Вступ

Катастрофічні події, що завирували в України після революції 1917 р., стали тяжкими випробуваннями для всього її багатонаціонального населення, в тому числі й для німців та менонітів. Лихоліття громадянської війни та більшовицький терор часів «воєнного комунізму» призвели до страшної руйнації багатьох сфер їх матеріального та культурного життя, результатом якої стало виникнення голоду 1921-1922 рр.

Про проблеми голоду почали писати вже в 20-30-х рр. працівники Наркомосу (В.Арнаутов, Г.Гринько, Я.Ряппо), лікарі (А.Залкінд) та партійні діячі (М.Семашко, П.Артамонов). Проте в своїх роботах вони лише зображували обсяги голоду та з позитивних позицій оцінювали діяльність більшовиків по врятуванню дитячого населення. В радянський часи, коли історична наука стала ідеологічною зброєю комуністичної партії, проблеми голоду 1921-1922 років зображувались вченими виключно як стихійне лихо, з яким наполегливо вели боротьбу керівники радянської держави. Можливість критичного погляду на проблеми голоду 1921 – 1922 рр. настала у 80-90-х рр. в зв’язку із демократичними процесами в СРСР та здобуттям Україною незалежності. Дослідники показували, що голод, крім об’єктивних мав ще й суб’єктивні причини і непоправні наслідки для населення України. В 20-х рр. було випущено декілька збірників із статистичними матеріалами про голод 1921-1922 рр.

Ми ставимо перед собою завдання показати негативний вплив голоду 1921-1922 рр. на населення України та дії системи народної освіти для врятування дітей. 

1. Причини Голодомору 1921-1922 рр.

Перші ознаки продовольчої кризи, що почалася, стали виразно проявлятися серед населення Півдня України ще наприкінці вересня – на початку жовтня 1920 р. У цей час,  наприклад, тільки в 4 колоніях Ландауської волості вже налічувалося 95 господарств загальною чисельністю 427 чоловік, які не мали жодних запасів зерна та борошна4. У деяких місцевостях населення німецьких і менонітських колоній почало закупляти хліб в інших більш благополучних регіонах України. З листопада 1920 р. вже цілі волості залежали від купівлі хліба зі сторони. В умовах катастрофічної грошової інфляції колоністам часто доводилося платити за хліб худобою, кіньми, сільськогосподарським реманентом та іншим майном.

Причин голоду 1921-1922 рр. було багато, і вони мали як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Як відзначає О. Д. Бойко, по- перше, це – катастрофічна посуха та неврожай весною та влітку 1921 р., які загострили ситуацію з хлібом в зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі, Південній Україні. УСРР зібрала лише 30% врожаю 1916 р., проте не була визнана більшовиками голодуючою, що спричинило неконтрольовану ситуацію із голодом. “На початку осені 1921 р., в наслідок поганої інформації, склалось враження, що біда голоду вразила тільки Поволжя, а Україна – “як-небудь” впорається власними силами з недородом хлібних злаків. І тільки поступово, приблизно в листопаді-грудні 1921 р., стали надходити перші тривожні вісті із Запоріжжя, Донбасу, Катеринослава про абсолютне голодування населення і необхідності термінової такої ж допомоги, як і населенню Поволжя”.  По-друге, довготривалі війни, епідемії позбавили життя сотні тисяч дорослих здорових працівників землі, скоротили площі посівів, знищили частину сільськогосподарського реманенту. По-третє, важка продрозкладка 1921 р. замахнулась на резервний продовольчий та посівний фонди[1].

РНК УСРР восени 1921 р. офіційно визнала голодуючими 5 губерній: Запорізьку, Катеринославську, Донецьку, Миколаївську, Одеську, але й інші губернії не були забезпечені запасами харчування у достатній мірі. Епіцентром лиха стали Катеринославська і Запорізька губернії. Страшні реальності голоду висвітлювались в періодичній пресі. Так, в газеті “Комуніст” (№ 38, 1922 р.) зазначалось: “В Маріуполі на ґрунті голоду спостерігаються випадки помішання розумом. В селі Марському німець-поселянин відрубав голову своїй десятимісячній дитині, яку потім зажарили і з’їли всім сімейством”, в с. Ялта (Донецька область) щоденно реєструються десятки смертей, не встигають рити братські могили, а матері кидають своїх дітей і втікають від них як божевільні”. Взимку 1921 – 1922 рр. в Україні голодувало до 2 млн. дітей,8 а на 1 квітня 1922р. їх вже було 5,6 млн., що становило 25% всього населення.

