ВСТУП

Актуальність теми. Зміни в процесі вдосконалення та розвитку суспільства обумовлюють суттєве зростання ролі держави в забезпеченні системності всіх сфер суспільних відносин. Особливої актуальності має наукове обґрунтування шляхів підвищення ефективності функціонування держави як суб’єкта владних відносин. Одним із них є оптимізація взаємодії держави та інших елементів політичної системи, призначенням яких є спричинення тиску на політику держави законними методами з метою недопущення авторитарного впливу інститутів держави на інститути громадянського суспільства. Саме це, на нашу думку, визначає актуальність проблеми визначення місця держави в політичній системі суспільства. В сучасних умовах, коли змінюється загальне розуміння сутності і призначення держави, вбачається надзвичайно актуальним вивчення законів та закономірностей взаємовпливу політичної системи і держави. Їх знання забезпечить можливість визначити актуальні способи і механізми попередження революційних процесів, соціальної напруги, змін політичних режимів, нейтралізувати негативні тенденції в розвитку суспільства.

Трансформація політичної системи в Україні в останні роки є однією із найактуальніших проблем, що викликає постійний поглиблений інтерес з бо^ як науковців політологів, так й публічних політиків. Особливістю проблематики політичного реформування в нашій країні є її сплетення з процесом боротьби політичних еліт за владу. Крім того, політична система в Україні є однією з галузей, що на часи незалежності неодноразово зазнавала суттєвих трансформацій. Отже, для створення нової політичної системи, модель якої дозволяла б на практиці втілювати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету необхідно врахувати попередній досвід реформування політичної системи та проаналізувати проблеми, які гальмують темп політичної модернізації.

Тому мета нашої роботи – дослідити роль і місце держави та права України у політичний системі суспільства.

Об’єктом дослідження виступають елементи теорії держави та права України.

Предметом роботи є місце держави та права України у політичний системі суспільства. 

РОЗДІЛ І. Держава та політична система суспільства: теоретичні аспекти

1.1. Структури та змісту поняття «держава»

Категорія «політична система суспільства» є об’єктом розробки політичних наук і досить поверхово розглядається в юридичній літературі, а проблематикою розуміння держави, хоча і займалися численні вітчизняні і зарубіжні вчені, аналіз співвідношення її з категорією «політична система суспільства» саме в контексті їх розуміння теорією держави і права не проводився. Метою даної статті є дослідження взаємозв’язку політичної системи і держави шляхом визначення місця держави в політичній системі суспільства, дослідження її ролі і впливу на  інші елементи політичного життя. Для досягнення поставленої мети, перш за все, необхідно визначити сутність держави, дослідити її призначення та виявити закономірності її розвитку, дати аналіз категорії «політична система суспільства» і з’ясувати місце, роль і особливості держави в її складі.

Визначаючи сутність держави, перш за все, необхідно зробити акцент на розумінні самої категорії – «держава», визначити її природу і функції. Незважаючи на те що, ще зі стародавніх часів питання сутності держави досліджувалось багатьма вченими, воно й досі залишається досить дискусійним. На нашу думку, це пов’язано зі складністю держави як політичного явища та багатоаспектністю її діяльності. Плюралізм визначення держави обумовлений також і тим, що, перебуваючи в процесі постійного розвитку, держава набуває нових рис, поглиблює зміст свого функціонування.

Ще за Арістотеля держава розглядалася як об’єднання для управління суспільством. Благо держави було первісним відносно блага індивіда, людини, яка «за своєю природою є істотою політичною» (Аристотель)1. Ідеї Аристотеля про державу приваблювали Н. Макіавеллі і Ж. Бодена. Н. Макіавеллі розглядав державу як втілення сильної світської централізованої влади. Ж. Боден визначав державу як правове управління багатьма сторонами життєдіяльності суспільства. Визначення правового принципу діяльності держави і найважливішої ідеї – державного суверенітету – було прогресивним явищем того часу. В буржуазну епоху домінувало визначення держави як союзу людей; території, яку люди займали і влади. Однак, таке розуміння держави було надто загальним і спрощеним, через що одні вчені ототожнювали державу з країною, другі – з суспільством, треті – з урядом. Визначення держави класиками мерксизму-ленінізму, яке протягом тривалого часу домінувало в радянській науці, в сучасних дослідженнях піддається жорсткій критиці. Адже це визначення може бути застосоване лише щодо держав, в яких виникає жорстке політичне протиборство і має місце класовий конфлікт. Дійсно, сприймаючи можливість застосування примусу як основну ознаку держави, нівелюється можливість розуміння держави як феномену цивілізації, культури і соціального порядку.

В юридичній літературі і в наш час у питанні визначення держави і її сутності немає єдності. Так, багатьма вченими держава визначається як політико-територіальна суверенна організація публічної влади, що має спеціальний апарат управління та здатність надавати обов’язкового характеру своїм рішенням, застосовувати примус. Однак, на наш погляд, в даному визначенні не відображений зв’язок держави і суспільства. Так, більш повним є визначення держави, запропоноване В.В. Назаровим, який встановлює зв’язок між державою і суспільством, визначаючи державу як «…особливу організацію публічної політичної влади пануючого класу (соціальної групи, об’єднання груп, усього народу), наділеного спеціальним апаратом управління і примусу, яка, представляючи інтереси суспільства, здійснює його інтеграцію». Існують і більш абстрактні визначення держави. Держава – це організація політичної влади, необхідна для виконання як суто класових завдань, так і загальносуспільних. С.С. Алексєєв вважає, що держава забезпечує організованість суспільства, автономію особистості, цілісність всього суспільства; держава є політичною організацією всього населення країни. Без держави неможливий суспільний прогрес, існування і розвиток цивілізовано го суспільства.

На нашу думку, найбільш влучним є визначення, обґрунтоване В.М.Корельским.

Держава – це політична організація суспільства, що забезпечує його цілісність; за допомогою спеціального механізму держава здійснює управління справами суспільства, забезпечує суверенну публічну владу, яка надає праву загально-обов’язкового характеру; гарантує права, свободи громадян, законність і правопорядок8. Саме це визначення відображає сутність держави і її особливості на сучасному етапі розвитку суспільства.

