Вступ

Серед позасудових засобів захисту особливе місце займає звернення до омбудсмана (уповноваженого з прав людини). Особливе значення такого засобу захисту прав людини, як звернення до уповноваженого з прав людини, визначається специфічним статусом останнього. Адже, з одного боку, він включений до системи інститутів держави, а, з іншого, він певним чином належить до інституцій громадянського суспільства. Крім того, інститут омбудсмана покликаний забезпечити захист прав людини, які порушені державою в особі її представників. Однак можливе звернення і щодо порушення прав людини іншими недержавними суб’єктами.

У сучасному світі глобалізаційні процеси вимагають особливої уваги до пошуків шляхів укріплення цінностей демократії, що, зокрема, повинно знайти місце у забезпеченні та гарантуванні захисту прав людини та громадянина. Розвиток цієї проблематики у світовій правозахисній практиці набув особливого значення з прийняттям основних міжнародно- правових документів у галузі прав і свобод людина та громадянина – Загальної декларації прав людини, проголошеною Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., та Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., підписану членами Ради Європи.

Серед організаційно-правових механізмів захисту основних прав і свобод людини та громадянина в сучасній правозахисній практиці особливої уваги заслуговує інститут омбудсмена (в Україні – Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини), основна мета функціонування якого є відслідковування за законністю дій державних органів і дотриманням прав та свобод громадян.

На сьогоднішній день інститут омбудсмена як організаційно-правовий механізм захисту прав людини функціонує у всіх країнах демократичного світу, на який вплинули власні традиції та особливості культурного, соціально-політичного розвитку. Під впливом цього сформувалися різні моделі інституту омбудсмена.

Однак сьогодні в умовах глобалізації назріла необхідність пошуку спільної концепції в системі правозахисту, де значну роль грає інститут омбудсмена як організаційно-правовий механізм захисту прав людини та громадянина. 

1. Історія становлення інституту омбудсмена у світовій правозахисній практиці

Інститут омбудсмена був запроваджений у 1809 р. у Швеції у час лібералізації суспільних відносин, обумовлених появою конституційних норм, коли парламент Швеції (рикстаг) прийняв закон – Документ про правління. Згідно з цим документом парламент був наділений правом обирати спеціального парламентського комісара (омбудсмена юстиції), який мав здійснювати нагляд за дотриманням законодавства. Такий політичний крок необхідний був з метою урівноваження компетенцій парламенту з повноваженнями короля через надання йому додаткових контролюючих функцій.

Швеція створила приклад «сильної» (класичної) моделі омбудсмена. Передумовами формування такого інституту в Швеції стали, по-перше, високо розвинута багатовікова традиція верховенства права; по-друге – сформовані відповідні політичні підстави, що виражалося у існуючому протистоянні королівської влади та парламенту, коли постала потреба посилення ролі парламенту у державному управлінні. Запровадження інституту омбудсмена у Швеції стало засобом досягнення рівноваги парламенту до королівської влади у постаті королівського канцлера юстиції. [5]

Омбудсмен шведського парламенту був наділений широкими повноваженнями та сферою компетенції: контроль за центральними органами влади та управління, судами та місцевими органами адміністрації, збройними силами, посадовими особами державних підприємств. Основними засобами впливу в нього були право на необмежений доступ до протоколів та документів, у тому числі секретних, право законодавчої ініціативи, право ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, котрі не виконують його вимог, і навіть накладати штрафи, право розпочинати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання своїх обов’язків на правах надзвичайного прокурора та ін.

Наступною країною, де був запроваджений інститут омбудсмена, стала Фінляндія. Це відбулося у 1919 р., коли Конституцією Фінляндії було законодавчо закріплено створення омбудсмена юстиції, до компетенції якого відносилося здійснення нагляду за дотриманням закону і виконанням обов’язків судами та іншими органами влади, державними службовцями, а також за законністю дій працівників публічних організацій та інших осіб при виконанні ними своїх обов’язків. [5, с.4-5]

Модель інституту омбудсмена у Фінляндії була близькою до швецької. До сфери компетенції та повноважень омбудсмена в цій країні належали право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, право виступати за рішенням парламенту державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції.

