, зокрема, про дестабілізацію суспільно-політичних процесів, загострення конфліктів на національному і релігійному ґрунті, формування сепаратистських настроїв в окремих регіонах та групах населення, зневіру у дієздатності влади, вимивання з країни кваліфікованої робочої сили тощо [4].

2. Сучасний стан суспільної безпеки в Україні

З початком російської агресії проти України стало очевидним, що безпекова ситуація кардинально змінилася і не відповідає визначеним у Законі України «Про основи національної безпеки України» загрозам. Зокрема у воєнній сфері сучасними реальними загрозами виявились в першу чергу такі як:

♦        криза існуючої системи міжнародної безпеки, поширення практики погроз силою та безкарне застосування військової сили окремими державами для реалізації власних інтересів у міжнародних відносинах;

♦        прискорення мілітаризації Російської Федерації, розміщення нових систем озброєнь на територіях суміжних з Україною держав, нарощування угруповань військ поблизу українських кордонів, що порушує існуюче співвідношення сил;

♦        законодавче закріплення Російською Федерацією можливості застосування воєнної сили за межами Російської Федерації та грубе втручання у внутрішні справи сусідніх суверенних держав;

♦        недостатній загальний рівень боєздатності Збройних Сил України та інших військових формувань, їхнє незадовільне матеріально-технічне забезпечення і фінансування.

Сьогодення потребує формування нової безпекової політики, починаючи з її основ.

Побудована за роки незалежності система забезпечення суспільної безпеки України під час загострення відносин з Російською Федерацією показала свою слабкість та неефективність. Не підготовленими до реагування на нові виклики і загрози виявились як суб’єкти забезпечення національної безпеки, так і законодавча основа їхньої діяльності. Чому так сталося?

Формування безпекової політики та системи забезпечення національної безпеки України відбувалося разом із становленням нашої держави в досить сприятливих умовах. Багатовекторна зовнішня політика України та міжнародна підтримка молодої держави деякий час дозволяли уникати загострення відносин з іншими країнами. В той же час, відмова від ядерної зброї та значне скорочення Збройних Сил України на вимогу провідних країн світу в обмін на повагу до суверенітету України створювали ілюзію гарантії безпеки нашої держави у майбутньому. Здавалося, що ситуація незмінна і в таких умовах не варто витрачати багато ресурсів для розвитку системи забезпечення національної безпеки. Ретельний аналіз безпекового середовища та прогнозування його розвитку фактично не проводилися. Політика національної безпеки формувалась у відриві від реального стану справ у державі, внутрішніх та зовнішніх викликів і загроз.

Таким чином, на сьогодні слід констатувати, що впродовж багатьох років не реалізована ідея системної, комплексної підготовки фахівців для системи забезпечення національної безпеки України. Зокрема, на сучасному етапі залишається незадовільним стан законодавчого, нормативно-правового та наукового забезпечення державної кадрової політики у сфері національної безпеки.

Особливу увагу слід звернути на проблеми з організацією процесу вироблення управлінських рішень у сфері національної безпеки. РНБО України, яка відповідно до Конституції України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України в системі забезпечення національної безпеки і оборони України, грає головну роль. Вона приймає рішення щодо основних напрямів державної політики з питань національної безпеки, виконання яких потім організовується суб’єктами забезпечення національної безпеки в межах їхніх повноважень. Але до складу РНБО входять лише ті посадові особи, яких визначив Президент. Зрозуміло, що таким складом РНБО не може провести великий комплекс попередніх заходів, які забезпечують прийняття виважених, обґрунтованих рішень. Хто це робить? Апарат РНБО здійснює лише поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України. Національний інститут стратегічних досліджень відповідає за наукове супроводження здійснення Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України повноважень у сфері національної безпеки України. Розвідувальні органи України лише добувають та надають РНБО розвідувальну інформацію.

Державних органів або структурних підрозділів в них, які б від-повідали за виявлення загроз, проведення стратегічного аналізу, прогнозування та вироблення управлінських рішень у сфері національної безпеки немає. На нашу думку, це є суттєвою проблемою державного управління забезпечення національної безпеки України.

Такий стан справ в організаційному й інтелектуально-кадровому забезпеченні національної безпеки вплинув і на формування відповідних нормативно-правових актів. Варто звернути увагу на базовий, нині діючий Закон України «Про основи національної безпеки України». В цьому законі визначення основних понять виглядає надмірно академічно, широкий перелік пріоритетів національних інтересів свідчить саме про невизначеність їхньої пріоритетності, а загрози і напрями політики безпеки вважаються незмінними. Наприклад, поняття терміну «національна безпека» сягає 17 рядків і є складним для сприйняття та розуміння сутності національної безпеки.