Діяльність держави зосереджувалася на оперативній евакуації населення, худоби, реманенту в урожайні губернії, надання харчування на місцях та отримання і розподіл допомоги із закордону через АРА, АМД, ГМД. В 1921 р РНК УСРР видала постанови та інструкції, регламентуючі порядок розташування та утримання голодуючих дітей: “Положення про розміщення безпритульних дітей серед населення” (15.10.1921 р.), “Інструкції нарвідділам, здороввідділам, і робітничим організаціям про прикріплення дитячих закладів до професійно-виробничих колективів” (15.10 1921 р.), “Положення про прикріплення дитячих закладів до пролетарських організацій” (15.10.1921 р.) В цих документах зазначалось, що вся відповідальність за прийом, форму обліку, устрій та евакуацію дітей покладалась на губернські відділи народної освіти, та пропонувались альтернативні форми роботи – індивідуальний та колективний патронат (прикріплення безпритульних і евакуйованих дітей до сімей, організацій і підприємств)[2].

Наслідки голоду були жахливі для демографічної ситуації України і, особливо, для дитячого населення. В період з 1921-1922 рр. кількість дітей-сиріт збільшилась до 1,5 млн. чоловік, а загальна кількість дітей зменшилась утричі. Були губернії, в яких майже не залишилось дітей молодших 6-7 років.

Голод негативно позначився не тільки на демографічній ситуації, але й на економічному розвитку республіки. Так, лише в Катерино-славському повіті були “ліквідовані та евакуйовані 47913 голів домашньої худоби, 2903 селянських господарств, напівзруйновані 1451 господарств.13 Цей факт призвів до збільшення обсягів дитячої безпритульності і злочинності та пошуку державою нових шляхів їх подолання[3]. На допомогу голодуючим дітям на початку вересня 1921р. було створено Секцію допомоги голодуючим дітям (Допголдіт), яка спочатку діяла при Центральній Комісії Голодуючим (ЦКГ), а потім при Раді захисту дітей України (РЗДУ) і об’єднувала роботу Наркоматів освіти і охорони здоров’я в справі боротьби з дитячим голодом. Провідна роль в ній відводилась органам і установам народної світи. Про це свідчить той факт, що її керівником був заступник голови Головсоцвиха, а із 5 членів, троє – працівниками наркомату освіти, двоє – охорони здоров’я. На місцях апаратом секції були Губернські Ради захисту дітей (ГРЗД), які діяли на підставі особливого “Положення про секції допомоги голодуючим дітям”. Секція почала діяти у вересні 1921 р. і зосереджувалась на прийомі евакуйованих із РСФРР дітей. З посиленням голоду та збільшенням кількості безпритульних дітей, в жовтні, до повноважень Допголдіт додалися фінансові функції та законодавчої ініціативи: написання проектів постанов РНК (“Положення про розміщення безпритульних дітей серед населення”, “Інструкцію про норми харчування в дитячих їдальнях та харчових пунктах”), складення кошторисів, розподіл отриманих від ЦКГ ресурсів[4].

Діяльність секції, крім керівницького, мала ще й контролюючий характер. її представники неодноразово виїздили в Донбас, Запоріжжя, Катеринославську, Одеську, Миколаївську губернії для контролю за наданням допомоги голодуючим дітям.

Тиск на українських селян розпочався уже в березні 1921 р., коли було оголошено «продтижневик» і тисячі комуністів та безпартійних робітників було мобілізовано у хлібозаготівельні загони, які скеровувалися на село. Завдяки посиленню репресивних заходів, інтенсивність хлібозаготівель в Україні зросла. У травні 1921 р. до Російської Федерації було відправлено 522 тис., у червні – 728 тис. пудів зер­на. Норми хлібоздачі встановлювалися без урахування виснаження продовольчих запасів республіки.

Влітку 1921 р. радянські республіки вразила велика посуха, що своїми розмірами за попередні 100 років поступалася ли­ше лихоліттям 1869, 1885 і 1891 років. Від неї повністю чи частково постраждала половина засівних площ радянських республік, зокрема, в УСРР – степові й частково лівобережні губернії. Під впливом цих факторів врожайність сільськогосподар­ських культур катастрофічно впала[5].

План хлібозаготівель неодноразово змінювався. Зокрема, восени 1921 р. він був зменшений до 95 млн, а на по­чатку 1922 р. остаточно затверджений в обсязі 81,5 млн пудів. Фактично в республіці було зібрано 74,9 млн пудів зерна. За вивезене зерно Україна майже нічого не отримала – ані грошей, ані промислових товарів.

Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу хлібозаготівель. Незважаючи на формальне проголошення продподатку, формування державного хлібного фонду фактично здійснювалося шляхом позаекономіч­ного примусу. НЕП у 1921 р. в Україну ще не прийшов.