Досвід Швеції та Фінляндії у запровадженні інституту омбудсмена в державі заклав добре підґрунтя у розвитку інструментів правозахисної діяльності у державному управлінні європейських та північноамериканських країн у ХХ ст.

Однак активно поширюватися практика запровадження інституту омбудсмена у світі почала лише з 50-х років ХХ ст., коли учасники конференції ООН 1959 р. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу. З цього часу протягом наступних двох десятиліть інститут омбудсмена запровадили у Норвегії, Данії, Великобританії, деяких провінціях Канади, ряді штатів США, Португалії, Франції тощо.

На середину 70-х рр. ХХ ст. значення інституту омбудсмена було наскільки безперечним в системі правозахисту, що постала необхідність розвитку наукової концепції омбудсмена, результатом чого стало створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмена, який об’єднував національні інституції більш ніж 50 країн світу. Основним завданням Міжнародного інституту стало формування наукової концепції омбудсмена, яка мала базуватися на наукових дослідженнях, які будуть широко представлені на спеціальних освітніх форумах, організованих з метою обміну інформації і наступним впровадженням в навчальний процес освітніх програм з підготовки фахівців в галузі захисту прав людини через інститут омбудсмена.

В 1988 р. Міжнародний інститут омбудсмена отримав статус міжнародної громадської організації під назвою «Європейський інститут омбудсмена», на меті якого постало вирішення завдання підтримки та сприяння розвитку інституту омбудсмена в Європі, забезпечення науковим супроводом його діяльності, та надання можливості обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмена був прийнятий Уповноважений з прав людини України.

Інтерес світової спільноти до розвитку системи правозахисту через організаційно-правовий механізм інституту омбудсмена посилився в умовах створення Європейського Союзу Маастрихтським договором, котрий був підписаний 7 лютого 1993 р., що стало реалізовуватися через запровадження посади Європейського омбудсмена. [2]

Такий політичний крок в міжнародній політиці був покликаний рядом причин, зокрема, необхідністю створення єдиного правового поля, де б діяли загальні правила та умови, які б регулювали здійснення обов’язків омбудсмена, відповідно до положень Договорів про утворення європейських співтовариств.

Європейський омбудсмен керується Рішенням Європарламенту від 9 березня 1994 р. «Про правила та загальні умови регулювання виконання обов’язків омбудсмена» [10]. Це прийнято вважати за Статут Європейського омбудсмена.

До повноважень Європейського омбудсмена відноситься: сприяння розвінчання порушень порядку управління в діяльності інститутів та органів Співтовариства, за виключенням Суду і Суду першої інстанції, які діють в своїй судовій ролі, і здійснювати рекомендації щодо їх припинення (ст.2, п.1); прийняття скарг у випадку порушення порядку управління діяльністю інститутів чи органів Співтовариства, за виключенням Суду чи Суду першої інстанції, які діють в своїй судовій ролі (ст.2, п.2); проведення за власною ініціативою або на підставі скарг розслідувань, які він вважає виправданими для виявлення будь-якого передбачуваного порушення порядку управління в діяльності інститутів і органів Співтовариства (ст.3, п.1); сповіщення інституцій ЄС про отриману інформацію на порушення прав та свобод громадян та пошук разом з ними вирішення проблеми з метою усунення конкретного порушення порядку управління і задоволення скарги (ст.3, п.5), по можливості представлення попередніх рекомендацій для усунення порушень (ст.3,       п.6); направлення звіту Європейському парламентові та відповідним установам; (ст.3, п.7); сповіщення скаржників про результати свого розслідування; представлення річного звіту в кінці щорічної сесії Європейському Парламенту про результати проведених розслідувань (ст.3, п.8) [10]

Суттєві зміни в реформуванні інституту Європейського омбудсмена відбулися у зв’язку з прийняттям Лісабонського договору або Договору про реформування Європейського Союзу, який був підписаний 13 грудня 2007 р. і набув чинності 1 грудня 2009 р. Цим договором передбачалося проведення суттєвих змін в засади функціонування Європейського Союзу, зокрема і в напрямку посилення інституції Європейського омбудсмена.