Трактування національної безпеки в категоріях захисту національних інтересів від загроз призводить до того, що політика безпеки орієнтована передусім на захист, реагування. У результаті ми відстаємо від реальних і потенційних противників, фактично реагуємо на вже існуючі негативні дії та процеси, намагаємось «захиститись». Не дивно, що Україна на сьогодні є не суб’єктом, а об’єктом геополітики. Поряд із цим, провідні країни Заходу, котрі є активними суб’єктами геополітики, розуміють національну безпеку не лише у категоріях захисту національних цінностей і реалізації національних інтересів. Важливою складовою зовнішньої політики безпеки США і спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС є саме поширення демократичних цінностей і підходів до врядування, а у випадку США – також способу життя, що базується на відповідних цінностях.

Це активний підхід щодо розуміння національної безпеки і її забезпечення. Відповідно США та провідні держави ЄС є суб’єктами геополітики. Натомість в Україні домінуючим є «пасивний», протекціоністський підхід, орієнтований передусім не на реалізацію національних інтересів, а на їх захист. Це сприяло перетворенню України на об’єкт геополітичних впливів, своєрідний геополітичний простір перетину інтересів провідних гравців системи міжнародних відносин.

Перелік пріоритетів національних інтересів, серед яких важко ви-значити, які з них дійсно є головними на цей час, зазначений у статті 6 Закону України «Про основи національної безпеки України» [4].

При досить великій всеохоплюючій кількості сфер забезпечення національної безпеки і пріоритетів національних інтересів виникає питання: Чи можливо взагалі визначити пріоритети державної безпекової політики? Але згаданий закон дає конкретну універсальну відповідь на це питання в статті 8 «Основні напрями державної політики з питань національної безпеки».

Далі в законі перераховуються основні (незмінні, на думку авторів закону) напрями державної політики з питань національної безпеки України в усіх сферах. А як бути з обмеженням ресурсного забезпечення для реалізації безпекової політики, з реальним станом сектору безпеки, виникненням нових внутрішніх та зовнішніх загроз?

На ці питання відповіді немає ані в Законі України «Про основи національної безпеки України» [4], ані в новій Стратегії національної безпеки України [21], ані в новій Воєнній доктрині України [2]. Можливо, це справа відповідних програм і планів розвитку сектору безпеки, але за останні два роки таких документів не було затверджено. А, при тому, визначати пріоритети безпекової політики і розподіляти ресурси – це повсякденна функція самої системи забезпечення національної безпеки.

Ще навесні 2015 року вітчизняні експерти попереджали вище керівництво держави про те, що існує необхідність визначення концептуальних підходів до комплексного перегляду законодавства України з питань забезпечення національної безпеки, починаючи від норм Конституції України, завершуючи відомчими інструкціями [1]. Цього вимагала логіка подій двох останніх років: початок відкритої агресії РФ проти України. Але до сьогодні робота з вдосконалення законодавства у цій сфері є вкрай повільною та несистемною. Лише через рік після анексії території АРК та розв’язання воєнних дій на сході України у травні 2015 року була затверджена нова Стратегія національної безпеки України, а у вересні цього ж року нова Воєнна доктрина України. До комплексного перегляду законодавства до сьогодні справа так і не дійшла. Залишаються невизначеними й механізми реалізації даної Стратегії та Доктрини. Досвід інших країн показує, що державно- управлінські рішення у безпековій сфері треба приймати системно та вчасно, відповідно до нових загроз, що виникають у різних сферах життя суспільства, що перебуває у стані збройного конфлікту з іншою державою.

Реформування системи забезпечення національної безпеки є одним з найактуальніших для держави питань сьогодення. Під час протидії України широкомасштабній агресії Російської Федерації стало очевидним, що ця система в її нинішньому вигляді не здатна ефективно виконувати свої функції. Перед країною нині постали надскладні завдання, оскільки водночас із життєвою необхідністю захисту фундаментальних національних цінностей: незалежності, територіальної цілісності і суверенітету держави, свободи, прав людини і верховенства права, добробуту, миру і безпеки – усіма доступними, хоча і суттєво обмеженими засобами, держава має у короткий період часу провести комплекс реформ у сфері національної безпеки, а також долати корупцію [5].

На цьому напрямку робота в державних органах ще тільки починається. Навіть комплексний огляд сектору безпеки і оборони, з якого мало б розпочатися реформування, не завершений. А якщо завтра виникне новий спектр загроз, знову треба буде оцінювати готовність сектору безпеки до протидії у нових умовах і знову його реформувати.