Еволюція суспільства і всіх його інститутів, в тому числі і держави, є закономірним результатом історичного процесу, який обумовлюється об’єктивними законами. Одним із проявів дії таких законів є функції держави, які можна визначити як характерні особливості держави, що відрізняють її від інших елементів політичної системи суспільства. Функції держави – це основні напрями її діяльності, обумовлені об’єктивними потребами людей вирішувати загальні справи. Їх зміст обумовлюється відповідним історичним характером суспільства. Проаналізувавши і узагальнивши наукові праці правників теоретиків можемо визначити наступні аспекти функціонального призначення держави як суб’єкта політичної системи суспільства9: держава в межах своїх кордонів виступає у якості єдиного офіційного представника всього суспільства і своїх громадян; держава є єдиним носієм суверенної влади, тобто їй належить верховенство влади на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах; держава єдина має право приймати нормативні приписи – акти, що мають юридичну силу і є обов’язковими для всіх органів, об’єднань, організацій, посадових осіб, громадян; держава є механізмом управління суспільством, що включає в себе систему державних органів і матеріальних засобів, необхідних для виконання її завдань і функцій; держава – єдиний суб’єкт політичної системи, що використовує правоохоронні органи для гарантування законності та порядку; держава використовує збройні сили і органи безпеки для підтримки обороноздатності, суверенітету і безпеки; держава тісно і органічно зв’язана правом, яке є нормативним відображенням волі суспільства.

Майже всі відомі сучасній науці теорії походження і функціонування держави, на наш погляд, засновані на двох концепціях. Перша концепція аналізує державу як втілення ідеї «загального блага», друга – розуміє державу як апарат здійснення насилля однієї частини суспільства над іншою.

Сучасні дослідники звертають увагу на той факт, що в процесі економічного розвитку цивілізованого суспільства роль держави як суб’єкта примусу знижується, а значення функції реалізації загального блага, навпаки, підвищується. Як зауважує російський теоретик держави і права В.А.Четвернін, у процесі формування постіндустріального суспільства організоване насилля все більше переходить на другий план, а на передній план виступає загальносоціальна діяльність держави: соціальні протиріччя втрачають гостроту, саме держава встановлює рамки для цивілізованого вирішення конфліктів між соціальними групами, і вис тупає в ролі не лише як соціального гаранту «права сильних», але і як захисник інтересів «слабких»10.

Надзвичайно актуальною, на нашу думку, є і думка про те, що держава, яка відкрито зневажає, нехтує правами людини (наприклад, не визнає права на життя, свободу, недоторканність особи, здійснює терор проти народу своєї країни), не є державою в сучасному розумінні цього поняття. Більше того, загальна теорія держави визнає право на громадянську непокору, аж до насильницького опору нелегітимному режимові політичної влади. Отже, здійснення державної влади пов’язане з її легальністю і легітимністю, тобто її юридичною обґрунтованістю, з одного боку, і справедливістю, визнанням, підтримкою з боку населення – з іншого. Узагальнивши сказане, можемо зазначити, що в наш час, поряд із «класичними» ознаками держави, виникає і нова ознака, характерна саме для сучасного суспільства, а саме – демократизм державного апарату. Адже, як показали події у деяких країнах Африки, наявність власної території, валюти, армії ще не говорить про стійкий державний механізм, адже відсутність інститутів здійснення і реалізації демократії нівелює розуміння окремої держави як такої.

Отже, на нашу думку, однією із основних закономірностей еволюції держави є те, що в процесі вдосконалення цивілізації і розвитку демократії, вона перетворюється в основний елемент політичної системи суспільства. Вчені акцентують увагу на зростанні ролі держави в житті самого суспільства11. Держава виступає в ролі основного інтегруючого фактора, який об’єднує політичну систему і громадянське суспільство. Через своє соціальне походження держава бере на себе турботу про загальні справи. Вона змушена забезпечувати загальносоціальні завдання – від соціального захисту незахищених верст населення, будівництва транспортних артерій до екологічного забезпечення майбутніх поколінь. Як основний власник засобів виробництва, землі, її надр, вона фінансує найбільш затратні галузі науки і господарства, несе тягар витрат на оборону. В ролі органу управління загальними справами держава, використовуючи створений нею апарат, зберігає цілісність політичної системи, забезпечує загальний порядок у суспільстві. Тому неминуче виникають численні протиріччя, що мають наслідком гіпертрофізацію розуміння значення держави в житті суспільства і зменшення ролі окремої особистості. Тому, на нашу думку, тільки та держава може вважати ся демократичною, в якій створені умови для реалізації і захисту прав і свобод людини. Особливого значення набуває діяльність держави як суб’єкта політичної системи суспільства.

1.2. Особливості співвідношення та взаємодії держави з категорією «політична система суспільства»

Суспільство на будь-якому етапі свого розвитку виступає як сукупність взаємозалежних організацій. Еволюція сучасного розвитку політичної системи становить двоєдиний процес: диференціацію і взаємозалежність політичних інститутів і організацій. Усі вони у своїй сукупності взаємозв’язків створюють політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства – це сукупність взаємозалежних і взаємопов’язаних державних, партійних організацій, громадських об’єднань, що створені та діють з метою формування і функціонування системи владарювання й упорядкованості політики або мають вплив на неї. Визначальне місце в політичній організації суспільства посідає держава як форма організації суспільного життя. Без держави немає політичної організації і політичної системи суспільства в цілому. На нашу думку, держава і її влада – та вісь, на якій виникає, функціонує і вдосконалюється політична система. Навколо держави формуються інші організаційні структури, а тому держава є фундаментальною, базовою організаційною структурою в політичній організації суспільства і у всій його політичній системі [11, c. 48].

