Info-Center24

Право, історія та соціологія

Політика уряду гетьмана П. Скоропадського в галузі культури

Вступ

Свого часу Павло Скоропадський зауважив, що від часів Гетьманства 1918 р. українська державність стала фактом, з яким світ уже рахувався і буде рахуватися.

Проте ще й досі на Заході Україна розглядається як “життєвий простір”. І, безумовно, мав рацію перший Міністр закордонних справ незалежної України А.Зленко, коли говорив: “Багато політиків світу саме так і сприймають нас – як важливу територію. Ми ж маємо стати важливою нацією”[1].

Нинішні українські реалії змушують політиків прийняти результативні для держави і суспільства політичні рішення, насамперед щодо збереження української державності, національної безпеки, захисту національних інтересів.

Не буде перебільшенням сказати, що це є нагальними питаннями, вирішення яких потребує багато зусиль як з боку влади, так і народу України. І тільки наша єдність, як наголошував П.Скоропадський, дасть нам змогу витримати тиск зовнішнього світу на нас та рівночасно змусить той чужий світ ставитися до нас з повагою.

Однак тест на знання гетьманової науки сучасна українська політична еліта поки що склала на “незадовільно”[2]. Звернення до історії, зокрема до правління П.Скоропадського, є нині дуже важливим з огляду на ситуацію, що склалася в Україні.

Отже, дослідження ролі та значущості діяльності П.Скоропадського є вкрай актуальним – із доби Гетьманату 1918 р. мусимо нарешті здобути уроки, щоб не опинитися на узбіччі історії.

Аналіз останніх публікацій та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. На сьогодні існує велика кількість наукових праць (дисертаційних досліджень, монографій, статей, матеріалів конференцій), присвячених Гетьманату 1918 р., історичній постаті й державотворчій діяльності гетьмана П.Скоропадського, авторами яких є Я.Калакура, Г.Папакін, Р.Пиріг, О.Реєнт, В.Рум’янцев, В.Савченко, Ф.Турченко, Д. Яневський, О.Яременко та ін. Серед публікацій, що вийшли у світ останніми роками, необхідно виділити: історичні нариси Р.Пирога про утворення та фукціонування Гетьманату П.Скоропадського; книгу Д. Яневського, де автор системно розглядає феномен Української гетьманської держави 1918 р.  дослідження Ю.Фігурного, що стосується державотворчої та етнонацієтворчої діяльності П.Скоропадського; статтю В.Рум’янцева, який фокусує увагу на основних напрямах державотворчої діяльності гетьмана; матеріали конференції “Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії”. Крім того, у контексті нашого дослідження серед останніх публікацій важливими є праці В.Думанського, Д.Калинчука, С.Коника, Т.Ралдугіної, А.Хитри, Д.Шурхала та інших дослідників, зокрема С.Грибоєдова, І. Грозовського, С.Гнатюка, І.Дацківа, А. Єгорова, В.Капелюшного, О.Козій, О.Пшенишної.

Проте, незважаючи на чималий доробок науковців, діяльність П.Скоропадського в період Гетьманату з огляду на державотворення досліджено недостатньо, а точніше, як зазначає Я.Калакура, Гетьманат доби П.Скоропадського все ще залишається недоусвідомленим й історикам бракує україноцентризму в оцінці таких рубіжних явищ, яким був Гетьманат 1918 р.

Отже, мета роботи полягає в тому, щоб на підставі проведення джерелознавчого аналізу, узагальнивши думки науковців та враховуючи спогади гетьмана,  діяльність П.Скоропадського в період Гетьманату а саме: виокремити головні здобутки уряду П.Скоропадського з точки зору українського державотворення та культури.

1. Роль та значущість діяльності П.Скоропадського в галузі культури

Обраний гетьманом П.Скоропадським курс – це встановлення в Україні сильної державної влади, здатної забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці, розбудови могутньої, незалежної Української держави.