З аналізу розвитку інституту омбудсмена як організаційно-правового механізму захисту прав людини та громадянина інститут омбудсмена як державно-правовий інститут може модифікуватися і в світовій практиці зустрічаються різні його моделі. Класифікації моделей інституту омбудсмена можна здійснювати за наступними критеріями: способом призначення, місцем, яке займає правозахисник у державно-правовій системі, підзвітністю тій чи іншій гілці влади, об’ємом повноважень тощо. [7; с.49-50]

Так, за способом призначення виділяють країни, де омбудсмен призначається парламентом або однією з його палат. Однією з таких країн є Україна, де омбудсмен (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини) призначається Верховною Радою України.

Іншими органами державної влади призначаються омбудсмени в Румунії, Новій Зеландії, Франції, Великобританії, деяких країнах Африки. Зокрема омбудсмен (Посередник) у Франції призначається Радою міністрів, згідно з законом про заснування посади Посередника 1973 року – на 6 років, а у Великобританії парламентський уповноважений призначається королевою.

У державах з федеративною формою устрою інститут омбудсмена може існувати і на рівні окремих суб’єктів федерації. Так, у Канаді є омбудсмени федерального та провінційного рівнів, в Австралії – на федеральному рівні, та на рівні штатів.

Також розділяють моделі інституту омбудсмена в країнах з англосаксонською і континентальною системами права, або скандинавську, континентально-європейську та англо- американську. [7]

Відмінність між шведською та англосаксонською полягає в тому, що в Англії існує так званий «парламентський фільтр», коли громадяни первинно мають звертатися до представників омбудсмена, а потім до останнього.

Також існують країни з колегіальною омбудсменівською службою, де повноваження правозахисту покладені на кілька посадових осіб. Така модель інституту омбудсмену існує на африканському континенті. Тут служби омбудсменів функціонують або у вигляді комісії, коли рішення в справі ухвалюються колегіально членами комісії, або у вигляді об’єднаної служби омбудсменів, де кожний з них працює та приймає рішення автономно. [7]

Законодавче закріплення положення про постійний характер діяльності Уповноваженого свідчить про надання йому першорядного значення як засобу охорони та захисту прав і свобод людини. Це відіграє суттєву роль у визначенні місця названого інституту у правозахисному механізмі нашої держави і забезпеченні незалежності при реалізації його функцій, на що спрямовано, зокрема, положення ч. 1 ст. 20 Закону.

Практично у всіх країнах омбудсмани мають прямий контакт з громадянами. Виключення становлять Франція і Велика Британія, де скарги подаються тільки через депутатів парламенту – так званий «парламентський фільтр». Введення такого фільтру обумовлене двома головними при-чинами: по-перше, бажанням в жодному разі не порушити, не применшити значення традиційної практики, згідно з якою члени парламенту забезпечують відповідальність влади перед суспільством; по-друге – захистити омбудсмана від великої кількості звернень, що не належать до його компетенції. Практика свідчить, що в країнах, де немає «парламентського фільтру», омбудсман отримує велику кількість скарг, що не дає йому можливості розглядати їх всі по суті.

2. Інститут омбудсмана, методи діяльності та механізм захисту прав

Інститут омбудсмана характерний для багатьох систем захисту прав людини. У своїй діяльності він може мати загальне спрямування (уповноважений, представник, комісар з прав людини тощо) або спеціальне (уповноважений з прав дітей, жінок, національних меншин, інвалідів тощо). Він також може бути представлений на національному та місцевому (локальному) рівнях в межах національної системи захисту прав людини або на універсальному та регіональному рівнях у межах відповідних систем.

