Актуальність теми. У розвитку сучасної моделі підприємництва України важливу роль відіграються управлінські кадри. Ефективність їх діяльності суттєво зростає коли вони завойовують лідерський статус. Світло на цю проблему проливають численні теорії лідерства. Для глибшого розуміння суті цього феномену, важливо звернутись до історії вчення про лідера і лідерство, відслідкувати специфічні особливості в еволюції поглядів, проаналізувати сучасні ситуаційні теорії та міжнародні кроскультурні дослідження лідерства. Усе це допоможе нам віднайти орієнтири у підготовці кадрів, які здатні домінувати в інтерперсональних стосунках на основі ефективно вирішення групового завдання, зможуть гуртувати послідовників і вести їх до наміченої цілі найкоротшим шляхом.

Феномен лідерства привертав (і привертає) чималу увагу науковців. При цьому дослідники прагнуть не обходити увагою ту множину шляхів, якими варто просуватись, аналізуючи лідерство. Дійсно, фокусуючи увагу на особистості, не можна забувати про роль соціального середовища; під час вивчення характерних рис лідерів не можна упускати з виду проблеми, пов’язані з їхніми цілями й результатами; займаючись проблемами поведінки, не можна втрачати інтерес до ролей та інституціональних структур, у які «вписані» ці ролі. Основні теорії лідерства, які існують у сучасній науці, намагаються пояснити або причини лідерства, або його природу, а також мають переважно дескриптивний характер, даючи змогу визначити головні проблеми дослідження лідерства.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання розвитку лідерського потенціалу особистості висвітлювались у працях вітчизняних учених: Д.Алфімова, О. Василькової, Ю. Кращенка, Н. Мараховської, Р.Сопівника, [7]; І. Сопівник та ін. Проблемам розкриття психологічних механізмів лідерства, виховання лідерських якостей, інтерпретації моделей ситуативного лідерства у бізнесі присвячені праці: Л.Аліфанова, Т. Бендас [1], Дж. Бернс,а Р. Блейка, Р. Коха, А. Менегетті, Дж. Моутона, Г.Гончарук  [2], Н.Якушко [11], та інші.

Мета статі полягає у аналізі основних теорій лідерства під час формування колективів.

Методологія дослідження. У процесі дослідної роботи застосовано комплекс методів науково-педагогічного дослідження, зокрема аналіз, синтез, порівняння, систематизація та узагальнення праць вітчизняних і зарубіжних дослідників щодо відтворення генези теорій лідерства.

Основна частина. У грецькій античній філософії Платон у трактаті «Держава» запропонував три типи лідера: філософ – державний діяч, який управляє республікою на основі розуму і справедливості; військовоначальник – захищає державу і підпорядковує усіх інших людей своїй волі; ділова людина (ремісник) – забезпечує задоволення матеріальних потреб.

Арістотель, виділив три типи влади: монархію, аристократію і демократію як владу одного, небагатьох і багатьох відповідно [9] .

Плутарх у своїх життєписах описав біографії відомих греків. А Макіавеллі в добу Відродження написав працю «Державець» у якій показав лідера як того хто досягає цілі будь-якими засобами [11].

Чезаре Ломброзо зауважував, що консервативне людство для того щоб розвиватись потребує для натхнення особливих людей – героїв, енергійних, але психічно ненормальних (Магмет, Лютер, Конт, Шопенгауер). Серед них зустрічаються чисті метоїди (щиро вірять у своє божественне призначення, напівбожевільні самозванці, лідери масових рухів) так і лицемірні обманщики натовпу, які переслідують власні цілі. Спенсер не вважав метоїдами Спартака і Гарібальді. Наполеона вважав нормальною людиною. Його ідея про лідерство як патологію запам’яталась найбільше.

Т. Карлейль «Герої і героїчне в історії» (1841 р.) проголосив культ героїв – великих людей біографії яких і становлять історію людства і які володіють унікальними якостями: мудрістю, відвагою, самобутністю мови і вчинків, щирістю і покірністю (відносно стоячих вище них). Це дозволяє їм бути посередниками між світом людей і божествами. Типологія лідерів-героїв Т. Карлейля (божество, пророк, вождь, поет пастир, письменник) [10, с. 316].