Однак про діяльність П.Скоропадського і донині точаться дискусії. Дослідження феномену Гетьманату триває близько дев’яти десятиріч і має полемічний характер. Існує також розмаїття поглядів і на саму особистість гетьмана. Діапазон характеристик П.Скоропадського дуже широкий – від зрадника до видатної постаті в українській історії. Зокрема, його в різний час називали:      зрадником; сепаратистом; класовим ворогом; німецькою маріонеткою; чесним і відданим другом Німеччини; білогвардійським підлабузником; своїм серед чужих, чужим серед своїх; Залізним гетьманом; українським Бонапартом; другим Мазепою; ясновельможним паном гетьманом; оперетковим повторенням свого славетного пращура; диктатором; авторитарним керівником; лиходієм, праведником; фундатором українізації та створення української церкви; патріотом; людиною двох культур – української та російської; громадським і військовим діячем; державотворцем; зразковим державним і політичним діячем; тимчасовим президентом України; видатною постаттю в українській історії.

Погляди П.Скоропадського на зміст держави під час його правління найбільш повно виявились у соціальній функції. По-перше, це спроба відродження козацтва як соціальної основи Української держави; по-друге, забезпечення суспільно-політичної еволюції українського робітництва; по- третє, розвиток української інтелігенції як основи національного і культурного розвитку[3].

Про культурний розвиток держави необхідно сказати окремо. П.Скоропадський цьому напряму державної політики надавав дуже важливого значення.

“Мы сначала должны демократизировать страну, воспитать людей, развить в них сознание долга, привить им честность, расширить их культурный горизонт, и тогда только лишь можно разговаривать о дальнейшем этапе социальной эволюции” – писав він у своїх “Спогадах”[4]. “Культурный действительно класс украинцев очень малочислен. Это и является бедой украинского народа”[5].

У період правління П.Скоропадського було підготовлено і затверджено 17 законів, 14 постанов, два статути та одна інструкція – усього 34 документи, що стосувалися розвитку освіти, науки і культури. Цей комплекс офіційних документів свідчить про велику роботу уряду в напрямі реформування та створення нових вищих, середніх та початкових навчальних закладів України. Закладалися підвалини діяльності вищих українських наукових установ, організовувалися дослідницькі інститути, що діють і досі, створювалися бібліотеки, уживалися заходи з охорони пам’яток історії, культури та мистецтва. З фондів Державної скарбниці на ці справи було асигновано 34 млн 853 тис. 593 карбованці. Варто наголосити, що сім законів, постанов та інструкцій заклали фундамент організації Української Академії наук та Національної бібліотеки. Це надало могутнього поштовху до розвитку центральних державних наукових інституцій, які відіграли визначну роль у становленні вітчизняної фундаментальної науки[6].

П.Скоропадський дійсно дбав про майбутнє України, розвиток української мови, формування української інтелігенції, що свідчить про україноцентричну позицію гетьмана П.Скоропадського, сутність якої підтверджено документально.

Так, зважаючи на те, що на наступні навчальні роки була потрібна більша кількість україномовних професорів, восени 1918 р. 33 молодих, перспективних у науковому плані українці були прийняті на посади професорських стипендіатів для підготовки до майбутньої викладацької праці. Цій справі слугувало кілька законів, затверджених П.Скоропадським, зокрема “Про заснування 20 стипендій у розмірі від 5 000 до 7 200 карбованців для підготовки професорів вищих навчальних закладів України з викладанням українською мовою”[7]. Крім того, було вжито заходів з українізації установ, ухвалено асигнувати Міністерству освіти на курси українознавства для вчителів по всій Україні 2 184 790 карбованців[8].

Як свідчить аналіз літератури, усього за сім з половиною місяців – саме стільки проіснувала Українська держава П.Скоропадського – було:

  • засновано Українську академію наук, яку очолив відомий учений В.Вернадський;
  • створено мережу українських початкових і середніх шкіл, мережу навчальних закладів національних меншин; відкрито 150 нових україномовних гімназій;
  • уведено в шкільну й гімназичну програми українську мову, історію та географію України як обов’язкові предмети;
  • видано кілька мільонів підручників українською мовою;
  • відкрито два державних українських університети (17 серпня 1918 р. вийшов закон про заснування в Кам’янець-Подільському Державного українського університету, другий закон, який побачив світ того ж дня, стосувався відкриттю університету в Києві, а точніше – “Про перетворення Київського Народного українського університету в Київський Державний український університет”);
  • розширено мережу національної вищої школи, зокрема засновано більше 20 вищих навчальних закладів: Одеський політехнічний, Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути тощо;
  • створено в усіх вищих навчальних закладах України кафедри української мови, літератури та історії;
  • надано нового імпульсу театральному життю України, зокрема створено Державний народний театр, Державний драматичний театр, Український національний театр під керівництвом П.Саксаганського, “Молодий театр” Л.Курбаса, Залізничний театр, Херсонський український драматичний театр, Державну драматичну школу та ін.;
  • зроблено суттєвий внесок у розвиток національної музичної культури, а саме: створено Національний оперний театр, Музично-драматичний інститут, Першу дитячу оперу, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр, Державну капелу бандуристів, школу кобзарів; Київське концертне бюро та ін.
  • засновано нові художні, бібліотечні та музейні заклади – Національну галерею мистецтв; Національну бібліотеку, Український історичний музей; Черкаський краєзнавчий музей, музей церковноісторичної та археологічної громади, а також десятки інших установ, що мали сприяти відродженню української культури.

Слід наголосити, що за правління П.Скоропадського українська національна університетська освіта, по-перше, набула державно-правового характеру, по-друге, оформилась у початкуючу функціональну систему. Гетьман дав принципову згоду на заснування українських університетів як осередків національної культури, затвердив закони, на базі яких творилися університетські заклади і заповнювалися їх штати, сприяв ректорам у розв’язанні складних матеріально-технічних проблем[9].

Отже, саме в галузях освіти, науки, культури найбільшою мірою виявилися конструктивна діяльність П.Скоропадського. Успіхи у проведенні політики в цих галузях сприяли розбудові Української держави. Це була дійсно результативна державна політика, незважаючи на дуже складні часи, оскільки, з одного боку, довелося вести ідеологічну боротьбу з прибічниками більшовизму, з другого – долучати до співпраці українську опозицію в особі М.Грушевського, С.Петлюри, В.Винниченка.

Підкреслимо, що всі дослідники Української держави 1918 р. дотримуються одностайної думки: Гетьманат був і залишається до сьогодні взірцевою інституцією в сенсі опіки над освітою, наукою та культурою. Тобто, як зауважує Д.Яневський, ні ДО, ні ПІСЛЯ квітня – грудня 1918 р. жодне державне утворення, яке існувало на території сучасної України і позицінувало себе як “українське”, не зробило того, що зробила команда Скоропадського.

Результати діяльності П.Скоропадського в зазначених галузях є відповіддю опонентам, які вважають, що держава, яку будував П.Скоропадський, “була ні українська, ні російська”.

2. Головні здобутки уряду П.Скоропадського в галузі культури та освіти

Аналіз літератури дає підстави виділити такі основні напрями державотворчої діяльності П.Скоропадського та його уряду[10]:

  • розвиток освіти, науки, культури, де найбільшою мірою виявилася україноцентрична позиція П.Скоропадського;
  • розвиток законотворчості Української держави (за час існування Гетьманату було прийнято близько 500 нормативно-правових актів, завдяки яким була стабілізована економіка і фінансова система, закладені правові підвалини держави, сформована система судочинства, визначено правові основи громадянства тощо; затверджений П.Скоропадським 02 липня 1918 р. закон про українське громадянство, як відзначають дослідники, був майже бездоганним, оскільки не тяжів до жодних фантомів);
  • створення судової системи; законом від 02 червня 1918 р. відновлено мирову юстицію; система загальних судів в Україні вибудовувалася відповідно до законів від 08 липня 1918 р.;
  • започаткування процесу формування інституту державної служби в Україні; створення владних інститутів (зокрема Малої Ради Міністрів), необхідних для повноцінного функціонування як глави держави, так і державного механізму в цілому;
  • розбудова державних фінансових інститутів, налагодження грошового обігу, удосконалення грошової системи (українська валюта була забезпечена природними багатствами і головним чином цукром);
  • відновлення приватної власності, що сприяло економічному піднесенню;
  • розбудова Збройних сил: прийнято закон про загальний військовий обов’язок та розроблено план організації армії, яка мала нараховувати понад 300 тис. чол.; створено центри підготовки кадрів для армії (Військова Академія, чотири кадетські школи; дві військових школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії і технічної служби); розпочато розбудову українського морського флоту; зроблено практичні кроки з відновлення козацьких традицій, формування українського вільного козацтва, яке мало бути свого роду військовим резервом.