Визначаючи роль і місце держави в політичній системі суспільства, потрібно перш за все зазначити те, що в будь якій державі і на будь якому етапі розвитку суспільства, вона виступає як найбільша і найскладніша за структурою організація. Вона об’єднує або намагається об’єднати навколо себе різні прошарки населення. В конституціях більшості країн держава намагається визначити себе як організація всього народу, об’єднання, яке діє заради загально блага. Наприклад, в Конституції США це прагнення закріплюється наступною формулою: «Ми, народ Сполучених Штатів Америки, задля створення більш досконалого Союзу, встановлення правосуддя, охорони внутрішнього спокою, організації спільної оборони, сприяння загальному благополуччю і забезпечення нам і нашим нащадкам законних прав, затверджуємо дану Конституцію для Сполучених Штатів Америки». Аналогічні прагнення закріпити волю усього народу знайшли відображення і в Конституції СРСР 1977 р., яка проголошувала, що «Союз Радянських Соціалістичних Республік є соціальною загальнонародною державою, яка висловлює волю і представляє інтереси робітників, селян, інтелігенції, працюючих всіх націй і народностей країни». Народ за таких формулювань в основному є тільки соціальним фоном, за яким криється реальна державна влада, яка належить певній групі людей. Хотіли б зазначити, що саме ті люди, в руках яких є державна влада, є справжніми творцями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Хоча це не означає, що держава обмежує свою соціальну базу лише правлячими колами. Навпаки, новітні дослідження в сфері держави і права говорять про те, що, на відміну від стародавніх часів і Середньовіччя, коли влада держави спиралася на сильний апарат примусу, яким керувала тогочасна еліта, в наші часи держава прагне максимально розширити саме свою соціальну основу, яка забезпечить їй стабільність. В ідеальному варіанті кожна сучасна держава має прагнути того, щоб її соціальна основа, яка визначена конституцією, мала реальний характер. Тобто держава має представляти і захищати інтереси не тільки окремої соціальної групи, яка знаходиться при владі, а й усіх своїх громадян, як це визначено конституцією. На нашу думку це потрібно перш за все для самої держави, адже для повноцінної реалізації своїх функцій їй потрібно мати якнайбільше прихильників її зовнішньої і внутрішньої політики.

Особливе місце і роль держави в політичній системі суспільства визначається ще й тим, що вона володіє великими матеріальними і фінансовими ресурсами. В деяких випадках держава є монопольним власником основних ресурсів і засобів промисловості. Практика говорить про те, що наявність добре розвиненого інституту державної власності необхідна для нормального функціонування держави. Хоча вітчизняні правники зазначають, що необхідною умовою стабільності суспільства і політичної системи є існування на рівних правах різних форм власності.

Відмінність держави від інших політичних інститутів полягає в тому, що державі належить найвища влада в суспільстві. Її влада універсальна, вона поширюється на все населення країни, для чого використовує різні засоби впливу на суспільство. До таких засобів належить законодавство, апарат посадовців, армія, суд. Хоча політичні партії і масові об’єднання також можуть мати свої внутрішні апарати, які покликані забезпечувати їх нормальне функціонування, але на відміну від державного апарату, вони не мають в своїй структурі, наприклад, органів, які охороняють діючу в суспільстві правову систему – органів міліції, суду, прокуратури и т.д., які функціонують в інтересах усього суспільства.

Серед елементів політичної системи держава виокремлюється ще й тим, що вона використовує розгалужену систему юридичних засобів, які дають їй можливість керувати багатьма галузями економіки і здійснювати вплив на суспільні відносини. Маючи відповідні повноваження, органи держави не тільки приймають в рамках своєї компетенції нормативні акти, але й забезпечують їх виконання. Слід зауважити, що в деяких країнах громадські організації можуть мати невластиві їх природі важелі юридичного впливу. Але вони, на відміну від тих, якими володіє держава, мають обмежений характер і виникають не із самої природи таких об’єднань, а в наслідок того, що держава сама їх такими правами наділила.

Отже, можна зробити висновок про те, що місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства визначається її призначенням в суспільстві. Вона виступає як: політична організація громадянського суспільства; носій влади в суспільстві; представник усього населення на певній території; форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов’язкові для виконання всім населенням; джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент; виразник загального інтересу; інструмент реалізації загальної волі в суспільстві; творець загальних цілей у суспільстві; основний стабілізатор суспільного життя; головний суб’єкт політичного суверенітету.

Названі особливості, звичайно, не вичерпують всієї специфіки держави як елемента політичної системи, але вони дають нам загальне уявлення про державу, а також фактори, що визначають її місце і роль в політичній системі суспільства.

1.3. Місце держави в політичній системі сучасного суспільства

Характер взаємодії держави і політичної системи – це важливий показник стану суспільства в цілому, а також виконання завдань та впровадження перспективних планів розвитку, які стосуються сучасного суспільства. Протилежність політичних поглядів призводить до конфліктного стану соціальних суб’єктів, дисбалансу в задоволенні життєво важливих потреб, що знаходять свій прояв у таких негативних формах як громадянська війна, революція, обмеження правового статусу людини, узурпація влади певною політичною силою тощо. Для запобігання та попередження таких ситуацій потрібен певний механізм узгодження взаємодії соціальних суб’єктів, що упорядкував би певним чином їх діяльність, використовуючи певні правові засоби впливу. Таким механізмом, здатним поєднати зусилля різних соціальних груп є держава з усіма характерними для неї ознаками.

З методичної точки зору, висвітлення місця держави в системі політичних відносин необхідно починати з характеристики її основних властивостей, що дозволяють виділити її серед інших соціальних суб’єктів особливим статусом, а саме:

– суверенітет держави як політико-правова властивість державної влади характеризує її з позицій єдності, верховенства стосовно інших видів соціальної влади, в тому числі і влади окремих політичних чи інших формувань;

– повноваження держави обмежується певною територією, тобто державна влада має територіальний характер. Це означає, що територія впливу політичної та державної влади співпадають. Необхідно зазначити, що лише держава серед всіх суб’єктів політичної системи наділена державно-владними (управлінськими) повноваженнями;

– держава-це суверенна, політико-територіальна організація влади, що використовує право та примус як засоби влади. Правові санкції – є одним із дієвих, але не головним засобом реалізації владних розпоряджень держави. їх загальний характер має виключне значення для регламентації діяльності в різних сферах суспільного життя;

– на відміну від інших соціальних суб’єктів держава виступає єдиним представником всього населення країни, який уособлює у своїй діяльності загальнонаціональні інтереси та представляє населення країни у міжнародних відносинах, виступає від його імені;

– держава за своїми ознаками нагадує інші соціальні організації, але вона значно відрізняється від них за масштабами своєї діяльності, розвиненістю організаційної структури. Особливо необхідно звернути увагу на матеріально-технічну, фінансову, кадрову забезпеченість державних структур. Таких можливостей щодо розпорядження матеріальними ресурсами держави не має жодна політична організація;

– держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб’єктів та груп і гарантує взаємну відповідальність громадянина й держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави [3, c. 154]. 