Намагаючись оволодіти хлібними ресурсами самого селянст­ва, влада розпалювала соціальну ворожнечу на селі. Більшовики праг­нули приборкати опір селян-власників, під’юджуючи корисливу зацікавленість селянської бідноти. З метою залучення менш заможних верств села до вилучення продукції більш заможних, комітетам незаможників відповідно до декрету про продподаток надавалася певна частка реквізованих надходжень. Поряд із «класовим підходом» до села скрізь застосовува­лась, як і під час продрозкладки, колективна відповідальність (кругова порука) селян за виконання хлібоздачі.

Для максимального вилучення зерна держава використовувала всілякі заходи надзвичайного характеру, які врешті-решт призводили до масового збройного тиску на селянство[6].

12 серпня 1921 р. у спеціальній постанові Ради з праці та оборони про застосування надзвичайних заходів при вилученні продподатку йшлося про введення до волостей та сіл, які опиралися наркомпродівцям, військових частин. Останні мали під час збирання продподатку «негайно вживати найрішучих заходів примусового характеру». Розпорядження голови російського уряду В. Леніна про використання збройної сили для підкорення селян ретельно виконувалося в Україні. Окрім військових частин, опір селянства придушували продо­вольчі дружини, воєнізовані хлібозаготовчі робітничі формуван­ня, створені на зразок продовольчих загонів, що діяли під час громадянської війни. У більшості випадків військова сила впроваджувалася для залякування селян.

Інтенсивне викачування хліба з України в Росію призвело до недосіву в Україні. У 1922 р. різними продовольчими культурами у республіці вдалося засіяти 14,4 млн десятин проти 17,1 млн – у попередньому році ( 1916 р. загальна площа засіву становила понад 19 млн десятин). Великий недосів у південних губерніях України внаслідок господарського розорення голодуючих селян частково перекрили інші губернії.

Окрім недосіву, південь України спіткав новий неврожай. Посуха охопила 21 повіт. Розорений південь вимагав допомоги, але тиск на Україну не послаблювався. Тільки з серпня 1922 р. по січень 1923 р. у східні регіони республіки було надіслано 9 млн пудів хліба. До того ж центральний уряд зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, щоб дістати валюту для відбу­дови господарства і зміцнення більшовицького режиму[7].

2. Масштаби голоду 1921-1922 рр. для  населення України

Руйнівні наслідки продовольчої політики більшовиків вияви­лися вже восени 1921 р. У серпні 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У під час обговорення питання «Про кампанію щодо боротьби з голодом» прийняло резолюцію: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком  надана своїми  губернськими  або  повітовими  засобами».

У грудні 1921 р. масова смертність у південних губерніях УСРР змусила нарешті дисциплінованих українських більшовиків виступити проти політики центру. VI Всеукраїнська конференція КП(б)У розглянула питання «Голод і засівна кампанія» та прийняла постанову про надання державної допомоги губерніям України (Запорізькій, Катеринославській і Донецькій) у розмірі 6 млн пудів хліба.

Після цієї постанови ЦК РКП(б) змушений був визнати реальність голоду в Україні і перестав заперечувати спрямування частки її продовольчих ресурсів у голодуючі місцевості. Але ця частка була обмеженою[8].

14 січня 1922 р. український Раднарком прийняв давно очікувану постанову про визнання голодуючими деяких неврожайних губерній УСРР, а 16 січня 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У зняло блокаду з інформації про голод в Україні.

Неврожайні місцевості України тривалий час залишались на продовольчому самозабезпеченні й не звільнялись від сплати податку, як це було в РСФРР. Уряд також вперто відмовляв голодуючим України в дозволі на закупівлю зерна у врожайних місцевостях до закінчення державних хлібозаготівель, хоча таке право надавалось голодуючим РСФРР. Лише в 1922 р. центральна комісія допомоги голодуючим отримала довгоочікуваний дозвіл на використання частки своїх фондів на потреби українських голодуючих.

Злочинна соціальна політика уряду спричинила масове поширення голоду і вимирання голодуючих. Станом на 1 травня 1922 р. у 5-ти степових губерніях України голодувало 3 млн 709 тис. 556 осіб, або 35% населення цього регіону. Кількість потребуючих допомоги в Україні досягла 6 млн 600 тис. осіб. Близько 40% становили діти. Однак державну допомогу отримувало не більше 7,5% голодуючих. У той же час у РСФРР частка голодуючих, які харчувались у пунктах громадського харчування, сягала 80%. Станом на 1 вересня 1922 р. продовольчу допомогу за рахунок фонду допомоги голодуючим отримувало 425 тис. осіб. Ще 1,8% млн осіб допомогу  забезпечували іноземні благодійні організації[9].

