1. Історія, передумови виникнення та розвитку  міжнародно-правових актів, що регулюють відносини у сфері авторського права

Авторське право є інститутом інтелектуальної власності і відноситься до творів мистецтва, літературним і музичним творів, творів кінематографії і т.д. Англійською мовою авторське право позначається терміном “копірайт,” (copyright). Зміст даного терміна полягає в тому, що тільки автор твору або його правонаступник має право дати дозвіл на виготовлення копій свого утвору.

Поняття інтелектуальної власності, зокрема  авторського права, з’явилося давно.  Соціальне,  політичне і  потім економічне  значення творів  літератури  і  мистецтва  визнавалося уже  в часи Древньої  Греції. твори письменників  і поетів  повинні були доводитися до  публіки  в неспотвореному виді.

Історичні   форми   відтворення інтелектуального потенціалу  суспільства базувалися  в основному  на  системі меценатства  –  творчих людей  субсидіювали правителі,  їхнє  благополуччя цілком залежало від  прихильності останніх. Леонардо  да  Вінчі змушений був  визнавати:  „Служу  тому,  хто мені  платить”.  Моцарт  і  Сальєрі  були придворними музикантами. До кінця XVIII століття  приватна фінансова підтримка і „позаринкове забезпечення”  сприяли  появі  більшості  шедеврів.

„Художники,  поети,  письменники,  вчені  не  мали  особливого  статусу.  До  них відносилися добре або погано  – у залежності від часу. Їм  платили  і  як слугам, і як придворним, і як принцам крові – у залежності від суспільства, у якому вони  жили.  Іноді  їм не  платили  взагалі”.  Однак не  може  бути культури без творчості, а творчості без творців, здатних прокормити себе своєю працею.

Спочатку   охорона   інтересів   авторів   і   їхніх   правонаступників забезпечувалася  за допомогою системи привілеїв, виданих „милістю монарха”.

Верховна  влада  сприяла  окремим   видавцям  і  власникам мануфактур.  Перший  у  світі патент  на  винахід  був  виданий  у  1421 р. міською управою  Флоренції на  ім’я  ФіліппоБрунеллескі,  що  винайшов корабельний  поворотний  кран.  Найдавніший  із   усіх  патентів  Англії  був подарований Генріхом  VI у 1449  р. вихідцеві  з Фламандії Джону з  Ютимана на виготовлення кольорового скла для вікон Ітонського коледжу.

З ростом впливу буржуазії система  привілеїв змінюється законами, що визнають   за  авторами   і  їхніми  правонаступниками  право  на  монопольне використання приналежних  їм творів і технічних новинок протягом встановленого терміну. „Право” винахідників було вперше згадане у Венеції у  хартії  від 19  березня 1474 р.,  у якій  уже  визнавалися їх „моральне право”  і виключне право на використання свого винаходу протягом обмеженого періоду часу.

У  1710 р. в Англії  з’явився  і перший авторський закон, відомий  під назвою „Статут  королеви Ганни” (The Statute of Queen Anna), який містив в собі  один з найважливіших принципів авторського  права  – принцип  „копірайт”  – право на  охорону опублікованого твору, заборону тиражування твору без  згоди автора. Саме авторові надавалося  виключне право  на  публікацію твору  протягом 14  років  з  моменту  його  створення, а  також  була дана можливість продовження цього  терміну  ще на 14  років при  житті автора.

Слідом  за Англією патентні й  авторські  закони  були  прийняті в  США,  у  Франції й  інших європейських  країнах.  Стали широко продавати  і  купувати  права на видання творів  літератури, постановку  різних драматичних  творів.

Торгівля книгами  і  пов’язана з нею  торгівля авторськими правами  набули масового характеру.

„Винахід” авторського і патентного законодавства виявився одним з видатних досягнень  людства  в  галузі права. Абсолютне право закріплювалося і на способи індивідуалізації учасників економічного обороту – фірмові найменування і товарні  знаки. Усі ці правові  інститути були відособлені  один від одного, не утворювали  єдиної  системи,  не мали загальних положень.