Не заперечуючи необхідність перегляду законодавства та реформування системи забезпечення національної безпеки, слід наголосити на тому, що необхідно знайти більш оперативний спосіб підвищити ефективність існуючої системи забезпечення суспільної безпеки.

Необхідність швидкого та докорінного реформування базових соціальних інститутів українського суспільства на шляху до європейського майбутнього у поєднанні із необхідністю протистояти військовій агресії поставили українське суспільство перед найбільшими викликами та загрозами з моменту набуття Україною незалежності. З одного боку, драматичні події, що відбуваються, сприяють згуртуванню і самоусвідомленню української політичної нації, розкривають великий потенціал громадянської самоорганізації, що існує в українському суспільстві. З іншого – ці ж самі події загострюють питання забезпечення всіх складових національної безпеки держави, зокрема соціальної.

Якісно оцінити стан і проблеми соціальної безпеки держави в сучасних умовах складно, але надзвичайно актуально. Протягом останніх років в Україні відбулися значні зміни в політичній, економічній та соціальній сферах, які мають значні системні наслідки. Щоб попередити їх перетворення на катастрофічний стан, необхідно оперативно приймати державно-управлінські рішення, які визначають пріоритети розвитку в нестабільних умовах, подолання негативних наслідків прояву соціальних ризиків та небезпек, а також встановлення рівноваги в соціальній системі. Для забезпечення соціальної стабільності в суспільстві ці процеси мають бути керованими з боку органів публічної влади. Об’єктом таких управлінських впливів є зміна умов і факторів, які певною мірою впливають на забезпечення соціальної стабільності держави та прискорення виходу з системної кризи.

Ефективне державне управління соціальною безпекою потребує врахування закономірностей та принципів розвитку соціальних систем, особливостей їх функціонування. Враховуючи ієрархічність побудови та функціонування соціальних систем, можна стверджувати, що система національної безпеки є складною багаторівневою соціальною системою, яка формується під впливом багатьох чинників внутрішнього та зовнішнього спрямування. Взаємозалежність всіх складових системи національної безпеки обумовлена нерозривністю процесу розвитку людини, суспільства, держави.

Соціальна безпека держави гарантує стабільність, попереджає і мінімізує соціальні ризики та загрози, сприяє збереженню та розвитку людського потенціалу, створює умови гідного життя сучасному та майбутньому поколінням.

Розуміння того, як держава має забезпечувати соціальну безпеку, є різноманітним. Саме завдяки узагальненню результатів експертного опитування виникла можливість оцінити, систематизувати та визначити пріоритети у цих процесах.

3. Шляхи вдосконалення та основні пріоритети розвитку суспільної безпеки

Соціальна політика держави здебільшого має бути спрямована не на подолання наслідків тих чи інших соціальних хвороб, а на запобігання причин їх появи, усунення причин існуючих негативних соціальних явищ, причин виникнення соціальних ризиків, які виникають у державі, забезпечення декларованих соціальних гарантій.

Соціальна безпека як основа соціальної політики – це не лише запобігання небезпекам загалом, а такий стан держави, суспільства та особистості, який дозволяє нарощувати творчий потенціал окремої людини та суспільства загалом, при якому з’являється впевненість у майбутньому та соціальна стабільність. Якісне зростання людського потенціалу є основним чинником сталого економічного та соціального розвитку України.

Соціальна безпека держави обумовлює досягнення певних орієнтирів, які визначаються показниками якості державного соціального управління, що можуть слугувати критеріями досягнення рівня соціальної безпеки. Серед цих критеріїв 64,8% респондентів перше місце відвели забезпеченню реалізації основних прав, гарантій і свобод людини; 58% – досягненню гідного рівня життя громадян. Чотири роки воєнного конфлікту на Сході Україні негативно впливають на життя громадян усієї країни та є прямою небезпекою життю людей на окупованих територіях. Саме тому, третім якісним критерієм досягнення високого рівня соціальної безпеки 52,4% опитаних визначили відсутність загроз життю та здоров’ю людини. Наявність розвиненого та чисельного середнього класу 40% експертів відзначили як якісну характеристику соціальної стратифікації суспільства.

Серед пріоритетів держави повинно бути подолання рівня бідності, який визначено 63,8% експертів найбільш небезпечною внутрішньою загрозою на сьогодні. Статистичні дані з рівня бідності населення є більш втішними, оскільки вони не перевищують 30%.