Точну цифру померлих від голоду в Україні не встановлено. Історики наводяться цифри від 235 тис. до 500 тис. осіб. Голод виявився фактором, який ефективніше за каральні експедиції втихомирив повстанців. Нещадна хлібозаготівельна політика уряду мала в своїй основі терористичний характер. Тоталітарний режим для придушення опору повною мірою використав терор голодом (подібно до заснування ним інститут закладництва або концтаборів). 

Висновки

Післявоєнна господарська розруха, посуха 1921 р. та згубна для сільського господарства економічна політика більшовиків стали основними передумовами голоду 1921–1923 рр., що охопив основні хліборобські регіони колишньої Російської імперії – Поволжя, Північний Кавказ та південні губернії України. Катастрофічне загострення продовольчої кризи в УСРР було зумовлене підпорядкованістю формально незалежної республіки московському центру.

Виникнення цього лиха було зумовлене низкою соціально-економічних і політичних факторів: безперервними бойовими діями протягом семи років, дворічною посухою 1921-1922 рр. на півдні України, реквізиційною політикою більшовиків щодо хлібозаготівель, яка проводилась навіть у вражених посухою регіонах.

Руйнівні наслідки продрозкладки перевищували навіть збит­ки, спричинені війною. Найбільший дефіцит селянських засівів виник не на території, де відбувалися основні воєнні дії (Одеська, Київська, Донецька, Катеринославська, Волинська і Подільська), а саме там, де активно виконувався план хлібозаготівель (Чернігівська, Полтавська, Харківська губернії). Продрозкладка незабаром поширилася майже на все, що виробляли селяни. 

Список використаної літератури

1. Безносов О. І. Голод 1921-1922 рр. i боротьба з ним у нiмецьких та менонiтських поселениях Пiвдня України / О. І. Безносов // Вопросы германской истории. – 2007. – 2007(2). – С. 155-168
2. Гейко С. Голодомор 1921-1923 рр. на Херсонщині / С. Гейко // Наддніпрянська правда. – 1997. – 20 лютого. – С. 3-4.
3. Гейко С. Початок 20-х: Бериславщина в архівних документах і на сторінках преси / С. Гейко // Нариси з історії Бериславщини. – Вип. 3. – Херсон-Берислав : Просвіта, 2001. – С. 47-58.
4. Голод 1921-1923 років в Україні : Зб. док-тів і мат-лів / Упоряд. О. М. Мовчан, А. П. Огінська, Л. В. Яковлєва; Відп. ред. С. В. Куль- чицький. – К. : Наук. думка, 1993. – 240 с.
5. Документи [голод 1921-1923 рр.] / Укладач, редакція і коментар В. І. Сергійчука. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.history.univ.Kiev.ua (golodomor) 21_23.html.
6. Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область. – К. : Гол. ред. УРЕ, 1972. – 687 с.
7. Кульчицький С. В. Демографічні втрати України в першій половині ХХ ст.: кількісна оцінка / С. В. Кульчицький // Енциклопедія історія України. – Т.2. – К. : Наук. думка, 2004. – С.322-325.
8. Кульчицький С. В. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі : в 3 кн. – Кн. 2. / С. В. Кульчицький. – К. : Темпора, 2013. – 628 с.
9. Кульчицький С. В., Мовчан О. М. Невідомі сторінки голоду 19211923 рр. В Україні / С. В. Кульчицький, О. М. Мовчан // Історичні зошити. – К. : Ін-т історії України НАН України, 1993. – 77 с.
10. Милосердов М. Голодомор: витоки біди. А уроки? / М. Милосердов // Наддніпрянська правда. – 1993. – 2 червня. – С. 4.
11. Мовчан О. М. Голод 1921-1923 років в УСРР / О. М. Мовчан // Енциклопедія історії України. – Т.2. – К. : Наук. думка, 2004. – С. 143-144.
12. Мовчан О. М. Перший голод в радянській Україні (1921-1923 рр.) / О. М. Мовчан // Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні. 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947: Злочини проти народу. – К., Нью-Йорк : Вид-во М. П. Коць, 2000. – С.15-81.
13. Мовчан, О.М. Іноземна допомога голодуючим України в 1921-1922 рр. / О.М.Мовчан // Український історичний журнал. – 1989. – № 10. – С. 67-77
14. Павленко В. Я., Сахно В. В. Голод 1921-1923 рр. на Півдні України: причини та наслідки (на матеріалах Херсонщини та Миколаївщини) / В. Я. Павленко, В. В. Сахно // Збірник наукових праць. Південний архів. Історичні науки. – Херсон : ХДПІ, 1999. – Вип.1. – С. 124-135.
15. Паращевіна О. Діти і голод 1921-1922 рр. в Україні / О. Паращевіна // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. — 2005. — Вип. 14. — С. 137-146.