Походження    терміну    „авторське право” звичайно пов’язується  з французьким законодавством кінця  XVIII ст.  Спочатку вважалося, що  виключне право на використання твору являє собою договір  між  суспільством  і  автором:

суспільство   захищає   правовласника,   гарантуючи  йому  винагороду  за обнародування твору мистецтва і погоджується забезпечувати його  безперешкодне  і  монопольне  використання  в   промислових  або комерційних цілях.

В Франції при „старому порядку”  за автором було остаточно  визнане право  на   літературні   твори.   Революція  1789  р.   змела   всі „привілеї”,  у   результаті  чого  було  проголошено:  „Усе,  що  автор відкриває  для  публіки,  стає  суспільною  власністю”  (Декрет Установчих зборів 1789 р.), але  незабаром  новий режим переглянув  своє  рішення. Два закони (1791 і 1793 р.)  вперше в  історії гарантували захист  усіх  форм  творчості (літературного, драматичного, музичного,  образотворчого)  при відтворенні усіма відомими тоді методами.

У  вступній частині французького  патентного закону 1791 року говорилося, що  „усяка нова ідея, проголошення і здійснення  якої  може бути корисним  для  суспільства,  належить  тому,  хто  неї  створив,   і  було  б обмеженням прав  людини  не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця”. Наслідком такого підходу стало закріплення   у   французькому   законодавстві   понять  літературної  і промислової власності.

Однак безпосередньо після закінчення Війни за незалежність (1775-1783) Конгрес США прийняв резолюцію, що рекомендувала забезпечити в ряді штатів охорону прав авторів і видавців. Пізніше, у 1787 році в Конституції США було зафіксовано, що американська Конституція наділяє Конгрес владою “сприяти прогресові науки і корисних ремесел, гарантуючи на визначений період часу авторам і винахідникам виключне право на їхні художні твори і винаходи”. Таким чином, у XVIII в. Американська Конституція закріпила права громадян цієї країни на інтелектуальну власність.

Ідея про  авторське  право як „самого священного виду  власності”  була втілена в  законах декількох  штатів США. Так, у  законі штату Массачусетс від 17 березня 1789  р.  вказувалося, що „немає  власності, що належить людині більш,  ніж та, котра є результатом його  розумової праці”.

Аналогічні  конструкції були закріплені в законодавстві багатьох країн.

Законодавче забезпечення  інтелектуальної власності розвивалося поступово. Найбільше „бурхливу” історію має авторське право, патентне право більш консервативно (у ФРН дотепер діє Закон про  патенти 1877 р. зі змінами і доповненнями).

Але таке положення справ було лише в окремих країнах, а фактично до середини минулого сторіччя поняття “Авторське право” не існувало як такого, право власності могло поширюватися лише на конкретні опредметнені твори мистецтва  (картини, скульптури і т.п.). Але починаючи із середини XIX століття, авторське право стає самостійною формою власності. Створення університетів, публічних бібліотек, розвиток книжкової торгівлі, вивчення іноземних мов, можливість вільного пересування усередині Європи, розширення циркуляції книг – усе це створило нові умови для видавничої справи, що перетворились у вигідне місце приміщення капіталу, а твори інтелектуальної праці стали відповідати всім ознакам товару.

Усвідомлення  важливої   ролі   авторів  і  правовласників  у   соціальному прогресі,  а  також  розуміння  того,  що  суспільство зацікавлене  у  їх всебічній підтримці.

З  розвитком  міжнародних економічних і  культурних зв’язків великих  розмірів досягло  видання перекладної літератури, зріс книжковий обмін;  драматичні  і  музичні   твори,  роботи  художників  і скульпторів  усі  частіше   знаходять  дорогу   в  різні  країни  і  займають значне місце в експорті ряду країн нарівні  з  традиційними об’єктами міжнародної торгівлі.

У XIX ст. авторське право  французького  зразка  послужило  моделлю для  інших країн континентальної Європи, а також, після другої світової війни, і   для Загальної декларації прав людини 1948  року: „Кожний має право  на захист його  моральних прав  і матеріальних інтересів, що є результатом наукових,  літературних   або  художніх  праць,  автором   яких  він є”.