Френсіс Гальтон автор вчення про спадковість таланту у тому числі і лідерського. У своїй книзі опублікованій в 1879 р. «Стадні і рабські інстинкти» він сказав, що рабські схильності – ухиляння від відповідальності і самостійності характерні для пересічних людей і є результатом їх стадного життя. Гальтон писав, що вожаки відрізняються природними якостями (зріст, порода).

За Г. Тардом лідер володіє чарівністю при допомозі якої впливають на натовп. Лідер гіпнотизує масу (сугестія) використовуючи її прагнення наслідувати героя і бути подібним на нього (натовп любуючись вождем любується сам собою). Чарівність забезпечується: якості героя (старший вік, походження і благородство крові, багатство, тілесна сила, успішність, красномовство, хоробрість); відповідність якостей героя вимогам епохи; потребою натовпу підкорятися і приклонятися герою. Відносини героя і натовпу гармонійні бо перший хоче повелівати а другі – підкорятися. Головна якість якою володіє герой і при допомозі якої він захоплює владу – це те чого не мають і не знають інші. Своєрідна містична риса яка викликає у маси поклоніння перед лідером і впевнює у його здатності здійснити неможливе захищаючи спільноту яку він очолює [10, с. 317].

Роль натовпу у виділенні лідера підкреслював Г. Лебон. Хоч натовп і користується надбаннями великих людей він не любить явної переваги над собою, як не любить і новизни, вимагає від героя бути сильним, аж до застосування насилля, у втіленні її мети. У процесі розвитку людства іде відбір великих людей, в результаті історію творять фанатики з обмеженим розумом, але з енергійним характером і сильною пристрастю. Таким чином якостями які притаманні вожаку є: енергійність і дієвість, обмежений розум, напруженість віри, фанатизм і здатність до самопожертви і мучеництва, фанатизм і переслідування особистої вигоди, хитре вміння переконувати, деспотизм, часто психічне нездоров’я, відмежованість (дотримання дистанції відносно натовпу). Але найголовніше – чарівність при допомозі якої владарюють боги, царі і жінки.

За Михайловським герой наділений: незвичністю (він не повинен спостерігатись у звичайних життєвих ситуаціях «немає пророка у своїй Вітчизні»); стосовно віку – може бути і молодим; стосовно статі – може бути і жінка; має здатність захоплювати натовп. Але найголовніша умова висунення героя це вимога середовища, в окремих ситуаціях лідером може стати пересічна людина. Кількість послідовників робить людину героєм [11, с. 130].

Л. Войтиловський звертає увагу на ефемерність позиції лідера, становище якого залежить від натовпу, який може повалити свого героя. Натовп формує героя за образом і подобою своєю. Героєм може стати і випадкова людина (піп Гапон 9 січня 1905 р.) завдяки своїй рішучості. Чим примітивніший натовп тим легше потрапити в його герої. Лідером може бути не одна людина а група (комуністична партія) [11, с. 130].

На початку 20 ст. формуються такі основні підходи у дослідженні лідерства: 1) гештальтпсихологія; 2) біхевіоризм; 3) психоаналіз.

Курт Левін створив цілий напрям в соціальній психології – когнітивізм, який вивчав також і лідерство. М.Вебер ввів поняття харизматичного лідерства, що означає магічний, надприродній вплив вождя на маси, здатність заряджати своєю енергією оточуючих, впливати на них своїм прикладом. М. Вебер не розглядав персоналізацію влади як загальний феномен, а зосереджував увагу на виключних якостях лідерів, потрібних у період криз.

Теорії, які досліджують дії чи поведінку лідера, отримали широке розповсюдження в сучасній науці. Одні з них розглядають власне лідерську поведінку (або поведінку лідера як індивіда, наділеного владою). Інші приділяють особливу увагу поведінці у взаємодії, тобто механізму взаємин лідера та послідовників. Поведінкові теорії, засновуючись на теорії рис, надають їй іншого виміру. Труднощі у виділенні універсальних лідерських рис сприяли перенесенню уваги на поведінковий аспект лідерства. Вивчати поведінку було простіше, адже її можна спостерігати. Дослідники, які працювали в цьому напрямі, взяли за об’єкт вивчення дії (поведінку), що роблять людину лідером і відрізняють її від послідовників. Головна проблема полягала в тому, щоб виявити конкретні дії, які висувають індивіда на позицію лідера. Якби вдалось виявити ідеальну модель лідерської поведінки, нові лідери змогли б відтворювати та вдосконалювати її.