У механізмі захисту прав людини інститут омбудсмана розглядається як субсидіарний. Разом з тим, він може зайняти важливе місце у системі захисту прав, особливо у тих державах, які відчувають проблеми з ефективністю забезпечення та захисту прав у межах основних механізмів. Швидке реагування на звернення громадян щодо порушення прав, можливість контролювати дотримання прав органами державної влади та іншими представниками публічного сектору, співпраця з громадськістю й міжнародними організаціями – усе це підвищує значущість і дієвість омбудсмана як елементу системи захисту прав індивіда.

Інститут омбудсмана – незалежна правозахисна структура у механізмі захисту прав людини, яка формується вищими органами державної влади під контролем громадськості та має повноваження контролювати діяльність публічної влади щодо дотримання прав людини (за власною ініціативою або за ініціативою громадян).

Специфічною властивістю інституту омбудсмана є його «особистісний» характер. Якщо суд або адміністративний орган часто залишаються для осіб – носіїв прав людини доволі абстрактними, то омбудсман зазвичай має конкретне прізвище та обличчя. Це робить його більш доступним елементом механізму захисту прав людини у свідомості індивіда.

Крім того, якщо посаду омбудсмана займає людина, яка має належну репутацію та авторитет у суспільстві, великий досвід правозахисної діяльності, то це позитивним чином впливає на забезпечення та захист прав людини, як безпосередньо, так і через підвищення рівня довіри до системи захисту прав.

Незалежність омбудсмана передбачає неприпустимість і пряму заборону втручання з боку органів державної влади, політичних партій, ЗМІ, міжнародних і національних організацій, а також неупередженість у його діяльності та наявність достатніх ресурсів для виконання повноважень, свободу у здійсненні кадрової й організаційної політики.

При цьому діяльність омбудсмана має характер активного втручання, що проявляється як у повноваженнях на проведення перевірок, розслідувань, проваджень, так і у широкому розголосі та висвітленні діяльності, розповсюдженні інформації про порушення прав людини на національному рівні.

Для інституту омбудсмана характерні також гнучкість, динамічність і неформальний характер процедур у сфері захисту прав людини.

Важливою рисою інституту омбудсмана, яка впливає на ефективність захисту ним прав людини, є наявність прямого контакту з громадянами та забезпечення правової допомоги (у тому числі безоплатної) носіям прав людини.

Інститут омбудсмана характеризується швидким реагуванням на порушення прав людини, що особливо актуально в українських умовах.

Так, 23 травня 2018 року Уповноважений ВРУ з прав людини Людмила Денісова відкрила провадження за фактом нападу на ромський табір на Тернопільщині з огляду на те, що у ньому вбачаються явні ознаки дискримінації за національною ознакою та розпалення ворожнечі щодо ромської національної меншини.

За наявною у омбудсмана інформацією, ввечері 22 травня 2018 року радикально налаштовані особи спалили ромський табір, розташований в Великогаївському лісі Тернопільської області. Під час нападу невідомі особи використали вогнепальну зброю та відкрили стрілянину. В цей час у таборі перебували 7 дорослих та більше 30 дітей, які втекли до лісу.

Омбусман висловила занепокоєння з приводу тенденції до збільшення кількості інцидентів на ґрунті нетерпимості до представників ромської національної меншини, а також закликала правоохоронні органи до ретельного розслідування і вжиття заходів превентивного характеру щодо недопущення таких випадків у майбутньому, а громадськість – до толерантності, терпимості та недискримінації за будь-якими ознаками.

Уповноважений ВРУ з прав людини має широку юрисдикцію щодо захисту прав людини, зокрема:

• повноваження щодо проведення проваджень, розслідувань і перевірок;
• розгляду звернень громадян та ініціювання обов’язкових для розгляду подань з викладенням рекомендацій щодо усунення виявлених порушень прав людини органами державної влади;
• внесення пропозицій щодо змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади.

Інститут Уповноваженого ВРУ з прав людини поєднує риси «сильної» (наприклад, перевірки місць позбавлення волі в межах Національного превентивного механізму) та «слабкої» (наприклад, припинення розгляду звернень громадян, якщо зацікавлена особа звернулася до суду) моделі омбудсмана.