Саме в середині XIX століття в національних законодавствах багатьох держав з’являються нормативно-правові акти, що захищають права авторів творів літератури і мистецтва.

У  ХХ ст.  велике  значення  набуло  питання  про  міжнародну  охорону  авторських прав. Вже до кінця XIX століття територіальний характер дії авторського права перестав задовольняти інтереси великих видавництв, що прагнули до найбільш широкої комерційної реалізації своїх прав на твори літератури і мистецтва. Інтереси видавництв особливо страждали в країнах однієї мови. Приклад: твір, що друкувався фірмою в Англії, заповзятливий американський видавець за допомогою телеграфу частинами передав у США. У результаті твір був виданий у США раніш, ніж в Англії. Виникла конкуренція, що підривала інтереси першої фірми, що видає свої твори англійською мовою. Ніякої винагороди першій видавничій фірмі виплачено не було в силу територіальної дії авторського права.

Приклад показує, що було просто необхідне усунення територіального характеру авторського права.Наприкінці XIX століття почалися процеси по формуванню міжнародної системи охорони авторського права. В даний час ця система являє собою складний механізм взаємодії і взаємного впливу один на одного міжнародно-правових актів і національного законодавства.

Ряду країн довелося переглянути  своє законодавство  про авторське право  з метою захисту немайнових прав творців;  поступово почали визнаватися, хоча і на підставі  численних норм  загального права, особисті немайнові права авторів як предмет правової охорони.

Також ставала зрозумілою  неможливість одним лише  національним  законодавством  забезпечити  достатню  охорону  прав зацікавлених  сторін.  Саме  тому  багато  країн   пішли  по  шляху укладання двосторонніх  угод про взаємну охорону авторських прав. ДО 1886 р. 33 такі угоди  були укладені між 15 країнами  Західної Європи  і Америки.  Однак  поступово  ставало  зрозуміло,  що  система  двосторонніх угод не може забезпечити ефективну охорону авторських прав у зв’язку з істотними розходженнями в законодавстві  авторського права різних  країн.  Для  подолання  численних  колізій  у  цій галузі був потрібний багатосторонній міжнародний договір, який би вирішував протиріччя між національними законодавствами, забезпечував мінімальні загальноприйняті межі охорони авторського права і тим самим  створював умовидля поширення творів на значних територіях.

У 1886 р. була прийнята  Бернська конвенція про охорону літературних  і  художніх творів.  Пізніше –  інші міжнародні договори (конвенції), що регулювали сферу інтелектуальної власності.

До міжнародних актів, учасником яких є Україна і дія яких поширюється на захист прав авторів, відносяться: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (підписана в 1886 році) з численними її змінами і доповненнями, Всесвітня конвенція по охороні авторського права, розроблена з ініціативи ЮНЕСКО і підписана в 1952 році, а також Стокгольмська конвенція від 14 липня 1967 року про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ).

Висновок.

Отже, дослідивши історію розвитку авторських прав можна зробити висновок, що  до середини позаминулого сторіччя поняття “Авторське право” не існувало як такого, право власності могло поширюватися лише на конкретні опредметнені твори мистецтва. З середини XIX століття, авторське право стає самостійною формою власності.

Розвиток торгівельних відносин, поширення творів за межі конкретних країн показали, що для ефективного захисту авторських прав  необхідне усунення територіального характеру авторського права. Стала зрозумілою  неможливість одним лише  національним  законодавством  забезпечити  достатню  охорону  прав зацікавлених  сторін.  Саме  тому  багато  країн   пішли  по  шляху укладання двосторонніх  угод про взаємну охорону авторських прав. Однак  поступово  ставало  зрозуміло,  що  система  двосторонніх угод не може забезпечити ефективну охорону авторських прав у зв’язку з істотними розходженнями в законодавстві  авторського права різних  країн.  Для  подолання  численних  колізій  у  цій галузі було прийнято ряд багатосторонніх міжнародних договорів, які мали на меті  вирішувати протиріччя між національними законодавствами, забезпечувати мінімальні загальноприйняті межі охорони авторського права і тим самим  створювати умови для поширення творів на значних територіях.

Саме укладення цих договорів стало першим кроком до створення міжнародної системи охорони авторського права.

2. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Етапи створення. Основні положення

На сьогоднішній день міжнародна система охорони авторського права – це складний механізм, в основі якого лежить насамперед Бернська конвенція “Про охорону літературних і художніх творів” (далі – Бернська конвенція) у її численних редакціях. Але перш ніж розкрити основні положення останньої редакції даного міжнародного акта, необхідно розглянути процес його створення і розвитку.

Всю історію створення і розвитку Бернської конвенції можна розділити на сім етапів.

I етап. Створення Бернського союзу.

Кропітка робота зі створення міжнародного правового інструмента  охорони авторського права була почата в Брюсселі в 1858 році на конгресі авторів, що відбувся там, творів літератури і мистецтва. Потім відбулися конгреси в Антверпені (1861 і 1877 р.) і Парижі (1878 р.), з 1883 року робота була продовжена в Берні, де в 1886 році після трьох дипломатичних конференцій була вироблено міжнародна угода, що одержала назву Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Ця угода була підписана десятьма державами: Бельгією, Великобританією, Іспанією, Італією, Ліберією, Гаїті, Тунісом, Францією і Швейцарією.  У вересні 1887 року делегати цих країн (за винятком Ліберії) обмінялися ратифікаційними грамотами, і у відповідності зі статтею 20 документа Конвенція вступила в силу  через три місяці, тобто 5 грудня 1887 року.

Для вирішення  основних  проблем, що стояли перед  укладачами Бернської конвенції, тобто колізій між різними національними законодавствами, було  вироблено  два    принципи, що доповнюють один одного: асиміляції  (або національного режиму) і мінімального обсягу охорони.

Перший з них – надання іноземцеві – громадянинові країни-учасниці Конвенції в інших країнах-учасницях прав в обсязі, визначеному  для своїх громадян (ст. 5, п. 1); другий – установлення меж  в  обсязі прав,  нижче яких не може опускатися рівень охорони авторського права іноземця. Так, Конвенція  1886 р. закріплювала за власниками авторських прав 10-річне право на переклад твору, що обчислюється з дня  його першої  публікації, і право публічного    представлення    драматичних    і   музично-драматичних  творів     (як     опублікованих,    так     і    неопублікованих), Країнам-учасницям дозволялося укладати  додаткові  угоди один  з одним,   спрямовані   на   надання  авторам   прав у більшому об’ємі,  чим передбачено Конвенцією.

На конференції 1886 року було оголошено про створення Бернського союзу  з країн-учасниць і обране міжнародне бюро цього союзу. Також були передбачені правила приєднання нових держав до конвенції, порядок її зміни і т.п. Одночасно були прийняті додаткова стаття  й остаточний протокол. Додаткова стаття зберегла в силі всі обопільні умови, що встановлювали більш високий рівень охорони авторських прав. У протоколі ж містилися пояснення деяких положень конвенції.

Одним з найбільш істотних правил, вироблених у Берні в 1886 році, було надання власникові авторського права можливість не виконувати формальності в країнах, де запитується захист, за умови, що він виконав такі в себе в країні (ст.2-3).

До  основних положень  Конвенції  можна  віднести  і  відсильні норми, колізії, що усувають, шляхом  відсилання до законодавства країни, де вимагається захист,  або  до  права  країни,  де  була  зроблена  перша  публікація твору.

Значний інтерес представляє аналіз основного правила застосування охорони по  Конвенції 1886 р. Теоретично  при  рішенні цієї  проблеми можна виходити з двох посилань:  територіального і  національного. Перше  означає визнання  охорони за  твором,  вперше  опублікованим  на території держави-члена Конвенції, поза залежністю від громадянства автора, а друга надає  охорону  творові,  автор  якого  є  громадянином країни-учасниці, поза залежністю від місця першої публікації твору.

II етап. Паризька конференція 1896 року. 

15 квітня 1896 року в Парижі відбулася перша конференція по зміні Бернської конвенції 1886 року. На той час до неї приєдналися чотири країни: Люксембург (1888), Монако (1889), Чорногорія (1893) і Норвегія (1896). На конференції були присутні крім держав-членів спостерігачі від 14 країн: Аргентини, Болгарії, Болівії, Бразилії, Данії, Гватемали, Греції, Колумбії, Мексики, Перу, Португалії, Румунії, США і Швеції.