РОЗДІЛ ІІ. Досвід і проблеми реформування політичної системи в Україні на сучасному етапі

2.1. Досвід реформування політичної системи в Україні

Поняття політичної реформи вміщує в себе цілий комплекс складових, які передбачають реформування системи політичних відношень у суспільстві шляхом більш чіткої артикуляції політичних інтересів, раціоналізації політичної діяльності, виведення політичної свідомості нашого суспільства на якісно новий рівень, формування активістського типу політичної культури тощо. Отже, політична реформа – це законодавчі зміни політичної системи, політичні перетворення, переустрій політичного життя, зміна наявних суспільно-політичних відносин відповідно до забезпечення цивілізованих умов розвитку суспільства. Політичну реформу визначають як політику компромісу між правлячими групами та їх соціальними опонентами, як політику, що заради збереження соціально-політичної системи як цілого йде на зміну окремих її частин [9].

Перші кроки з реформування політичної системи в Україні були зроблені на почату 1990-х років. Значною мірою це відбувалось під тиском загальносоюзних процесів, але істотний вплив вчиняли також українське суспільство та опозиційні організації. Було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, Закон “Про економічну самостійність Української РСР”, внесено зміни до Конституції в частині санкціонування політичного плюралізму, сформовані нові органи державної влади – Кабінет Міністрів тощо. Було ухвалено й закон про особливості регіонального управління.

Перші роки після проголошення незалежності стали періодом наростання хаосу. Перед політсистемою стояли складні завдання в економіці, соціальній, духовній сферах. Проте давалось взнаки відсутність організованого суб’єкта таких перетворень. Опозиція не зуміла досягти влади та, більше того, пішла на союз з державною бюрократією. Натомість сама бюрократія була разпорошена. У радянські часи вона зберігала єдність завдяки керівництву Компартії, тепер політсистема була сповнена суперечностями – між Президентом і урядом, Президентом і парламентом, держадміністраціями та радами тощо.

Громадянське суспільство теж не могло довести свою силу. Адже серед нових партій стався розкол і частина з них, як було сказано, пішла на союз із владою. Виробити ж нові форми взаємодії суспільство було не в змозі – громадяни були зайняті особистим виживанням.

Не можна сказати, що в цей період реформи не проводилися. Створення атрибутів незалежності продовжувались – було ухвалено нову редакцію закону про місцеве і регіональне самоврядування, створена вертикаль регіональних органів державної влади, розпочато приватизацію, лібералізацію грошово-кредитної політики тощо. Але в цілому реформи, які мали б поставити політичну систему на рівень виконання нею якісно нових завдань, були спорадчими, непослідовними та незавершеними.

Були спроби налагодити конституційний процес. На всенародне обговорення був винесений проект Конституції, який, до речі, містив низку цікавих положень, серед них розділ “Громадянське суспільство і держава”. Політичне протистояння не дало змоги завершити процес.

Робились спроби динамізувати виборчу систему. Партіями, громадськими організаціями було розроблено низку проектів нового закону, які передбачали змішану систему. Проте політично дезінтегрована державно-господарська бюрократія, яка переважала в парламенті, не бажала віддавати вплив опонентам з лав партій, що врешті-решт зумовило збереження мажоритарної системи.

Для типу держав, якою була Україна на момент проголошення незалежності, пріоритетним і тоді, і тепер залишається фактор політичних перетворень, формування політичної довіри і політичної мобілізації мас. Попри певні позитивні зміни демократичного характеру, які були здійснені в першій половині 1990-х років XX ст. політична система України виявилась неефективною стосовно розв’язання завдань політичного, економічного і соціального характеру [1].

Причини такого стану:

а)       неспрацювання визначеного Конституцією України механізму стримувань і противаг функціонування владних структур – звідси неефективність їхньої діяльності і втрата довіри з боку громадян;

б)       незабезпеченість принципу верховенства закону у всіх сферах суспільного життя;

в)       несформованість нової політичної еліти і її непідготовленість до вирішення загальнодержавних завдань.

Символічним підсумком цього етапу реформування стало ухвалення закону про особливості управління регіонами, який збільшив загрози подальшої дезінтеграції влади.

Необхідно зазначити, що у публікаціях учених і практичних політиків є спроби такої періодизації, а саме виділяють наступні етапи. Перший етап – “романтичний”, який починається з 1991 року та продовжує до кінця 1994 року, він завершився прозаїчно-достроковими парламентськими і президентськими виборами. Другий етап з 1994 і до 1999-2000 рр. – називають “прагматичним” майже всі автори. Оскільки дійсно йшли пошуки і вироблення шляхів реформування суспільства, в тому числі політичної системи. І третій етап, пов’язаний із підсумками президентських виборів 1999 року [2].

Необхідно наголосити на такому етапі реформування який виділяють, як правило з 1996 по 2004 рр. Але, така періодизація базується на критерії форми державного правління. Водночас, якщо врахувати інші критерії, то слід констатувати, що вказаний період був неоднозначний. 1994 -1999 рр. стали періодом консолідації управлінського класу, створення нової системи власності та засоби виробництва, поступової структуризації правлячої бюрократії.