Значний вклад у розвиток лідерології внесли В.Бехтєрєв та А.Лазурський. Вони виділили 2 основних способи впливу одних людей на інших: 1) навіювання, 2) переконання. Всі інші похідні від головних. Підкреслювали взаємність процесу навіювання.

У другій чверті 20 ст. розвивається теорія рис Г. Олпорта. Риса розумілася як стійка особливість людини поводити себе подібним чином в різних ситуаціях. В лідерології теорія рис об’єднала багатьох дослідників (Є.Богардус, Є.Хантер, А.Джордан, Т.Ньюком, Ф.Лемінг, Дж. Бернард та ін.). Здатність до лідерства розглядалася як особлива властивість обдарованої особистості, яка забезпечує індивіду центральне положення в любій групі і в різних ситуаціях.

На зміну теорії рис прийшла ситуаційна теорія. Підкреслювалось, що тип лідера залежить від типу групи і тих задач, які він вирішує. (Е.Богардус – прихильник «теорії рис»). Розквіт ситуаційного підходу припадає на 1950-1960 рр. Не виявивши універсальних, постійних рис (вважали, що її неможливо виявити) представники цього напрямку кинулись в другу крайність: лідерство бачилось змінним від ситуації до ситуації, що могло привести до втрати його специфіки. «Ситуація розумілась дуже широко»: структура інтерперсональних відносин у групі; характеристика групи; характеристика культури в якій існує група; фізичні умови існування групи; уявлення членів групи про саму групу; тип за-дач, які вирішує група [14].

У 1950 рр. в рамках ситуаційного підходу появилась теорія визначальної ролі послідовників (функціональна теорія) де лідер розглядався як функція групи. Акцент змістився з особистості лідера на особистість його послідовників на їх сприйняття лідера і ситуації. Характерно, що стали у випадку поняття нелідери вживати слово послідовники у смислі прибічники лідера. Лідер став розглядатись не у вакуумі нелідерів, а як частина групи, яка складається із його прибічників. За послідовниками закріплювалась не пасивна, а активна позиція.

В 60-их роках в США з’являється теорія «ймовірнісна модель лідерської ефективності Ф.Фідлера». Вона використовує як ситуативні, так і особистісні змінні. Особливістю даної теорії є те, що показником успішності лідера є групова продуктивність. Фідлер поділяв лідерів на ефективних і неефективних і ввів поняття «риси лідерської ефективності» (вплив лідера на групу). Лідер повинен був визначити найкращого і найгіршого співробітника. Якщо оцінка між найкращим і найгіршим різко диференціювалася – то лідер визначався як «орієнтований на задачу». Якщо оцінка була приблизно однаково висока, то лідер вважався «орієнтованим на взаємовідносини».

Витоки динамічного аналізу лідерства як процесу можна знайти в працях Р. Бейлза, Т. Нькома, А. Харса, Е. Хартлі, де лідерство розглядається як результат складного й багатопланового впливу різноманітних факторів (місця, часу тощо) під час входження лідера в різні ситуації [11, с. 133]. Важливою відмінністю від теорії вроджених рис було те, що ця концепція передбачала можливість підготовки лідерів за спеціально розробленими програмами, і в разі зацікавленості організації у лідерах з’являлась можливість формувати їх так само, як керівників.

Мотиваційно цільові теорії розглядають лідера як суб’єкта що мотивує групу на досягнення цілі. Представники Р.Кеттел, М.Еванс, Р.Хаус. Р.Блейк, Дж. Моутон розробили менеджерську решітку на основі якої виводили різні стилі лідерства. Графічне зображення решітки: вертикальна вісь виражає турботу про людей, горизонтальна – турботу про виробництво і продуктивність. Ці змінні ранжуються від 1-9 балів. Лідер може мати як високі, так і низькі показники за обома змінними. На основі чого виділяють 5 лідерських стилів. 1) «страх перед бідністю» (1 бал – 1 бал): мінімальна турбота про людей і мінімальна продуктивність. Тільки для того, щоб уникнути звільнень. 2) «сільський клуб» (1;9): хороші взаємовідносини з людьми, мінімальна турбота про виробництво. 3) «влада – підкорення» (9;1): турбота про виробництво, ігнорування міжособистісних проблем. 4) «організаційне управління» (5;5): досягнення оптимальних результатів при балансі турботи про виробництво і людей. 5) «командне управління» (9;9): максимум уваги до продуктивності і людей, в результаті чого формується єдина команда кожен член якої свідомо бере участь в управління досягаючи цілей організації [10, с. 318].