До числа нововведень 1896 року насамперед варто віднести включення в конвенцію поняття публікації і визначення його як “випуск копій”. Таким чином, представлення  і виконання драматичних, драматично-музичних і музичних творів, виставки творів мистецтва до публікації не відносилися. До числа найважливіших змін варто віднести також і уточнення до статті 3, відповідно до якого охорона надавалася творові, вперше опублікованому в країні-учасниці Конвенції, навіть у тому випадку, коли автор був громадянином країни, що не входить у Бернський союз. Таким чином, територіальний принцип Конвенції залишався незмінним, однак акцент був перенесений з видавця на автора твору.

На  рішеннях  конференції 1896 р.  сильно  відбилося  прагнення  ряду делегацій  підвищити  рівень охорони  авторських  прав.  Саме  з  цією метою конференція конкретизувала  принцип національного режиму без зміни його змісту.   До  творів, що  підлягають  охороні,   були додані   роботи, що з’явилися після смерті автора.

Як  уже  відзначалося  вище,  Бернська  конвенція  в  редакції  1886  р. обмежувала  право автора на переклад його твору 10-ма роками. У 1896  р. це правило було  змінено таким  чином,  що автори і  їхні  правонаступники могли  користуватися  цим  правом  протягом усього терміну дії авторського права. Однак  якщо автор не скористався  правом на  переклад протягом 10 років із дня першої публікації свого твору, те це право припинялося.

III етап. Берлінська конференція 1908 року.

Наступним етапом розвитку Бернської конвенції була Берлінська конференція 1908 року. До цього часу до Конвенції приєдналися ще чотири держави: Японія (1899), Швеція (1901), Данія (1903) і Ліберія (1908). Крім держав-членів на конференцію надіслали своїх делегатів ще 19 країн (у тому числі і Росія). Результатом роботи конференції з’явився майже повний перегляд всіх основних положень попередніх конференцій.

Нова редакція містила 30 статей, і основні її новели відносилися до чотирьох проблем:

1) текст Конвенції 1886 року ставить охорону авторського права в залежність від умов і виконання формальностей, передбачених у країні першої публікації. На Берлінській конференції було вирішено відмовитися від усіх формальностей, навіть у тому випадку, якщо в країні першої публікації вони існують;

2) Берлінський текст конвенції більш повно визначив і розширив коло об’єктів охорони, включивши в нього твір хореографії і пантоміми, кінематографії, фотографії й архітектури. Більш того, новий текст визнав права композиторів на дозвіл адаптувати їхній твір для виконання апаратами механічного відтворення і публічне виконання цими інструментами. Це правило містило застереження, що законодавства країн учасниць можуть установлювати спеціальні умови його застосування;

3) правила, що регламентують право перекладу, були розширені. Берлінська конференція визнала їхня дійсність протягом усього терміну дій авторського права без всяких обмежень. Правила конвенції 1896 року скасовувалися, за винятком тих випадків, коли яка-небудь країна висловить побажання зберегти них;

4) Конференція 1908 року установила термін охорони авторського права в 50 років, обчислювальних із дня смерті автора. Однак це правило не має обов’язкового характеру, тому що допускаються розходження в термінах охорони авторських прав, обумовлені законом країни, де вимагається захист, з умовою, що термін охорони не повинний перевищувати той, котрий встановлений у країні походження твору.

Конвенція визначила більш чітке поняття літературного і художнього творів і закріпила положення про те, що вони повинні охоронятися у всіх країнах-учасницях з обов’язковим відображенням цього в національному законодавстві, якщо таке не було зроблено раніше. І, нарешті, у Конвенції 1908 року були визнані права автора на відтворення, публікацію і представлення його робіт у кінематографі.

IV етап. Берлінський додатковий протокол 1914 року

У 1914 році був прийнятий Додатковий протокол до Бернської конвенції. До цього часу ще дві нових держави приєдналися до конвенції: Португалія (1911) і Нідерланди (1912).