Недодержання соціальної безпеки держави призводить до таких негативних наслідків:

–         занепад економіки пов’язаний із падінням трудової моралі та трудової мотивації;

–         економічні кризи, які мають своїм найбільш небезпечним наслідком соціальний

вибух;

–         екологічні катастрофи, які обумовлені нехтуванням соціумом безпечного середовища проживання;

–         ігнорування системи ціннісних орієнтацій у суспільстві, негативне ставлення до освіти і науки, які визначають майбутнє країни.

Механізми ефективного впливу держави на соціально-економічні процеси та методи і засоби забезпечення соціальної безпеки залишаються недостатніми. Це спричиняє загострення в Україні значної кількості соціально-економічних проблем, доведення їх до рівня загроз національній безпеці.

Головними умовами прогресивного розвитку у будь-якій системі господарювання завжди є безпека та відповідальність. У трудовій сфері вони створюють можливості для цінності праці та обумовлюють її якісні перетворення, коли праця стає гідною. Соціальна безпека визначає стан реалізації національних інтересів у соціальній та трудовій сферах, а ступінь попередження та мінімізації соціальних загроз та соціальних ризиків показує рівень становлення та розвитку соціальної відповідальності. Проблеми гідної праці не виправдано не стали об’єктом національної безпеки ні в соціальній, ні в економічній її сферах. Соціальна відповідальність суб’єктів суспільних відносин щодо сфери праці на державному рівні практично несформована, а залученість її на виробничому рівні не дає очікуваних результатів щодо позитивного впливу соціальної безпеки та соціальної відповідальності на становлення та розповсюдження гідної праці.

Питання щодо стану соціальної безпеки, як однієї зі складових національної безпеки, є надзвичайно актуальним для України саме на нинішньому етапі. Соціальна складова в системі суспільно-політичних і економічних пріоритетів України набирає ваги одного з домінантних національних інтересів. Від ефективності соціальної політики залежить ставлення громадян до впроваджуваних реформ, до державних інституцій, політичних партій і окремих політиків, зрештою – до державності і незалежності України. Від якості та динаміки вирішення цих проблем значною мірою залежатиме також імідж нашої країни в очах європейської і світової демократичної спільноти.

Виходячи із вищезазначеного, можемо констатувати, що завдання пошуку нової парадигми та пріоритетів розвитку соціальної сфери сьогодні на часі. Йдеться, зокрема, про створення нормативно-правових та економічних умов і механізмів, які б оптимізували розподіл «сфер відповідальності» держави, суб’єктів господарювання всіх форм власності, найманих працівників та всього українського суспільства як суб’єкта формування і практичної реалізації соціальної політики. Тобто соціальна сфера повинна стати органічною й ефективною складовою суспільно-економічного комплексу держави. З цієї точки зору, серед умов, що сприятимуть удосконаленню як самої державної політики у соціальній сфері, так і підвищенню ефективності її практичного впровадження, дозволять значною мірою нейтралізувати загрози національній безпеці, що зумовлені соціальними факторами ризику, слід розглядати:

реформування політичної системи в Україні як запоруки узгодженості дій Президента, Уряду та Верховної Ради, їх солідарної відповідальності за соціально-економічну і політичну ситуацію в державі, що унеможливило б прийняття політично-кон’юнктурних чи вмотивованих вузько-клановими інтересами рішень, зокрема у соціальній сфері;

розробка та реалізація Стратегії соціальної безпеки України, яка була б органічно пов’язана із суспільно-політичними й, особливо, економічними перетвореннями в державі. Адже стан та розвиток гуманітарно-соціальної сфери перебуває у нерозривному причинно-наслідковому зв’язку зі станом та умовами розвитку реального сектора економіки, з впроваджуваною бюджетною, інвестиційною, кредитно-фінансовою, податковою політикою тощо.

Таким чином, експертні оцінки визначили і перешкоди на шляху укріплення соціальної безпеки держави, і чинники її формування та напрями забезпечення. Всі ці складові є основою для побудови та зміцнення суспільної безпеки держави і потребують реалізації таких стратегічних напрямів:

–         орієнтація державної політики на попередження і мінімізацію зовнішніх та внутрішніх загроз соціальної безпеці;

–         укріплення соціальної спрямованості державної економічної політики;

–         збалансованість системи національної безпеки та соціальної політики;

–         подолання корупції в системі органів державного управління;

–         зниження рівня тінізації в національній економіці та соціальній сфері;

–         реалізація соціальних інтересів громадян, їх прав і свобод;

–         розвиток прозорої системи публічного управління, створення професійного інституту публічної адміністрації;

–         підвищення якості та ефективності державного соціального управління;

–         використання соціального потенціалу суспільства на прискорення економічного та інноваційного розвитку;

–         сприяння становленню громадянського суспільства як суб’єкта державного управління;

–         запровадження в систему оцінювання органів державної влади показників якості та рівня життя громадян;

–         формування механізмів затребування відповідальності за стан соціальної небезпеки;

–         запровадження в систему державного управління принципів культури безпеки. 