Р. Блейк і Дж. Моутон (з дослідницької групи штату Огайо) дійшли такого висновку: хоча в теорії ініціювання струк-тури та розвиток ідей постають як різні дії, у реальному житті люди демонструють обидві характеристики одночасно. Учені розробили систему тренінгу лідерів [12]. Однак, незважаючи на те, що під поведінкові теорії було підведено, здавалося б, солідне теоретичне обґрунтування, вони все-таки не виявились переконливими, принаймні через те, що не враховували ситуаційні фактори лідерства та його соціокультурний контекст.

У 1970-х рр. А. Файлі, Р. Хаус, С. Керр виділили 12 ситуаційних факторів, які здій-снюють вплив на процес лідерства та приймаються більшістю дослідників, а саме: історію соціуму, вік людини, яка займала лідерську позицію перед цим, вік нинішнього лідера та його попередній досвід, соціальну систему, у якій ця організація існує, особливі потреби організації в її ді-яльності, психологічний клімат, характер діяльності, якої дотримується лідер, розмір соціуму, рівень кооперації суб’єктів, необхідний лідеру, культурні очкування послідовників, особистісні характеристики суб’єктів, вимогу часу та можливості для прийняття рішень. Ситуативний підхід значно посунув популярну тоді теорію рис. Однак багато теоретиків наполягають на тому, що сама по собі ситуація не є достатньою для визначення лідерства, теорія рис, і ситуативні теорії намагались пояснити лідерство як результат впливу одного певного фактора. Процес взаємодії особистісних та ситуативних причин, як правило, ігнорувався.

Лідерство як у вищому ступені динамічний процес розглядали Г. Герт, Р. Кеттел, С. Мілз, Р. Стогділл, К. Шатл. У науковій літературі їхні концептуальні погляди представлені під різними назвами: синтетичні теорії лідерства, реляційні теорії, особистісно-ситуативні теорії. Учені вважають, що лідерство є результатом взаємодії лідера та послідовників. Причому взаємодія може ініціюватись як лідером, так і його послідовниками. Ситуація значною мірою впливає на стосунки між лідером та послідовниками, і лідер може, оперуючи компонентами ситуації, впливати на взаємини з послідовниками. Таким чином, розглядаючи процес лідерства, необхідно враховувати чотири фактори:

– риси й мотиви лідера як особистості;

– потреби та установки послідовників, їхній образ лідера й мотиви слідування за ним;

– соціально-психологічні параметри групи (міжособистісні стосунки тощо);

– інституційний контекст, тобто офіційні та правові параметри, у межах яких лідер та його послідовники діють [15].

Існує ціла низка гуманістичних теорій лідерства. Лідер розглядається як особа зосереджена на послідовниках. А.Залізняк виводить поняття «аміцитії» від лат. дружба, симпатія – вид згоди між лідерами і послідовниками, який включає дружні відносини і взаємні ділові зобов’язання. Лідер при цьому розглядається як трейблайзер – творець нових шляхів і способів, першовідкривач, новатор. Для того щоб перетворити менеджерів середньої ланки на корисних для компанії функціонерів та не вдаватися до їх звільнення їх слід нагороджувати, що зробить їх трейблайзерами. Існує також концепція сервант-лідерства (Р.Грінліф). Це лідер , який обслуговує послідовників, лідер-слуга. Популярною є і теорія деструктивного лідерства. Це антипод гуманістичного лідерського стилю. Поняття деструктивний лідер ввів норвезький вчений С.Ейнарсен. Він зауважував – деструктивний лідер популярний, але не лояльний, руйнівний, тиранічний [10, с. 319].

Значні інтелектуальні і практичні надбання накопичено у рамках теорії крос- культурного лідерства. 90% усіх досліджень лідерства виконані в рамках однієї культури (європейсько-американської), де проживає 7% населення планети. Крос-культурні до-слідження розпочалися лише в 90-их роках XX століття. Сутність лідерства змінюється в залежності від культурного середовища. Робилися спроби знайти універсальну лідерську рису. Крос-культурні дослідження застосовуються для порівняння як далеких культур, так і близьких. Дослідники А.Чонг, М.Лі, Д.Томас вивчивши 156 працівників компанії менеджерів та підлеглих 2 етнічних груп новозеландців та самоа підкреслюють вплив етнічної приналежності і менеджера і підлеглого на взаємовідносини, що складаються між ними, а також на ступінь задоволеності послідовників. Ф.Ямаріно, Д.Юнг дослідили жителів США вихідців із Азії і Кавказу: перші будували свої відносини із групою вцілому, а другі – надавали перевагу діадичним відносинам (лідер-послідовник).