Велику частку повноважень Уповноваженого ВРУ з прав людини, як і будь-якого омбудсмана, займають контрольні та моніторингові процедури. Зокрема, він представляє щорічні доповіді про стан дотримання та захисту прав людини в Україні, за результатами яких формуються рекомендації органам державної влади, здійснює моніторингові візити, так само, як і його представники, до відповідних установ і організацій.

Так, 2 серпня 2018 року на офіційному сайті Уповноваженого ВРУ з прав людини було розміщено інформацію, що під час моніторингового візиту до притулку для дітей Служби у справах дітей Волинської обласної державної адміністрації регіональний координатор у Волинській області Віталій Єлов та співробітник Департаменту НПМ Олена Прашко виявили, що в дитячому притулку в м. Рожище діти зазнавали тілесних ушкоджень та сексуальних домагань з боку керівництва.

В притулку перебувало 33 дитини віком від 3 до 18 років. В десятьох з них монітори виявили сліди тілесних ушкоджень. Троє дівчат заявили про сексуальні домагання з боку родича директора установи. Діти розповіли, що директор установи та його брат, який працює там же черговим з режиму, їх били та психологічно тиснули. За словами потерпілих дітей, вони повідомляли про це виховательці, але вона жодним чином не реагувала.

Представники Уповноваженого терміново викликали до притулку представників Національної поліції, Служби у справах дітей, Прокуратури.

Уповноважений ВРУ з прав людини Людмила Денісова звернулась до Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я та до губернатора Волинської області з вимогою терміново забезпечити дітям захист і необхідну медичну та психологічну допомогу.

За останні роки в інституті Уповноваженого ВРУ з прав людини відбулися суттєві зміни. Зокрема, запровадження Національного превентивного механізму та моделі «Омбудсман+» (спільні з громадськістю моніторингові процедури), налагодження стійких зв’язків з міжнародними та національними правозахисними організаціями, розширення повноважень у сфері протидії дискримінації, доступу до інформації та захисту даних.

Разом з тим, призначення нового Уповноваженого ВРУ з прав людини у 2018 році виявило потребу вивести убезпечення цієї посади від політичного впливу на новий рівень. Попри порушення у процедурі голосування, термінах призначення на посаду та громадському контролі щодо кандидатур, новий омбудсман приступила до роботи, і початок її діяльності викликав неоднозначну реакцію на національному й міжнародному рівні. Крім того, правозахисники та громадські активісти висловлюють побоювання, що такий початок підірве довіру до цього інституту захисту прав людини, а належність омбудсмана до тієї ж політичної сили, що і керівництва Міністерства внутрішніх справ та Міністерства юстиції може вплинути на її незалежність.

Особливою юридичною природою відзначаються щорічні доповіді Уповноваженого про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні, які, згідно із ст. 85 Конституції, він представляє Верховній Раді України. Це випливає із змісту і спрямованості його доповідей, які характеризують не власне його діяльність, а розкривають стан дотримання і захисту прав і свобод людини, інформація про що отримується Уповноваженим в результаті здійснення ним контрольних повноважень у сфері додержання прав людини. При цьому моніторинг додержання конституційних прав людини в Україні, що здійснюється Уповноваженим, адресований не лише народним депутатам України, а й членам уряду, Президентові України, всім посадовцям високого рівня, суддям тощо. За результатами розгляду доповідей Уповноваженого парламент дає рекомендації відповідним органам державної влади щодо забезпечення додержання прав людини.