Висновки

Отже, стратегія суспільної безпеки повинна базуватись на засадах забезпечення конституційно визначених соціальних гарантій та реалізації стратегічних пріоритетів соціально-економічного розвитку у нерозривній єдності з євроінтеграційними та глобальними орієнтирами України. Соціальні інтереси та загрози (ризики), а відтак і соціальні пріоритети повинні визначатись у єдиній «системі координат» соціально- економічної політики та гарантування національної безпеки України в різних сферах. Слід системно вдосконалювати нормативно-правову базу, регулюючи взаємовідносини у соціальній сфері, що, зокрема, передбачало б формування механізмів підтримання балансу між соціальними зобов’язаннями держави та реальними можливостями її бюджету. Важливо також реформувати організаційну структуру управління та створити механізми централізованого координування процесів впровадження державної соціальної політики; істотно вдосконалити систему статистичної звітності щодо стану соціальної сфери в державі, аналізу та прогнозування соціальних процесів і адаптувати її до сучасних європейських стандартів. Потребує вдосконалення науково-аналітичне та прогнозно-економічне обґрунтування соціальних законів і урядових рішень, для аналізування яких слід запровадити фахову соціальну експертизу.

Зрештою, важливо віднайти та впровадити у практику ринкові механізми розвитку соціальної сфери. З одного боку, потребує істотного посилення соціальна складова у регуляторній та управлінській діяльності держави, з іншого – система соціального забезпечення повинна стати більш незалежною, певною мірою самодостатньою, тобто органічно інтегруватись у національну економіку, побудовану на ринкових принципах.

Таким чином, проблема суспільної безпеки та вироблення оптимальної стратегії її забезпечення у нерозривній єдності з євроінтеграційними та глобальними орієнтирами вимагає глибоко виважених наукових і політичних підходів. Саме тому до обговорення цих питань важливо залучити широке коло фахівців – науковців, практиків, представників усіх органів влади, організувати належний інформаційний супровід стану вирішення зазначених проблем, налагодити широкий суспільний діалог для забезпечення дієвого зворотного зв’язку в системі «громадськість – влада». Потребує модернізації інститут соціальної інспекції та соціального аудиту, що надасть можливість більш ефективно реагувати на загрози соціальній безпеці та виробляти дієві механізми щодо їх попередження. 

Список використаної літератури

1. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підручник / За ред. Я.Ю. Кондратьєва. — К.: Юрінком Інтер, 2003.
2. Безпека суспільства у регіоні Румунія-Україна- Республіка Молдова: тристоронній підхід / Програма Схід-Схід: «Партнерство без кордонів». — Бухарест- Кишинеу-Київ: Б.в., 2008.

3 Новицький Г.В. Теоретико-правові основи забезпечення національної безпеки України: Монографія. — К.: Інтертехнологія, 2008.

4. Силласте Г. Социальная безопасность в системе внутренней безопасности общества и механизм ее обеспечения // Национальная безопасность и геополитика России. — 2001. — № 4-5.
5. Минаев Г.А. Безопасность организации: Учебник. — К.: КНТ, 2009.
6. Общая теория национальной безопасности: Учебник / Под общ. ред. А.А. Прохожева. — М.: Изд-во РАГС, 2005.
7. Возжеников А.В. Национальная безопасность: теория, политика, стратегия. — М.: НПО «МОДУЛЬ», 2000.
8. Шипілова Л.М. Порівняльний аналіз ключових понять і категорій основ національної безпеки України: Автореф. дис… канд. політ. наук: 21.01.01 /РНБОУ, Ін-т проблем національної безпеки. – К., 2007.
9. Ліпкан В.А. Національна безпека України: нормативно-правові аспекти забезпечення. — К.: «Тест», 2003.
10. Лупаина О.В. Основы национальной безопасности России в ХХІ веке // Национальная безопасность и геополитика России. — 2001. — № 4-5.
11. Пирожков С. І. Проблеми національної безпеки в контексті європейського вибору України // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. – Львів, 2003. – Вип. 5. – С. 36-52.
12. Стан та перспективи соціальної безпеки в Україні: експертні оцінки: монографія / О. Ф. Новікова, О. Г. Сидорчук, О. В. Панькова [та ін.] / Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ; НАН України. — К. ; Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2018. — 184 с.