На сучасному етапі практично всі дослідження у сфері лідерства спираються на синтетичні теорії, оскільки вже ні в кого не виникає сумнівів щодо необхідності врахування комплексу факторів під час вивчення цієї проблеми. Синтетичний підхід до аналізу лідерства дає нам змогу виділити деякі теоретичні позиції, які можна використовувати в науковому дослідженні:

–          розгляд лідерства як динамічного, еволюційного процесу;

–          уявлення лідерства як інтеракції між лідером і послідовниками, а не характери-стики окремого індивіда;

–          лідер та послідовники є взаємозалежними як за змістом, так і в процесі діяльності;

–          лідер та послідовники взаємодіють у певному соціальному контексті, який можна зрозуміти й інтерпретувати.

Помітний внесок у вивчення проблема-тики лідерства зробили прихильники теорії очікування-взаємодії Р. Стогділл, Ф. Фідлер, Дж. Хемфілл, С. Еванс. їм належить спроба створення «ймовірнісної моделі ефективного лідерства», яка робить акцент на інтеграції впливу стилів лідерства (залежать від особистісних якостей лідера) і ситуативних змінних (відносини між лідером та послідовниками, структура завдання, позиція влади лідера). Дж. Хоманс розвинув теорію ролі лідера, використовуючи три основні змінні: дію, взаємодію та почуття (настрій) [6]. Автори теорії «очікування-взаємодії» висловили припущення, що за відповідності лідерської поведінки очікуванням і навпаки підвищується ефективність вирішення поставленого завдання. Увага лідера до субординаційної діяльності підвищує рівень мотивації всіх суб’єктів.

В атрибутивних теоріях акцент зсунувся від аналізу особистісних характеристик лідера до розгляду особливостей його сприйняття з боку послідовників, оскільки саме цей фактор визначає, яким чином послідовники відреагують на якості лідера: схвалять їх і підуть за лідером або ж не підтримають його. Тобто не лідер домінує, а послідовники до певної міри визначають поведінку лідера, підштовхуючи його до прояву тих чи інших особистісних рис. Дослідження останніх років свідчать про зростання інтересу до ролі послідовників у процесі лідерства. Звісно, і раніше існування послідовників визнавалось та передбачалось, проте їм відводилась пасивна роль. Сучасні моделі лідерства йдуть шляхом інтеграції послідовників у процес прийняття рішень на всіх етапах та здійснення владних повноважень.

Теорії транзактного аналізу й трансформаційного лідерства (прихильниками яких є Г. Келлі, Дж. Марч, Г. Саймон, Дж. Тібо, Дж. Хоманс) розглядають лідера як людину, яка відчуває потреби й бажання своїх послідовників та пропонує способи їх реалізації, тобто акцент робиться на емоційному боці взаємодії лідера й послідовників. Предметом аналізу в цих теоріях виступають насамперед міжособистісні відносини, а не орієнтація лідера на вирішення конкретних завдань і досягнення певних цілей. Транзактний підхід до лідерства розвивається на основі ідеї соціального обміну. Теоретики транзактного підходу підкреслюють особливу важливість в організаційному лідерстві переконуючого впливу порівняно з примусовою владою або поступливістю. Ф. Фідлер дійшов висновку, що в різних умовах ефективними є різні типи лідерства. Учений намагався виміряти основні складники ефективності лідера, такі як «можлива схожість між протилежностями» та «ступінь поваги до найменш бажаного з колег» [17, с. 149-190].

Феномен лідерства пов’язаний із таким фактором людської психіки, як мотивація. Прихильники мотиваційних теорій стверджують, що ефективність лідерської діяльності залежить від того, як лідер впливає на мотивацію послідовників, здатність ефективно виконувати роботу, почуття задоволеності від діяльності тощо. Часто мотиваційні теорії стають об’єктом критики. Дослідники протиставляють примітивізму мотиваційних підходів різноманітні ціннісні теорії, а самі мотиваційні теорії розглядають як складову частину ціннісних.