Першими кроками президента Л.Кучми були спрямовані на розбудову вертикалі виконавчої влади. У серпні 1994 ро^ було видано Указ про визначення голів рад відповідальними за здійснення делегованих повноважень виконавчої влади. З цих питань голови облрад, їх виконкоми були підзвітні та підконтрольні президентові, а голови районних рад – головам обласних і через них – президентові. Але така система була нестабільною. Вертикаль органів влади, яка діяла на підставі указів, суперечила Конституції. Президент також не мав ефективних важелів впливу на КМУ Тому подальша розбудова державного управління була спрямована на втілення ідей президента у законодавче поле. Наслідком стало підписання Конституційного Договору. Останній чітко регламентував відносини між главою держави та урядом і місцевими органами виконавчої влади. Наступним кроком було прийняття нової Конституції. Форму державного правління, закладену в Конституції, прийнято називати президентсько-парламентською. Прем’єра затверджував Президент, за згодою парламенту. Те саме стосувалось деяких інших осіб – Генпрокурора, голів СБУ ФДМУ тощо. Водночас звільнити їх Президент міг без згоди ВРУ Членів Кабміну також призначав глава держави, але за поданням Прем’єра. Схожою була й процедура призначення голів місцевих держадміністрацій. Крім цього, сильним інструментом впливу Президента було право накладати вето на закони. Подолати його можна було лише 300 голосами, що було складно. Щодо системи управління регіонами, то в Конституції державне управління було кадрово відмежоване від місцевого самоврядування. Останнє визначалось як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення. Надалі Верховна Рада затвердила закон “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві держадміністрації”. Але політична практика призвела до того, що держадміністрації отримали верх над радами. Це зумовлювалося їх контролем над фінансовими та матеріальними потоками, складною системою делегованих повноважень тощо. Отже, законодавча регламентація політичних відносин відзначалась переносом влади в бік Президента, що посилювався нефоральними практиками. Таким чином глава держави консолідував під своєю орудою державну бюрократію та більшу частину політичної бюрократії. Такий режим мав потенціал еволюції в бік авторитаризму.

Реформування політсистеми вказаного етапу не просто виявилось незавершеним, воно не призвело до становлення нової її якості, не стало ближче до суспільства. Більше того, напередодні виборів 2004 року політсистема опинилась у патовому стані.

До наступного етапу можна віднести прийняття Верховною Радою України Закону “Про внесення змін до Конституції України” у грудні 2004 року. Закон про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Закон набув чинності з 1 січня 2006 року. При переході до парламентсько-президентської республіки основна зміна відбулась у перерозподілі повноважень Президента і Кабінету Міністрів України. Насамперед, призначення Прем’єр-міністра та формування уряду здійснювалось Верховною Радою і цією реформою було запроваджено інститут парламентської відповідальності Кабінету Міністрів. Так, відповідно до вказаного закону Прем’єр-міністр признається Верховною Радою за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра вносить Президент за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Рад, або депутатської фракції більшості народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради. Міністр оборони, Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою за поданням Президента, інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем’єр-міністра. Така процедура свідчить про суттєвий перехід повноважень щодо формування вищого органу виконавчої влади від глави держави до її парламенту. Останній має право розглядати і приймати рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів та здійснювати контроль за його діяльністю [3, с. 68-73].

Реформа 2004 року без розбудови системи зв’язків між політичними силами та іншими соціальними групами лише посилила протистояння, яке перекинулося на нові сфери суспільного життя – судову систему, регіональне управління тощо.

Протягом 2005 – 2009 рр. у країні відбулась низька подій. По-перше, це “післямайданний” період. Хоча масові виступи 2004 року були спровоковані елітами, все ж таки вони розбудили енергію суспільства. До того ж після виборів нова влада мала значний авторитет та, відповідно, шанси консолідувати суспільство в ім’я реформ. Цього не сталося. Натомість в лавах сил, які прийшли до влади, стався внутрішній конфлікт. По-друге, це події 2006 року, склався тимчасовий союз між партіями “Наша Україна” та “Антикризова коаліція”. Досить швидко він розпався, що пояснювалось протиріччями між ідеологічними гаслами, корпоративними та особистісними суперечностями. Нарешті, спроба створення коаліції між Партією регіонів та БЮТ у 2009 році.

Гостре протистояння призвело до подальшого зниження ефективності державної влади та політичної системи в цілому, її функціональної деградації, неспроможності реалізувати необхідні реформи. Фактично реформування обмежилось відносинами між органами державної влади, не торкнувшись глибинних підвалин суспільного життя.

Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року №2222-ГУ у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Таким чином, Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та президентсько-парламентську форму правління.

До важливих моментів якісного удосконалення інституціональної підсистеми політичної системи українського суспільства в умовах гібридної війни слід віднести створення Міністерства інформаційної політики України, військово-цивільних адміністрацій, Воєнного кабінету Ради національної безпеки і оборони України, Національного координаційного центру кібербезпеки як робочого органу Ради національної безпеки і оборони України, Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб тощо.

Таким чином, абсолютна більшість суб’єктів забезпечення національної безпеки (глава держави, парламент, уряд, центральні органи виконавчої влади, місцеві адміністрації тощо) належать до інституційної підсистеми політичної системи. Законодавчо передбачені напрями їхньої діяльності щодо убезпечення суспільства і держави, людини і громадянина визначаються як «напрями державної політики з питань національної безпеки» (Закон «Про основи національної безпеки України» 2003 р.), «основні напрями державної політики національної безпеки України» (Стратегія національної безпеки України 2015 р.) або «мета, принципи і види планування у сферах національної безпеки і оборони» (Проект Закону України «Про національну безпеку України» 2018 р.).

Зміни в нормативній підсистемі політичної системи України. Тут маються на увазі насамперед пропоновані державою нові та модернізовані норми права – формально-обов’язкові правила фізичної поведінки, які мають загальний характер і встановлюються або санкціонуються державою з метою регулювання суспільних відносин та забезпечуються відповідними державними гарантіями реалізації [8].

Насамперед, до рівня нормативу піднято термін «гібридна війна». Документом, де ця війна згадується вперше, стала Доктрина інформаційної безпеки України від 25.02.2017 р. [9]. Метою Доктрини названо «уточнення засад формування та реалізації державної інформаційної політики, насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному впливу Російської Федерації в умовах розв’язання нею гібридної війни».

Закон України від 18.01.2018 р. «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» не містить терміну «гібридна війна», проте розкриває механізми її ведення. Так, Закон пояснює, що «збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності» [10]. Як зазначено в Законі, збройні формування РФ, задіяні в гібридній війні проти України, складаються з: регулярних з’єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони РФ; підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам РФ; їхніх радників, інструкторів; іррегулярних незаконних збройних формувань; озброєних банд та груп найманців, створених, підпо-рядкованих, керованих та фінансованих РФ. Відразу впадає в очі практично повна відповідність російських теоретичних постулатів з цього приводу, вироблених у ХХ ст. (хто може брати участь у гібридній війні), їх практичним втіленням ХХІ ст. (хто бере реальну участь у російсько-українському збройному протистоянні, започаткованому у 2014 р.).

