Про видатну діячку написано й сказано багато. Геніальну Лесю Українку представляли у різних іпостасях – у часи радянської окупації її зображали соціалісткою та революціонеркою, а зараз говорять про її модернізм, неоромантизм, фемінізм та навіть містицизм…

25 лютого 1871 року у Звягелі в родині дійсного статського радника, мецената, члена «Старої громади» Петра Косача та Ольги Драгоманової-Косач (письменниці Олени Пчілки) народилася донька Лариса, яка згодом стала відомою поетесою, драматургинею, перекладачкою і громадською діячкою. Вона увійшла в історію української і європейської літератури під іменем Леся Українка.

У різні роки існування нашої держави про видатну діячку було багато написано й сказано. Неповторну та геніальну Лесю Українку представляли у різних іпостасях – у часи тривалої радянської окупації вона поставала соціалісткою, демократкою та навіть революціонеркою, а вже зараз говорять про модернізм, неоромантизм, фемінізм та навіть містицизм її творів.

З дитячих років Леся Українка захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики та гри на фортепіано. На жаль, через хворобу, відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не ця перепона, невідомо, чи не стала б вона геніальним композитором. Свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова. Відомом, що свої праці він підписував як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. Лесею її називали в родинному колі, тому стає зрозумілим, за яких умов ім’я «Лариса» так трансформувалося.

На думку Петра Кралюка – публіциста, професора та заслуженого діяча науки і техніки України, в наш час чомусь не дуже звертається увага на неймовірну ерудицію Лесі Українки, на її прекрасне знання європейської (власне, західноєвропейської) культури, яка й мала вплив на письменницю. І це при тому, що народилася Леся на теренах російської імперії, де переважно й жила.

До російської культури, загалом до російського життя вона ставилася без ентузіазму. Зокрема, це видно в її драматичній поемі «Бояриня». У цій драмі Леся Українка яскраво протиставила два різні світи українців та росіян. У ній головна героїня, українка Оксана, вийшла заміж за українця Степана, який служив у царському дворі. Після одруження чоловік забрав її до московії. Відтоді й почалися страждання Оксани, яка картала себе за зраду своєї країни в тяжку добу Руїни. Головна героїня повністю розчарована життям у московії, де тільки неволя, шпигуни, страти, а цар – головне божество. Самі ж люди не мають ніякої цінності.

В неї є памфлет, написаний французькою мовою, «Маленька поема в прозі, присвячена поетам і артистам, що мали честь привітати імператорське російське подружжя у Версалі». У цьому творі Леся Україна осуджує діячів французької культури, які брали участь в офіційних церемоніях на честь російського царя Миколи II під час його перебування у Франції в 1896 році, — зазначає П.Кралюк.

Звісно, вона знала російську культуру. Знала твори російських письменників, але говорити про серйозний вплив цієї літератури на Лесю Українку не доводиться, вона сприймала її критично.

Значний вплив на Лесю Українку мала західноєвропейська література. Окрім деяких слов’янських мов (української, російської, польської, болгарської), вона знала давньогрецьку й латинську мови, а також новочасні європейські мови – англійську, німецьку, французьку та італійську. Цими мовами вона могла читати твори в оригіналі та навіть робила переклади.

У своїх літературознавчих роботах Леся Українка могла зі знанням справи говорити про античну літературу, давати кваліфіковану характеристику філософським поглядам Платона чи Августина Блаженного, вести мову про культуру Ренесансу, особливо італійського, розглядати твори сучасних їй європейських письменників та філософів. Наприклад, вона звертала увагу на філософів-позитивістів і їхній вплив на європейську літературу ХІХ століття. Писала й про Фрідріха Ніцше, — розповідає публіцист П.Кралюк.

Звертаючись до її художньо-літературної творчості, бачимо, що вона переважно використовувала сюжети, почерпнуті із західноєвропейських літератур. Її героями ставали стародавні греки й римляни, Трістан та Ізольда, Дон Жуан й навіть король шотландський Роберт Брюс тощо. Безсумнівно, Леся Українка справді надихалася та творила в західноєвропейському літературному контексті, наближаючи нашу українську культуру до когорти розвинених культур Європи.

Поетеса і публіцистка уміла враховувати інтереси аудиторії. Свої вдумливі, емоційно насичені вірші призначалися одним читачам, публіцистика – зовсім іншим. Якщо у поезіях вона виступала як неперевершений лірик, який відчуває й переживає кожен найтонший емоційний відтінок, то в критичних статтях вона була неймовірним та багатогранним аналітиком. Леся Українка перевернула уявлення про українську літературу як літературу про селян та кріпаків.

У психологічній драмі «Блакитна троянда» поетеса писала про життя української інтелігенції, яка розмовляла українською мовою. Вона показала, що українці – це не тільки колоритні люди, які лише співають, танцюють і носять химерний одяг. Це й інтелектуали, які цікавляться ідеями світового рівня, вміють мислити та глибоко відчувати. У такий спосіб, вона наближала нашу літературу до європейського рівня.

Коли лікарі сказали Лесі Українці покинути працю і жити санаторним життям через погіршення здоров’я, вона відмовилася. Адже, як казала поетеса, вона горіла працею. Можливо, і завдяки справі, яку любила понад усе, письменниця прожила вдвічі більше, ніж їй прогнозували лікарі.