Інше розуміння лідерства представлене в теоріях гуманістичного напряму (які розвивали Р. Блейк, Дж. Макгрегор), які виходять із того, що людина за своєю природою – складно мотивований організм, а група загалом завжди керована. Лідер має так перетворити групу, щоб послідовникам забезпечувалась свобода для здійснення власних цілей, а також так, щоб зробити внесок у здійснення цілей організації. Для організації природний процес структурування ролей і контролю за поведінкою членів в інтересах досягнення спільних цілей. У природі індивіда закладено прагнення до самоуправління, ініціативи й відповідальності. Робота організації може бути оцінена як ефективна тоді, коли послідовники можуть зробити посильний внесок у розв’язання спільних завдань, а лідер використовує різні засоби.

Р. Херсі та К. Бланчард, об’єднавши дослідження К. Аргіріса, Р. Блейка, Дж. Моутона, створили теорію «життєвого циклу», згідно з якою стиль лідерського керівництва та ступінь виявлення влади лідера залежать від «зрілості» послідовників чи виконавців. Зі зростанням зрілості лідер може послабити зі свого боку контроль за їхньою діяльністю. Остаточна мета лідера – досягти максимальної само-стійності з боку послідовників. Опоненти «теорії життєвого циклу» підкреслювали відсутність у ній послідовного методу вимірювання рівня зрілості, спрощений поділ стилів, неясність щодо питання про те, чи зможуть керівники на практиці поводити себе з такою гнучкістю [2, с. 12].

Інший напрям – теорія визначальної ролі послідовників. Ця позиція передбачає, що лідер покликаний лише відображати цілі групи та діяти від її імені, тому для розуміння лідерства необхідно мати уявлення про очікування й цілі послідовників.

Моделі лідерства, які розвиваються сьогодні, є переважно ціннісними. Вони розглядають лідерство не з позиції структури або системи, а з позиції міжсуб’єктних відносин. У попередніх теоріях також виділялись деякі основні цінності в моделі лідерської поведінки, проте не вони визначали сутність цих теорій. Ціннісні теорії намагаються по-іншому поглянути на процес лідерства, вбачаючи в ньому основу для створення нового мислення й поведінки. Лідерство стає скоріше філософією, ніж теорією або технологією, як раніше. Варто зазначити, що деякі із ціннісних теорій містять у собі особливі техніки (наприклад, теорії Г. Фейрхольма та С. і Т. Кучмарських). Однак ці техніки й технології засновані на цінностях, а отже, вони більше являють собою практичну філософію («філософію в дії»), орієнтовану на суб’єктів організаційного процесу, та розроблені для того, щоб допомогти індивідам знайти себе, розвинути в собі лідерські якості.

Тому, на нашу думку, керівна роль лідера полягає у виконанні ряду функцій: оцінці ситуації, визначенні цілей та завдань, акумулюванні та передачі інформації тощо. На думку багатьох дослідників дозвіл нести відповідальність за самостійно прийняті рішення є потужним мотивуючим фактором.

У сучасних концепціях лідерства увага акцентується на розподілі влади між членами групи, який веде до посилення їхнього впливу на лідера і відповідно до розвитку лідерських якостей у кожного з них. Чим більше повноважень делеговано тим більше у лідера можливостей для зосередження на ключових питання і рішеннях.

Учені визначають вісім основних якостей, якими мусить володіти лідер при формування колективу:

– здатність встановлювати й підтримувати систему взаємин із рівними собі людьми;

– здатність керувати підлеглими, долати усі перешкоди, труднощі і проблеми, які приходять разом із владою та відповідальністю;

– здатність вирішувати конфлікти й знімати стрес;

– вміння ефективно обробляти й оцінювати інформацію;

– уміння приймати нестандартні управлінські рішення за наявності неясних або сумнівних альтернативних варіантів дій, інформації та мети;

– здатність знайти оптимальний варіант в умовах обмеженого часу й нестачі інших видів ресурсів;

– мати хист підприємця – здатність йти на певний ризик у разі нововведень в організації;

– здатність до самоаналізу [5, с. 58].

Модель ефективного лідерства базується на тому, що лідерство ситуаційне. На ефективне лідерство впливають деякі особистісні якості. Потреба в них зумовлена специфікою ситуації й особливостями поставлених завдань. У цьому разі необхідне поєднання особистісних рис із професійною компетентністю. Для ефективного лідера необхідно вміти: здійснювати стратегічне окреслення перспектив розвитку керованої організації; моделювати складну ситуацію; прораховувати ризик; змінювати організаційну структуру й культуру.