Додатковий протокол 1914 року, текст якого був запропонований Великобританією, мав своєю метою деяке обмеження режиму, установленого конвенцією. Тут була створена так називана “Клаузула про репресалію”, що знайшла місце в наступних текстах Конвенції. Клаузула встановлювала можливість для країн учасників обмежувати охорону прав авторів, що не є і не проживаючих на її території, за умови, що держави, громадянами яких ці автори виступають, не складаються в Бернському союзі і не надають достатньої охорони авторам країн-учасниць Конвенції.

Це положення на практиці було застосовано лише один раз, під час другої світової війни, коли Великобританія застосовувала його стосовно громадян тих країн, з якими вона знаходилася в стані війни.

V етап. Римська конференція 1928 року.

У 1928 році в Римі пройшла чергова конференція по внесенню доповнень і змін у Бернську конвенцію. За період з 1914 по 1928 рік до Конвенції приєдналися наступні держави: Австрія, Болгарія, Бразилія, Угорщина, Греція, Ліван, Марокко, Польща, Румунія, Сирія, Чехословаччина, Естонія, а також одержали незалежність домініони Великобританії: Австралія, Ірландія, Нова Зеландія і Південно-Африканська  Республіка.

Римська конференція проходила в період бурхливого розвитку засобів масової інформації і комунікацій, характерних для початку двадцятого століття. Це зокрема, знайшло відображення у визнанні охорони прав авторів при трансляції по радіо їхніх творів (ст.11 bis), розширенні об’єктів охорони, визнання так званих особистих прав автора  і т.п.. Рівень охорони авторського права по Конвенції, укладеної в Римі, був підвищений у зв’язку з включенням усних літературних творів (лекцій, мов, проповідей і т.п.) у коло творів, охоронюваних по ст.2. Правда в додатковій статті (2 bis) державам надавалися права виключати цілком або частково з об’єктів охорони політичні доповіді і мови, вимовлені під час законодавчих або громадських зборів або в судах, а також визначати умови, при яких лекції, доповіді і промови можуть бути використані в пресі[1].

До  числа  найбільш  важливих  нових  положень  Римського  тексту Бернської конвенції варто віднести також визнання так званих особистих прав автора, які  зберігаються  за ним  і  при  поступці  майнових  прав (видання,  публікація, постановка і т.п.).  Правда, обсяг  і умови застосування особистих прав  Конвенція  не  визначала,  відсилаючи  в  цьому  питанні  до  національного законодавства.  Вона лише обмежила їх часом життя автора. Англійська делегація на  Римській  конференції заперечувала  проти  прийняття  цієї  норми, побоюючись того,  що  це  зажадає  прийняття  Великобританією  спеціального закону, тому що особисті  права авторів  не охороняються британським  правом. Ці заперечення були зняті лише після того,  як  учасники  конференції завірили представників  Великобританії,  що  існуюча  в  них   система  охорони інтересів автора загальним правом достатня для забезпечення необхідного рівня охорони особистих прав.

Варто помітити, що визнання особистих прав Бернською конвенцією було сприйнято без ентузіазму й представниками кінематографічної промисловості, а згодом і телебачення, особливо в США. Це було пов’язано з тим, що ці індустрії в основному використовують самостійні твори для створення кіно- і телефільмів і в такий спосіб зацікавлені в можливості більш вільно змінити  твір, або  пристосувати його до своїх потреб.

Серед   інших  нововведень  Римського  тексту   Конвенції  можна  відзначити застосування  принципу неподільності,  цілісності  твору при  вирахуванні термінів охорони авторського права для робіт, створених у  співавторстві,  а також додання  правилам  Конвенції  зворотної   сили,  що  було  збережено  всіма наступними текстами. Важливо відзначити також, що на Римській конференції було скасовано  право країн на  застереження про те, що вони продовжують вважати  себе пов’язаними  правилами   попередніх  текстів  Конвенції[2].  Однак  можливість застереження про норму, що регулює право перекладу, зберігалося.

VI етап. Брюссельська конференція 1948 року.