Отже, здобутки уряду П.Скоропадського чималі. Це свідчить насамперед про те, що урядовці працювали. Гетьман у своїх “Спогадах” писав: “Я лично приходил в совет министров каждый вечер и видел, что зря люди там не сидели. Нужно, наоборот, удивляться, что правительственный аппарат был сравнительно так скоро налажен и даже выдержал такое испытание…”[11].

Загалом державотворча діяльність П.Скоропадського та його команди охоплювала близько 30 напрямів. Дослідники констатують, що формально- правові підвалини фукціонування режиму в цілому було сформовано впродовж перших 100 днів нової держави. Після цього процес не тільки не пригальмувався, але, навпаки, лише набирав обертів. Саме це дає підстави для підтвердження висновку Т.Подковенко про те, що доба Г етьманату – це дійсно “період справжнього розвитку української державності”, хоча сам гетьман був дуже далекий від ейфористичної оцінки своєї діяльності на ниві державного будівництва[12].

Найважливішими досягненнями гетьманського уряду були успіхи у проведенні політики в галузях освіти, науки, культури, що вказує на чітку артикуляцію україноцентризму в діяльності П.Скоропадського в добу Гетьманату 1918 р. і де найбільшою мірою виявилося його “конструктивне державництво”.

Як і уряд УНР, керівництво гетьманської держави дбало про задоволення культурних потреб національних меншин. З урядовому повідомлені від 10 травня 1918 р. зазначалось, що в Українській Державі будуть забезпечені права всіх національностей й «уряд ставиться з великою пошаною до їх культури та не буде послуговуватись ніякими засобами гніту й нетерпимості по відношенню до якої б то не було частини своїх громадян»*. Це насамперед стосувалося польської та єврейської громад, які разом складали біля 13% населення України. За Гетьманату було одержавлено 35 єврейських і 12 польських гімназій. З осені 1918 р. польська громада міста Кам’янця-Подільського відкрила ще 2 польські гімназії та підготовчі курси при них”. 20 червня в помешканні Польського народного університету відбувся перший випуск Польських комерційних курсів. Па цю урочистість отримав запрошення міністр освіти М.П. Масиксменко. Значна допомога надавалась культурним закладам мусульман міста Києва”[13].

В культурницькій політиці гетьманського уряду великої ваги надавалося ролі держави у культурному будівництві, створенню саме державних культурних інституцій як осередків національного відродження. На той час це був новий підхід, оскільки за Центральної Ради в силу нерозвиненості державних інститутів, а також соціалістичних ілюзій її провідників, культура вважалася переважно засобом громадської ініціативи. Згідно з такою концепцією. Українська Академія наук створюється не як напівдержавна асоціація вчених, чого прагнула значна частина українських діячів”, а як елітна державна інституція з широкими практичними завданнями по розвитку продуктивних сил країни та закладенню наукових підвалин національного розвитку’ Київський народний український університет, який був створений за часів Центральної Ради як громадський заклад, за Гетьманату перетворюється в державний, з наданням йому власного приміщення та необхідного фінансування. Крім того, в Кам’янці-Подільському було засновано Держави їй Український університет та виділено з державної скарбниці кошти на його утримання. Урядом було взято на державне утримання українські гімназії, відкриті громадськими організаціями за часів УНР та створено 50 нових державних середніх шкіл. З мстою підготовки, на необхідному рівні, кадрів для українських театрів було засновано Державну драматичну школу та Державні інструкторсько-режисерські курси. Також гетьманський уряд організував такі державні культурні заклади загальнонаціонального значення, як Національна бібліотека, Симфонічний оркестр. Державна капела, Кобзарська школа. За гетьманщини було закладено основу Національного музею, Центрального архіву. Національної галереї, велася підготовка до відкриття Державного оперного театру. Зусиллями Головного управління мистецтв та національної культури було створено Державний драматичний театр. Народний театр у Троїцькому Домі, котрий був організований з допомогою Генерального Секретаріату як приватний заклад, отримав статус державного з наданням йому необхідної матеріальної підтримки.