Проте слід зазначити, що на практиці з боку Верховної Ради не завжди виявляється належна увага і реакція на результати діяльності омбудсмана, хоча саме парламент, а не Уповноважений, має більш вагомі засоби впливу на органи державної влади при порушенні ними прав людини. Особливо при цьому слід зважити на те, що Акти реагування Уповноваженого, якими, згідно із Законом, є конституційне подання та подання Уповноваженого, мають переважно рекомендаційний характер. Водночас, аналіз українського законодавства засвідчує, що в ньому не передбачено ні організаційних, ні юридичних наслідків, які мають наставати в результаті діяльності омбудсмана для органів і посадових осіб, що припустились порушень прав людини. Отже, серйозною прогалиною українського законодавства є те, що в його нормах, з одного боку – не передбачено відповідних важелів впливу у розпорядженні Уповноваженого на суб’єктів, що порушили права людини, а з другого – немає адекватних засобів реагування парламенту за результатами його діяльності.

Ще однією проблемою діяльності українського омбудсмана є законодавча неврегульованість його представництва на місцях. У ряді країн діють як місцеві або регіональні омбудсмани, так і омбудсмани з певних питань, зокрема: омбудсман юстиції, споживачів, з питань економічної свободи, у справах преси – Швеція; з питань оборони – ФРН, Данія; з питань юстиції, рівності прав чоловіків і жінок, захисту прав споживачів та контролю за конкуренцією – Фінляндія; тощо[7]. Прикладом утворення посад регіональних уповноважених є Італія, де, відповідно до обласних законів № 8 та № 17 1974 р., запроваджено пост громадського захисника у Тоскані та Лікурії, а відповідно до Закону про устрій місцевої автономії 1990 р., взагалі в кожній політико-територіальній одиниці обов’язково запроваджується інститут омбудсмана – громадського захисника[8].

У США служби омбудсмана сформовані у штатах, містах і навіть в окремих установах – у лікарнях, школах, університетах тощо. Водночас, на федеральному рівні цей інститут у США не запроваджений [1, 49—51].

Вітчизняні науковці вбачають розв’язання цієї проблеми як через поєднання представництва на місцях із представництвом з певних питань, так і через встановлення представництва на рівні області та у місті Києві.

Серед рекомендацій, спрямованих на посилення впливу, незалежності та довіри Уповноваженого ВРУ з прав людини слід виділити такі:

1. Внесення змін до законодавства щодо процедури призначення на посаду.
2. Внесення змін до законодавства щодо критеріїв зайняття посади (у тому числі зниження вікового цензу та введення більш жорстких критеріїв щодо досвіду правозахисної діяльності).
3. Посилення громадського контролю за діяльністю омбудсмана.
4. Звернення до Конституційного Суду України щодо призначення на посаду омбудсмана.

Отже, інститут Уповноваженого ВРУ з прав людини має значний потенціал щодо захисту прав, однак він потребує більшої незалежності, з одного боку, та посилення, з іншого. 

3. Значення та роль інституту омбудсмена в системі правозахисту

Інституція омбудсмена є важливим механізмом національної системи захисту прав людини і в Україні. В українській державницькій системі правозахисту інституцію омбудсмена представляє Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Інститут омбудсмена в Україні був запроваджений у 1997, у зв’язку з набуттям чинності Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» (прийнятий 23.12.1997, набув чинності 15.01.1998) [9]

До повноважень Уповноваженого належить здійснення парламентського контролю за додержанням прав і свобод людини і громадянина, що закріплено в ст. 101 Конституції України [3] та ст.1 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [9].

Предметом контролю Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та громадянина є діяльність усіх органів державної влади та місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових та службових осіб (ст.22 Закону) [9]. Сфера компетенції Уповноваженого поширюється також на інших осіб, які в тому чи іншому обсязі виконують державно-владні функції.

Основні засади взаємодії Уповноваженого з прав людини з іншими органами полягають в тому, що його діяльність «доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод» (ст.4) [9].

Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначені відповідні засоби та методи реагування на порушення прав людини і свобод людини (ст.13-14) Актами реагування Уповноваженого є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до відповідних державних і недержавних структур, які є предметом його контролю, що визначено ст.15 Закону. При цьому акти звернення, хоча і носять рекомендаційний характер, вони залишаються важливим чинником впливу на поновлення порушених прав і свобод. Фактором впливу на досягнення успіхів у цій сфері є висока правова культура в державі.