Сучасний етап розвиту держави характеризується перманентною кризовою ситуацією, яка охоплює політичну сферу. Політичні скандали, що компрометують не тільки вищих посадових осіб, а й державу в цілому, не припиняються. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Частішають акції, які можуть призвести до соціального вибуху.

2.2. Проблеми реформування політичної системи в Україні

Головними чинниками, що визначають першочергові кроки політичної реформи є: розбалансованість наявної системи влади, домінування корпоративних інтересів та всеохопна корупція; необхідність докорінної зміни системи організації влади; необхідність впровадження нових моделей формування, організації діяльності, відповідальності органів державної влади та місцевого самоврядування, прозорості, підконтрольності та підзвітності перед суспільством; фінансова та економічна криза, що потребують термінової реалізації антикризових заходів з боку органів влади та місцевого самоврядування, спрямованих на забезпечення можливостей розвитку економіки, створення нових робочих місць, забезпечення належного рівня соціального захисту; формування чіткої практики політичної взаємодії владних гілок, шляхом використання принципів компромісності та ідейної конкуренції, що дозволить сформувати виважену концепцію розвитку країни; підтримання практики громадянських обговорень за участю політичних діячів та авторитетних науковців, результативність яких формуватиме рекомендації щодо вирішення нагальних проблем, наявних у суспільстві [9].

На сьогодні конституційні норми містять низку суттєвих недоліків: нечіткість принципу народовладдя, зокрема права народу змінювати та встановлювати конституційний лад; недосконалий спосіб формування та відповідальності уряду; закріплення неефективної системи центральних органів виконавчої влади; відсутність реальних гарантій незалежності судів та прокуратури; невідповідність адміністративно-територіального устрою принципам організації ефективної системи влади та управління тощо. Головними рушіями конституційних змін попередніх років були прагнення тих чи інших політичних сил до розширення повноважень президента або їх звуження на користь уряду чи парламенту – щоразу залежно від політичних симпатій чи антипатій до глави держави. І щоразу розробки конституційних проектів нехтували суспільною потребою у встановленні системи стримувань і противаг та становленні ефективного механізму державного управління.

Особливий акцент політикумом і на сьогодні робиться на реформування системи взаємовідношень між гілками влади, збільшення питомої ваги партій у політичному житті сучасної України, проте наголос на цьому є перебільшенням, враховуючи значно ширший змістовний контекст самого поняття політичної реформи. Наша політична система складалась значною мірою стихійно, еклектично, внаслідок досягнення компромісів. Із цього випливає висновок, що в подальшому будувати політичну систему стихійно, без певного визначеного плану, недоцільно. Неможливо також здійснити її реформування без заздалегідь визначеної науково розробленої концепції.

При цьому низька ефективність процесів трансформації політичної системи України певною мірою пов’язана із недостатньою реалізацією соціальної ролі, яку повинні були виконувати інститути громадянського суспільства у соціально-політичному житті ще у перші роки нашої незалежності. Отже, політична реформа повинна бути орієнтована на таку далеку мету, як стійкий ріст і інтереси більшості, а не на корисливі інтереси деяких. Кінцева мета – демократична, соціально-правова держава, яка здатна реалізувати програму прискорення економічних і соціальних перетворень, забезпечити зростання добробуту народу, духовного і морального оздоровлення суспільства, підвищення престижу та міжнародного авторитету України.

Політична система України в умовах гібридної війни радикально змінилась насамперед у якісному плані. Її порівняння з довоєнним (мирним) аналогом є некоректним, оскільки політична система, що існувала до 2014 р., не забезпечила суверенітет України. Нові інститути, нормативи, функції, способи комунікації складників політичної системи, ініційовані після початку гібридної війни, довели життєздатність Української держави та її історичну перспективу. Це дозволяє сподіватись на виконання політичною системою більш масштабних завдань, до переліку яких входить не лише відновлення територіальної цілісності України, а й повноцінна інтеграція України в ЄС і НАТО. 

РОЗДІЛ ІІІ. Правове регулювання інститутів політичної системи в умовах глобалізації

3.1. Фактори впливу глобалізаційних процесів на розвиток політичних систем

Поглиблення інтеграції України в Європейське співтовариство потребує наукового дослідження тенденцій розвитку політичних систем різних країн в умовах глобалізації. Як слушно зазначив відомий американський політолог З. Бжезинський, процес трансформації сам по собі не є безперервним, а складається з послідовних окремих фаз [1, с. 4]. Для визначення етапів такої трансформації важливим напрямком аналізу виступають особливості становлення політичних інститутів в різних соціально-економічних умовах, функціонування політичних систем в умовах глобалізації та регіоналізації.

Важливим фактором впливу на розвиток політичних інститутів також є нормативна складова. Таким чином, політична і правова системи співіснують в єдиній «матриці політико-правового простору».

Глобалізація (як глобальний процес) зачепила повної мірою лише такі галузі, як світові інформаційні мережі, банківсько-фінансова сфера, діяльність транснаціональних корпорацій, а в геополітичному плані обмежилась ареалом найбільш розвинених країн. Становленню транснаціональних політичних, економічних і культурних просторів сьогодні протистоять міцні центробіжні тенденції [3, с. 128].

Поняття «політична система», що відбиває стан політичного життя суспільства, політичних явищ і процесів у певній цілісності та усталеності, було введено в політичну науку в середині ХХ ст. На той час у більшості держав Європи формувались нові політичні системи, які створювались «під прапором» боротьби з тоталітаризмом. Поетапне розширення Європейського Союзу об’єктивно призвело до трансформації «європейського простору» – зміні орієнтирів політичного, соціально-економічного та ідеологічного розвитку держав Співтовариства. Політичні системи країн Європи стали більш відкритими для впливу інститутів Європейського Союзу та менш самостійними. Часткова відмова від державного суверенітету на користь наднаціональних органів Європейського Союзу стала обов’язковою умовою членства у Співтоваристві.

Слід зазначити, що історичний період становлення та розвитку сучасних політичних систем охоплює другу половину ХХ ст. (після закінчення Другої світової війни) та початок ХХІ ст. Саме в цей час відбувається поетапна конвергенція форм державного правління – інституційне оформлення поліархій. Також на європейському просторі нормативно утверджуються єдині стандарти виборчого процесу, юридично визначаються основні критерії демократичного суспільства.