Велике значення в культурному будівництві відіграє спосіб управління освітніми справами. За самодержавства, керування освітою було максимально централізоване, для вирішення найдрібнішого питання потрібен був дозвіл адміністрації. Все було спрямовано на те, щоб оберігати школу від будь-якої свіжої думки, проводити ідеї тільки консервативної казенної педагогіки. Тимчасовим Урядом старі попечителі округів були заміщені представниками громадянства, директори й інспектори народних шкіл були обмежені в своїй діяльності, міські, повітові й губерніальні «училищные советы» було скасовано, а справу початкової освіти передано до земств та міських дум, педагогічним радам надавалося більше прав в житті школи. Разом з тим, представники організованого вчительства та громадянства починають формувати нові, колективні органи управління освітою: шкільні ради та комітети народної освіти, Другий всеукраїнський педагогічний з’їзд, який відбувся в серпні 1917 р., вирішив, що Генеральний секретаріат освіти, тимчасово, до зміни умов політично-громадського життя України, повинен мати своїх представників-комісарів в кожній губернії та повіті з метою «постійного зв’язку з місцями охорони української культури й сприяння утворенню української школи».

Після проголошення Української Народної Республіки було скасовано шкільні округи й замінено комісаріатами з представників всіх національностей України. Дирекції й інспекції народних шкіл було ліквідовано, а їх функції, згідно з законом, ухваленим Центральною Радою 14 січня 1917 р., виконували комісари освіти та шкільні ради. Також, при Генеральному Секретареві освіти було утворено Генеральну шкільну раду освіти, яка складалась з представників Центральної Ради, Національних міністерств, делегатів від українських, російських, польських, єврейських вчительських спілок. Вона виконувала законодорадчі та певні адміністративні функції. На практиці це мало привести до якомога ширшої децентралізації управління освітою[14].

На жаль, за Гетьманату значна частина проросійськи налаштованих урядовців чинила спротив відродженню української культури. Деякі губернські й повітові старости переслідували культурних працівників під приводом боротьби з більшовицькою агітацією. Особливо активізувалися антиукраїнські сили після проголошення гетьманом 14 листопада 1918 р. федерації України з майбутньою небільшовицькою Росією. Новий уряд на чолі з С.Гербелем і, особливо, військова влада, наділена широкими повноваженями для боротьби проти Директорії, за місяць свого правління встигли завдати значних збитків українському відродженню. Офіцерські дружини захопили приміщення Українського клубу, Українського наукового товариства, Київського державного українського університету, Комерційного інституту. Наказом київського отамана всі вищі школи було тимчасово закрито під приводом «уникнення впливу шкідливих елементів на студентську молодь».

Незважаючи на вищезгадані негативні явища, можна зробити висновок, що гетьманська доба в культурній галузі дала багато позитивного. Гетьман ГІСкоропадський, міністри освіти та мистецтв М.Василенко, П.Стебницький, В.Науменко доклали значних зусиль для відродження української культури.

В результаті було проведено українізацію школи всіх ступенів. Не займаючи старі російські гімназії, уряд вимагав вивчення в них як обов’язкових предметів української мови і літератури, історії та географії України. Натомість, протягом літа-осені, по містах і деяких селах було відкрито близько 100 українських гімназій. В рамках цієї політики відбулося заснування двох українських державних університетів у Києві та Кам’янці-Подільському. Видатними віхами національно-культурного будівництва в Українській Державі були заснування Української Академії наук 14 листопада 1918 р., Національної галереї мистецтв, Національного музею та Української Національної бібліотеки з книжковим фондом понад 1 млн. книжок. До цих досягнень треба ще додати заснування Українського драматичного театру, Української Державної капели під проводом О.Кошиця та Державного симфонічного оркестру під керівництвом О.Горілого). 

Висновки

На підставі проведення аналізу наукових праць та крізь призму спогадів гетьмана П.Скоропадського зроблено спробу комплексно дослідити його діяльність у період Гетьманату з позицій україноцентризму, зокрема розкрито головні здобутки уряду П.Скоропадського та виокремлено найважливіші його досягнення – успіхи у розвитку освіти, науки, культури. Крім того, охарактеризовано погляди П.Скоропадського щодо збереження України, висвітлено причини падіння Гетьманату та доповнено їх перелік.