Серед повноважень Уповноваженого Верховної Ради України Законом визначено розгляд звернень про порушення прав людини, що надходять на його адресу, а також власний контроль (моніторинг) за дотриманням та захистом прав і свобод людини та громадянина в Україні (через відвідування відповідних установ, ознайомлення з документами, проведення перевірок, запрошення відповідних посадових та службових осіб для отримання відповідної інформації щодо фактів порушення прав і свобод людини тощо) (ст.13) [9].

Контрольна функція парламенту України, зокрема, щодо діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини визначається його підзвітністю у вигляді щорічних та спеціальних доповідей про стан дотримання та захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні відповідно до п.17 ст. 85 Конституції України [3] та ст.18 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [9]. По результатам звітності Уповноваженого перед парламентом України приймається відповідна постанова.

Важливим внеском у розвиток правозахисної діяльності Уповноваженого є його власний аналіз (експертиза) законодавства у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, з результатами якого він має ознайомити Верховну Раду України у своїх доповідях.

Також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини наділений компетенціями участі у міжнародному співробітництві, зокрема «бере участь у підготовці доповідей з прав людини, які подаються Україною в міжнародні організації згідно з чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України» ( ст.19 Закону) [9]. Це дозволяє Уповноваженому на легальних засадах включатися в правозахисну діяльність прогресивної міжнародної спільноти і представляти Україну у цій сфері: відповідати за дотриманням Україною міжнародно-правових зобов’язань у сфері прав людини, а також, відповідно, слідкувати за приведенням національного законодавства у відповідність до норм та принципів міжнародного права.

Таким чином, діяльність Уповноваженого є додатковим організаційно-правовим механізмом у захисті прав людини до тих, що здійснює уряд, який функціонує у системі міжнародних відносин та сприяє обміну інформацією у цій сфері.

Слід також зазначити, що вся діяльність Уповноваженого з прав людини спрямована на реалізацію ще одного важливого завдання, покладеного на Уповноваженого в рамках здійснення ним парламентського контролю, – це сприяння підвищенню рівня правової поінформованості населення України (п.7 ст.3 Закону) [9]. Адже, лише змінюючи правову свідомість та культуру суспільства в цілому та окремих його членів можна забезпечити реальне утвердження нової системи цінностей, яка базувалася б на принципах демократії, верховенства права та поваги до прав людини.

Правова поінформованість населення України, де значну роль виконує Уповноважений, досягається і через збагачення обізнаності про міжнародні стандарти у галузі прав людини, які в умовах глобалізаційних процесів у світі мають бути максимально відображені в українському законодавстві. Так формуються передумови зрілої правової правосвідомості не лише пересічних громадян, а й представників органів державної влади України.

Таким чином, реалізується міжнародна прогресивна правозахисна політика у національній правовій системі.

Сучасна модуль національного інституту омбудсмена як організаційно-правового механізму захисту прав людини відноситься до сильної. Однак є держави де повноваження омбудсмена є дещо ширшими. Так, речник громадянських прав Республіки Польща може виступати в адміністративному та цивільному процесі на правах прокурора, в Швеції омбудсмен наділений повноваженнями розпочинати кримінальну справу проти будь-якої посадової особи в межах своєї юрисдикції, якщо, на його думку, для цього є вагомі підстави. Такими повноваженнями Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не наділений. У сучасних умовах виходу із соціально-політичної кризи назріла необхідність посилення його ролі в кримінальних та цивільних процесах. Тут доречно було б розглянути необхідність доповнення його повноваження можливістю внесення касаційного протесту на рішення суду в моменті порушення законодавства при розгляді відповідної справи.