Найважливішим чинником стрімкого зближення інститутів політичних систем держав Західної, Центральної та Північної Європи є їх спільне існування в межах Західної цивілізації, ознаками якої є: антропоцентризм як світоглядний принцип(визнання людини, її прав основною цінністю), лібералізм – в економічній сфері, плюралізм – у політичній, толерантність – у сфері культури. Зазначені фактори мали вплив на створення в європейських державах подібних за формою та змістом політичних інститутів. Як наслідок, на «європейському просторі» у ХХ сторіччі сформувався полікратичний тип форми держави з наступними ознаками :

1)       соціальним середовищем її існування є відносно однорідне суспільство з численним та міцним середнім класом;

2)       органи державної влади формуються в результаті застосування певних демократичних способів, а стосунки між ними складаються на основі принципів поділу державної влади, системи стримувань і противаг, взаємодії і субсидіарності влади;

3)       територіальна структура держави складається з урахуванням балансу інтересів центру та місцевих територіальних спільнот різних рівнів;

4)       у діяльності органів державної влади особливу увагу звертають на демократичні форми і методи (зокрема, пошуку компромісу, консенсусу), хоча не виключається й примус, за умов загрози конституційному ладові, демократичному порядку;

5)       у певному обсязі використовуються різні форми участі громадян в управлінні державою, а політичні партії та групи тиску створюють умови для деконцентрації політичної, а отже, державної влади;

6)       проголошуються та здійснюються на практиці основні демократичні права і свободи громадян, засновані на визнанні загальнолюдських цінностей [4, с. 56].

Таким чином, першим спільним фактором розвитку та критерієм зближення європейських політичних інститутів є цивілізаційний.

Наступним елементом впливу на розвиток та функціонування політичних систем держав ЄС виступає цілеспрямована діяльність основних інститутів Європейського Союзу з метою формування єдиного «політико-правового простору». Так, Європейський парламент, Європейська Комісія, Рада ЄС за своїм функціональним призначенням приймають акти, які мають як обов’язковий, так і рекомендаційний характер для національних органів держави. Тобто, «програмуються» моделі подальших політичних рішень національних парламентів і урядів держав ЄС. Фактично створюються уніфіковані нормативи політичної діяльності на єдиному європейському просторі.

Третім фактором впливу на трансформацію політичних інститутів є активізація діяльності міжнародних організацій та транснаціональних компаній. «Все частіше внутрішня політика держав, – зазначає В. Буткевич, – формується в кабінетах МВФ, МБРР і подібних організацій, а не демократично обраними парламентами держав. Крім того, транснаціональні компанії досягли таких успіхів, що багато суверенних держав, які відмовляли їм у чіткому статусі в міжнародно- правових відносинах, сьогодні самі слугують їм, але вже як заманеться цим компаніям» [5, с. 18].

У той самий час, однією із сучасних тенденцій розвитку держав є регіоналізація, сутність якої полягає в переміщенні центру прийняття політичних рішень на рівень регіонів. Як наслідок – поглиблення демократизації суспільства, з однієї сторони, посилення сепаратистських настроїв, – з іншої. Визначення «сепаратизм» передбачає як рух за відокремлення частини території від держави і отримання повної незалежності, так і отримання широкої автономії.

Політико-правовою основою сучасного сепаратизму виступає принцип самовизначення, тобто постійно діюче право народу вільно визначати свій політичний статус. Принцип самовизначення має певні негативні наслідки для світового співтовариства. Так, розпад СРСР, Югославії виявив тенденцію до подрібнення держав і появу таких, що не здатні формувати стійкі інститути політичної системи. Як наслідок, – тривале відставання новостворених держав у всіх сферах суспільного життя та нездатність інститутів політичної системи адаптуватись до викликів міжнародних відносин.

Отже, особливість трансформації інститутів політичних систем у державах Європейського Союзу полягає у конфліктному співіснуванні двох протилежних тенденцій – зближенні правових режимів діяльності, уніфікації нормативних актів, що приймаються на єдиному «політико-правовому просторі», – з однієї сторони, та формуванні нових регіональних політичних акторів, – з іншої.

Визначивши об’єктивні фактори розвитку політичних систем в сучасному світовому порядку, зокрема, політичних систем держав ЄС, необхідно встановити принципи та критерії ефективного правового регулювання політичних інститутів.

3.2. Принципи ефективного правового регулювання політичних інститутів

Визначаючи зміст ефективного законодавства як соціального явища, необхідно звернути увагу на його складові, а саме – якісні закони, адаптивне правозастосування та правосвідомість суспільного консенсусу.

Особливості правового регулювання інститутів політичної системи полягають у реалізації універсальних конституційно-правових засад демократичної держави, які за своїм юридичним змістом охоплюють складові ефективного законодавства. До юридичних механізмів ефективного регулювання інститутів політичної системи, зокрема, відносять наступні.

1. Суверенітет народу як право визначати державний та суспільний лад. Цей принцип знаходить своє втілення, наприклад у нормі статті 3 Конституції Франції 1958р. : «… національний суверенітет належить народу». Аналогічні положення можна знайти у текстах Конституції Італії 1947 р., Основному законі ФРН 1949 р. та ін. [7].
2. Виборність основних органів держави. Як правило, цей принцип закріплюється в конституціях або спеціальних (конституційних, органічних)законах держав.
3. Пріоритет прав людини перед правами держави. Цей принцип регламентує «обслуговуючу» функцію держави у правовідносинах із іншими суб’єктами права. Найбільш рельєфно знаходить відображення в адміністративному праві та в адміністративному- процесуальному праві, наріжним принципом якого є презумпція винуватості владного суб’єкта при розгляді судового позову.
4. Рівність усіх перед законом.
5. Конституційне обмеження влади більшості над меншістю. Передбачає прийняття спеціальних законів щодо діяльності опозиції у системі влади.
6. Розподіл влади – це не тільки декларування принципу у Конституції, але й прийняття конституційних законів щодо статусу, режиму діяльності усіх гілок влади.
7. Законодавче регламентування багатопартійності.
8. Ідеологічна багатоманітність, що передбачає як конституційні так і процесуальні гарантії реалізації свободи слова, думки, совісті.