Можна з впевненістю говорити про те, що в ефективності керівництва вирішальну роль можуть відіграти додаткові, ситуативні чинники: потреби і особисті якості підлеглих, характер завдання, вимоги і вплив середовища, інформація та інше[2, с. 13].

В сучасних умовах лідерство дасть нам змогу підняти людське бачення на рівень більш широкого світогляду, вивести ефективність діяльності людини на рівень більш високих стандартів, а також сформувати особистість здатну досягти великих результатів за допомогою своїх не ординарних здібностей. Процес лідерства дасть змогу вдосконалити внутрішньоуправлінську структуру відносин в організації, забезпечити постійний рух вперед для досягнення найкращих результатів, корисних як для суспільства, так і країни в цілому.

Висновки. Нами встановлено, що особливого розвитку проблема лідерства набула в XX – на поч. XXI ст. Знання про феномен лідерства структуруються за галузями та окремими науками. З’являється велика кількість теорій (спадкова, або теорія рис, ситуативна, лідерство як функція групи, біхевіористська, психоаналізу, інтерпретаційна, ціннісного обміну, сервант-лідерства тощо). У фаховій літературі існують численні концепції й теорії лідерства, а також типи лідерства. Ефективний тип лідерства визначається конкретною ситуацією, обставинами та завданнями. Усі теорії лідерства варто розглядати в сукупності. Кордони між ними є досить умовними. Теорії лідерства взаємодоповнюють та впливають одна на одну, розкриваючи кожна свій аспект цієї проблематики. Протягом десятирічь у соціальних науках триває кропітка робота зі збору, накопичення й узагальнення емпіричних даних.

Аналіз теорій лідерства дає можливість виокремити 3 основні напрями, у межах яких вони розвиваються, а саме: філософсько-політологічні, соціально- психологічні, теорії в межах менеджменту. Ретроспективний аналіз основних теорій лідерства свідчить про їх розвиток від конкретних до інтегративних (теорія рис → ситуативна теорія → системна теорія). Сьогодні немає єдиної, домінуючої, яка б комплексно і всебічно розкривала феномен лідерства.
Список використаної літератури

1. Бендас Т. В. Психология лидерства: учеб. пособ. / Бендас Т. В. – СПб. : Питер, 2009. – 448 с.
2. Гончарук Н. Лідерство як якісна характеристика особистості чи інституції [Текст] / Н. Гончарук, І. Сурай // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2010. – № 3. –  С. 5-13
3. Гріньова, О. Лідерство та відповідальність [Текст] / Ольга Гріньова // Охорона праці. – 2016. – № 10. – С. 26-28
4. Основи лідерства [Текст] // Позакласний час. – 2017. – № 9 (вересень). – С. 16-17
5. Прищепа В.О. Основи менеджменту та принцип лідерства [Текст] / В. О. Прищепа // Надзвичайна ситуація. – 2014. – № 11. – С. 58-60
6. Смольська Л.М. Інтегральне лідерство – сучасний управлінський запит / Л. М. Смольська // Управління школою. – 2014. – № 1-3. – С. 92-94
7. Сопівник Р.В. Ретроспективний аналіз основних теорій лідерства / Р. В. Сопівник // Вісник Національного університету оборони України. – 2012. – Вип. 4 (29). – С. 104-109.
8. Сурай І.Г. Сучасне лідерство в державному управлінні: методологічні аспекти формування знань, умінь та навичок [Текст] / І.Г. Сурай // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2015. – № 1. – С. 54-59
9. Суходольська О.В. Лідер і лідерство [Текст] / О. В. Суходольська  // Шкільному психологу. Усе для роботи. – 2017. – № 10. –  С. 30-32
10. Шинкарук Л. В. Генеза теорій лідерства як орієнтир у підготовці управлінський кадрів для агропромислового комплексу України / Л. В. Шинкарук // Науковий вісник Національного університету біоресурсів і природокористування України. Серія : Педагогіка, психологія, філософія. – 2016. – Вип. 253. – С. 316-322.
11. Якушко Н.О. Теорії лідерства: ґенеза та сучасна інтерпретація / Н. О. Якушко // Право та державне управління. – 2016. – № 4. – С. 130-135.