З огляду на зазначене, вдосконалення статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини має відбуватися, зокрема, шляхом запровадження спеціалізованих представників Упов-новаженого з певних питань або, можливо, навіть спеціалізованих уповноважених. Створення посад певних спеціалізованих омбудсманів дозволить зробити більш продуктивною і діловою співпрацю омбудсманів з відповідними громадськими організаціями, сприятиме посиленню правового захисту конкретних соціальних груп населення України. Проте впровадження в Україні спеціалізованих омбудсманів не повинно стати наслідком бездумного копіювання існуючих зарубіжних моделей. Це має здійснюватися з урахуванням специфіки правового статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, механізму державної влади, чинної національної правової системи та головне — менталітету українського народу. Введення спеціалізованих омбудсманів повинно виступати одним із ефективних варіантів інституційного посилення захисту прав і свобод таких найбільш потребуючих державної уваги членів нашого суспільства, як неповнолітні, люди похилого віку, інваліди, студенти, військовослужбовці та ін. 

Висновки

Становлення інституту омбудсмена як організаційно-правового механізму захисту прав людини та громадянина в системі міжнародного правозахисту стало важливим кроком в розвитку демократичних цінностей та зміцненні верховенства права в умовах глобалізації в сучасному співтоваристві. Хоча на сьогодні сформувалося декілька його моделей, створення наднаціонального інституту омбудсмена, який представлений Європейським омбудсменом, та формування наукової концепції омбудсмена, де важливу роль зіграв Міжнародний інститут омбудсмена, дозволяє широко підійти до вирішення проблем у сфері захисту прав людини з врахування багатьох назрілих проблем на шляху глобалізації.

Український інститут омбудсмена на сьогоднішній день в національній правозахисній системі є важливим організаційно-правовим механізмом захисту прав людини, який завдяки наділеним широким повноваженням омбудсмена дозволяє впливати на регулювання правовідносин у цій сфері і узгоджувати правозахисну внутрішньодержавну політику згідно з міжнародними стандартами.

Таким чином, в умовах розвитку правових цінностей в сучасній Україні постає необхідність посилення ролі Уповноваженого у правозахисній практиці. Для цього необхідне підкріплення відповідних нормативно-правових актів низкою процесуальних норм, якими б розширили права Уповноваженого. 

Список використаної літератури

1. Барчук В.Б. Діяльність уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у сфері забезпечення національної безпеки України: [монографія] / В.Б. Барчук. – К.: Наук.-вид. відділ НА СБ України, 2009. – 153 с.
2. Договор о Европейском Союзе. Європейський Союз; Договір, Міжнародний документ від 07.02.1992 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://radaprogram.org/infocenter/lisabonskyy-dogovir-dogovir-pro-reformuvannya-yevropeyskogo-soyuzu.
3. Конституція України від 28.06.1996, із змінами, внесеними згідно із Законом N 2952-МІ (2952-17) від 01.02.2011. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page
4. Косілова О.І. Інститут омбудсмена в механізмі правового захисту прав і свобод особи – світовий досвід та Україна [Електронний ресурс].
5. Косінов С.А. Омбудсмен як інститут контролю за владою. / / Теорія і практика правознавства. – Вип. 1 (7) / 2015
6. Куліш А.М. Світові моделі діяльності омбудсмена [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://essuir.SUmdu.edu.Ua/bitStream/i23456789/34005/l/Kulish_ombudsman%2oInstitute.pdf.
7. Нєдов І. М. Місце інституту місцевого омбудсмана серед інших інститутів омбудсмана [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/20i0/Ur-2-20i0/049-54.pdf.
8. Офіційний сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ombudsman.gov.ua.
9. Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 12.1997№ 776/97-ВР. / / Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – ст.99. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/776/97-%D0%B2%D1%80
10. Решение европейского парламента от 9 марта 1994 г. о правилах и общих условиях, регулирующих осуществление обязанностей омбудсмана. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eulaw.edu.ru/spisok- dokumentov-po-pravu-evropejskogo-soyuza/instituty-i-organy-evropejskogo-soyuza/reshenie-evropejskogo-parlamenta-ot-9-marta-l994-g-o-pravilah-i-obshhih-usloviyah-reguliruyushhih-osushhestvlenie-obyazannostej-ombudsmana-perevod-a-o-chetverikova