Незважаючи на велику кількість наукових праць, присвячених дослідженню особливостей правового регулювання інститутів політичної системи України, актуальним залишається порівняльний аналіз умов становлення, особливостей розвитку та функціонування політичних систем різних держав у глобалізаційному вимірі.

Загальновизнаним є факт відставання України від держав Європейського Союзу у формуванні ефективних, адаптованих до викликів сьогодення, політичних інститутів.

Радикальна зміна політичного режиму у 1991 році мала як позитивні, так і негативні наслідки для країни. Відсутність у політичного керівництва держави досвіду демократичного правління, аморфність громадянського суспільства, структурованість влади по авторитарному зразку призвели до формування неправового суспільства. Саме такий стан держави і суспільства був «законсервований», що зумовило кризові явища як у політичній, так і соціально-економічній сферах на протязі багатьох років.

Наукове обґрунтування шляхів подолання системної кризи держави і суспільства в Україні виходить на перший план серед інших завдань політичної науки. Традиційно не втрачає наукової ваги системне дослідження досвіду політичних реформ у розвинених країнах Європи. 

ВИСНОВКИ

Зазначене вище надає можливості обґрунтувати наступні висновки:

1. Категорія «держава», незважаючи на особливу увагу до неї вчених ще зі стародавніх часів, і на сьогоднішній день залишається до кінця невизначеною. З одного боку, вчені єдині в аналізі таких ознак держави, як територія, верховенство влади, наявність апарату примусу, з іншого – суперечливим залишається питання щодо інших її рис. Так, одні правники говорять про обов’язковість жорсткої централізації влади у руках вузького кола правлячої еліти, інші – про делегування частини владних повноважень недержавним організаціям і необхідність забезпечення підтримки держави широкими соціальними колами суспільства. Тобто складається ситуація, коли з одного, боку суспільство на сучасному етапі його розвитку прагне до зменшення впливу держави на нього і розвитку позадержавних механізмів регулювання, а з іншого – потребує постійного втручання держави для забезпечення стабільності свого функціонування.
2. На нашу думку, на сучасному етапі розвитку державних інститутів і суспільства, державі слід зменшити вплив власне на суспільство і надати більше свободи недержавним організаціям. Оскільки без захисту прав і забезпечення свобод окремого громадянина неможливе існування жодних інститутів демократії, то втрачається класова сутність існування держави. Хоча значенням держави не варто нехтувати, адже, на нашу думку, вона повинна зайняти роль німого охоронця, який в потрібний момент застосовує важелі впливу і вирішує будь який соціальний конфлікт.
3. Саме можливість легального застосування засобів впливу, в тому числі і примусу, відрізняє державу від інших елементів політичної системи суспільства, які також здійснюють певний вплив на суспільні відносини. Держава наділена виключним правом застосовувати апарат примусу. На відміну від інших елементів політичної системи, діяльність яких знаходиться в рамках «дозволених», держава сама встановлює рамки, в яких і діє. Така можливість надана державі самим народом, адже лише вона є представником усього населення даної країни, тільки вона володіє вищою політичною і юридичною владою, вона є фактором стабілізації суспільного життя і головним суб’єктом політичного суверенітету. 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Вплив демократизації державного управління в Україні на державний режим // Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування. Збірник наукових – Суми, 2010 – С. 239 – 241.
2. Дзера О.В. Правовий режим комунальної власності та її розмежування з державною власністю //Юридичний Вісник України. – 2010. – 5-11 жовтня. – C. 32-39
3. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. – К.: Кондор, 2006. – 475 с.
4. Клімова Г. П. Держава в політичній системі суспільства / Г. П. Клімова, О. В. Клімов // Гуманітарний часопис. – 2006. – № 3. – С. 94-99.
5. Линецький С. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного режиму в структурі державного ладу України //Право України. – 2010. – № 6. – C. 19-23
6. Линецький С. Теоретичні підходи до визначення та еволюції української моделі державного режиму //Право України. – 2009. – № 7. – C. 17-20
7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. – К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. – 355 с.
8. Логвина В. Політологія/ Валентина Логвина; М-во освіти і науки України, Кам’янець-Подільський державний університет, Подільський державний аграрно-технічний університет. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 303 с.
9. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. – 5-те вид., випр. і доп.. – К.: Знання, 2006. – 437 с.
10. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. – К.: Юрінком Інтер, 2011. – 174 с.
11. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. – 89 с.
12. Панчишин А.В. Держава та політична система суспільства: деякі аспекти співвідношення / А.В. Панчишин // Держава і право. — 2011. — Вип. 52. — С. 79-85.
13. Порівняльний аналіз державних режимів України та Росії. // Росія – Україна: проблеми та можливості спільного наукового та економічного співробітництва. Збірник наукових праць. – Суми, 2000 – С. 197 – 198.
14. Право в тоталітарній державі // Держава і право. – 2000. – № 5. – С. 9-18.
15. Правова культура службовця як засіб підвищення ефективності державного управління. // Держава і право. – 2000. – № 6. – С. 157-159.
16. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. “Правознавство”/ Петро Рабінович,. – К., 1993. – 172 с.
17. Рудік О. Консолідація демократичного режиму як ключовий етап демократизації //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2001. – № 1. – C. 268-275
18. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. – Харків: Еспада, 2006. – 775 с.
19. Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму //Право України. – 2001. – № 5. – C. 12-17
20. Сухонос В. Аналіз державного режиму: термінологія, класифікація та характеристика в постіндустріальну епоху //Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 12. – C. 10-13
21. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) //Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 2. – C. 2-6
22. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. – Суми: Університетська книга, 2005. – 536 с.
23. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 367 с.
24. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. – К.: Прецедент, 2004. – 223 с.
25. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 685 с.
26. Тимцуник В. Система державної влади в демократичному суспільстві //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2007. – № 3. – C. 13-25.
27. Україна на шляхах трансформації: від авторитарного режиму до демократії/ Міністерство культури і мистецтв України, Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка ,; Укл.: Л.І. Романова, Н.П. Власова, Г.О. Дугінова,, Ред. Л.П. Суворова. – Харків, 2002. – 56 с.