У роботі також акцентовано увагу на повчальних уроках тієї доби, що є важливими для сьогодення в контексті становлення та розбудови Української держави: знаходження спільної мови Президента України з лідерами українських політичних партій; наявність у глави держави дієвої команди; розвиток інституту державної служби; незважаючи на складний час, вироблення та реалізація результативної державної політики, насамперед у галузях освіти, науки, культури; здійснення демократичних реформ; установлення довіри народу до влади; зниження рівня напруженості в суспільстві; наявність ідеології державотворення; проведення конструктивної зовнішньої політики держави; спроможність лідера нації до консолідації всієї України, громадяни якої здатні його підтримати. 

Список використаної літератури

  1. Внутрішня та зовнішня політика Павла Скоропадського, її здобутки і недоліки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://urist-ua.com/akts/1617/ mdex.html?page=П.
  2. Демеденко О. Євроатлантична інтеграція: реалії та перспективи / О. Демеденко // Політ. менеджмнет. – 2007. – № 4 (25).
  3. Думанський В. Гетьманова наука. Уроки Скоропадського [Електронний ресурс] / Володимир Думанський. – Режим доступу: http://ar25.org/artide/getmanova- nauka-uroky- skoropadskogo.html.
  4. Завальнюк О. М. Гетьманат Павла Скоропадського: розбудова національної університетської освіти [Електронний ресурс] / О. М. Завальнюк // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії : [матеріали Всеукр. наук. конф., 19-20 трав. 2008 р.]. – Режим доступу: http://cooШb.com/b/256П2/read.
  5. Калакура Я. С. Образ гетьманату в новітній історіографії [Електронний ресурс] / Я. С. Калакура // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії : [матеріали Всеукр. наук. конф., 19-20 трав. 2008 р.]. – Режим доступу: http://coollib.eom/b/256112/read.
  6. Кудлай О. Б. Законотворча діяльність українських урядів доби гетьмана П. Скоропадського в галузі освіти і культури (за матеріалами газети “Державний Вістник”) [Електронний ресурс] / О. Б. Кудлай // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії : [матеріали Всеукр. наук. конф., 19-20 трав. 2008 р.]. – Режим доступу: http://coollib.com/b/256112/read.
  7. Машевський О. Політика уряду гетьмана П. Скоропадського в галузі культури, науки, мистецтва / Олег Машевський // Студії з архівної справи та документознавства. – 1999. – Т. 5. – С. 123-128
  8. Пиріг Р. Я. Гетьманат Павла Скоропадського: сутність і форма державності [Електронний ресурс] / Р. Я. Пиріг // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії : [матеріали Всеукр. наук. конф., 19-20 трав. 2008 р.]. – Режим доступу: http://coollib.com/b/256112/read.
  9. Рум’янцев В. Павло Скоропадський в українському державотворенні (до 140-річчя з дня народження) [Електронний ресурс] / В. Рум’янцев // Вісн. Нац. акад. правових наук України. – 2013. – 1(72). – Режим доступу: http://visnyk.kh.ua.
  10. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 / Павло Скоропадський ; голов. ред. Ярослав Пеленський. – Київ ; Філадельфія, 1995. – 494 с.
  11. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського: досягнення і поразки [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://istoriya.com.ua/ukranska-derzhava- getmana-pavla-skoropadskogo-dosyagnennya-i-porazki.htm.
  12. Українська держава за часів правління гетьмана Скоропадського [Електронний ресурс]. – Режим доступу:     http://e-works.com.ua/work/1574_Ykrainska_derjava_za_chasiv_pravlinnya_getmana_Skoropadskogo.html.
  13. Фігурний Ю. С. Державотворча та етнонацієтворча діяльність українського гетьмана Павла Скоропадського в українознавчому вимірі [Електронний ресурс] / Фігурний Ю. С. – Київ : НДІУ, 2008. – 128 с.
  14. Хитра А. Я. Державно-правові погляди Павла Скоропадського : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Хитра Андрій Ярославович. – Львів, 2003.- 20 с.
  15. Яневський Д. Проект “Україна”, або Спроба Павла Скоропадського / Данило Яневський. – Харків : Фоліо, 2010. – 284 с.