Після другої світової війни в Європі відновилися роботи в галузі міжнародного авторського права. Бернська конвенція знову піддалася істотним змінам у Брюсселі в 1948 році. Основною метою конференції було прагнення домогтися більш повної уніфікації правил Конвенції і національного законодавства, а також врахувати нові умови наукового і технічного розвитку. Уніфікація правил застосування Конвенції була досягнута шляхом посилення принципу її верховенства над національним законодавством країн.

VII етап. Стокгольмська конференція 1967 року.

У 1967 році в Стокгольмі пройшла чергова конференція. У числі конференцій, що змінювали і доповнювали Бернську конвенцію, Стокгольмська конференція 1967 року займає особливе місце.

На той час на міжнародній арені з’явилася велика кількість країн, що розвиваються, з їхніми специфічними нестатками і проблемами, що вимагали невідкладного рішення. Вони прагнули понизити в Бернській конвенції рівень охорони авторських прав для того, щоб одержати більш вільний доступ до необхідним їм творам науки і культури. Домігшись високого рівня охорони авторських прав у Брюсселю, їхні власники в розвитих капіталістичних країнах боялися цієї тенденції і всіляко намагалися уникнути її. Більш того, вони були готові на звуження меж Бернського союзу при збереженні колишнього рівня охорони авторського права, тому що інше було б економічно невигідно.

Результатом складної боротьби на конференції між двома основними тенденціями в міжнародному авторському праві з’явився протокол, що відобразив  у  певній мірі проблеми країн, що розвиваються, і надав їм значні переваги в порівнянні з текстом, що діяв раніше. Більш того, цілий ряд його пропозицій являв собою новий  підхід до авторського права, невідомий до Стокгольма.

До найбільш істотних змін, досягнутим під час Стокгольмської конференції варто віднести:

1) удосконалення критеріїв застосування конвенції і визначення понять країни походження і публікації;

2) визнання права на відтворення;

3) особливий режим кінематографічних і прирівняних до них творів (телефільми і т.п.);

4) розширення особистих прав автора (особисті права існують незалежно від майнових прав і навіть після їхнього відчуження);

5) розширення термінів охорони авторських прав. Конференція   не   пішла   по  шляху  прямого  збільшення 50-річного терміну охорони. Але разом з цим вона схвалила спеціальну резолюцію, що заохочує прагнення деяких країн виробити особливу угоду про застосування між ними терміну тривалості понад установлені п’ятдесят років, обчислювальних із дня смерті автора;

• Конвенція вперше установила охорону творів фольклору.

Отже, Бернська конвенція є найстаршим актом в галузі охорони авторських прав. Вона неодноразово змінювалася і редагувалася і на сьогодні це найбільш регламентований міжнародний акт, що забезпечує захист інтересів авторів (у тому числі і програм для ЕОМ) в іноземних державах. Країни, що підписали Конвенцію, утворили Бернський союз. У ній бере участь велика кількість країн (128  держав, включаючи США, для яких вона набрала сили з 1 березня 1989 р.).

До Бернської конвенції в редакції 1971 р. в останні роки (1995-1999 р.), поряд з Україною, приєдналися Білорусія, Естонія, Грузія, Латвія, Литва, Молдавія, Росія й ін.

Адміністративні функції Бернського союзу виконує Всесвітня організація інтелектуальної власності.

Основними принципами Бернської конвенції є принципи національного режиму і мінімальності прав.

Під національним режимом розуміється, що твори, створеномі в країнах-учасниках Конвенції в кожній із країн користуються   тією ж охороною, як і національні твори. У відповідності зі статтею 5 Бернської конвенції стосовно творів, по яких авторам надається охорона, автори користуються в країнах Бернського союзу (крім країн походження твору)  правами, що надаються в даний час і будуть надаватися надалі відповідними законами цих країн своїм громадянам, а також особливими правами, наданими Бернською конвенцією. Така ж охорона надається авторам – громадянам держав, що не беруть участь у Конвенції, стосовно творів, опублікованих  ними уперше в одній із країн Бернського союзу або одночасно в країні, що не входить у Союз, і в країні Союзу. Бернська конвенція за головне ставить територіальну  ознаку – країну походження твору або, точніше країну першого опублікування твору.

Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що стосовно опублікованих творів одержує охорону особа (незалежно від його громадянства), твір якої вперше опубліковано в одній із країн Союзу або одночасно в країні, що не входить у Союз, і в країні Союзу. Це положення ст.3 Конвенції, що виходить з так називаного географічного критерію, має практичне значення для творів радянських (українських) авторів, опублікованих до приєднання України до Бернської конвенції. Приведемо конкретні приклади.

Музичні твори відомих радянських композиторів Хачатуряна, Прокоф’єва, Шостаковича й інших у ряді випадків були вперше опубліковані у вигляді нот в Англії або Німеччині в період, коли СРСР не брав участь у Бернській конвенції, а Англія і Німеччина брали участь. Ці твори підпадають під охорону, передбачену Бернською конвенцією.

Стосовнотаких творів у Німеччині діють установлені законодавством терміни охорони. Так, термін охорони (70 років після смерті автора) діє стосовнотворів АрамаХачатуряна – до 31 грудня 2045 р., Сергія Прокоф’єва – до 31 грудня 2033 р., Дмитра Шостаковича – до 31 грудня 2048 р.

Інший приклад стосується публікації в Італії роману Бориса Пастернаку “Доктор Живаго”. Як відомо, публікація в Радянському Союзі цього твору виявилася неможливою, і він був вперше опублікований в 1957 році в Італії – державі, що входить до складу Бернського союзу, причому не в оригіналі, а в перекладі, італійською мовою. Потім книга видавалася на інших мовах і в інших країнах – членах Бернського союзу. Права видавництва, що опублікувало цей твір, були визнані в ході судового розгляду в ряді держав (зокрема, у Німеччині). Необхідно в цьому зв’язку відзначити, що відповідно до Закону про авторське право і суміжні права ФРН 1965 року, іноземним громадянам повинна надаватися охорона й у тих випадках, коли твір вперше опублікований на території чинності закону тільки в перекладі.[3]

За Бернською конвенцією в редакції 1971 року охорона надається громадянам країн Бернського союзу й у тих випадках, коли їхній твір був опублікований поза територією країн Союзу. По відношенню неопублікованих творів охорона надається авторам – громадянам країн Союзу.

У відповідності зі ст.7 термін охорони авторського права за Бернською конвенцією складає увесь час життя автора і 50 років після його смерті. В принципі, це мінімальний термін, тому що якщо за законом країни – учасниці Союзу, у якій пред’являється вимога про охорону, термін є більш тривалим, то застосовується встановлений у цій країні термін, однак він не може бути більш тривалим, чим термін дії авторського права, що встановлений у країні, де твір був вперше опублікований.

Під принципом мінімальності права розуміється обов’язок держави учасника забезпечити мінімум правової охорони іноземним творам і визначити мінімальний рівень охорони авторських прав у країнах учасницях Бернського союзу.

Особливо варто відзначити правило про зворотну дію Бернської конвенції. Принципові охорони творів, що існують на момент приєднання країни їхнього походження до Бернської конвенції, відомому як “правило про зворотну дію” присвячена стаття 18 Конвенції, що встановлює:

“1) Дійсна Конвенція застосовується до всіх творів, що до моменту вступу її в силу не стали ще загальним надбанням у країні походження внаслідок закінчення терміну охорони.

• Однак якщо внаслідок закінчення раніше наданого творові терміну охорони він став вже загальним надбанням у країні, у якій вимагається охорона, цей твір не буде знову поставлено під охорону в цій країні.
• Зазначений принцип буде застосовуватися відповідно до положень спеціальних конвенцій, що укладені або будуть укладені з цією метою між країнами Союзу. При відсутності таких положень відповідні країни визначать кожна для себе умови застосування цього принципу.
• Попередні положення підлягають також застосуванню у випадку нових приєднань до Союзу …”

Отже, пункт 1 ст.18 Бернської конвенції містить ясно виражений принцип зворотної сили її дії. Однак пункт 2 ст.18 містить істотне застереження до цієї норми: якщо твір, охоронюваний по пункті 1, вже втратив охорону „внаслідок закінчення раніше наданого творові терміну охорони” у країні, де така охорона вимагається, те цей твір не буде знову охоронятися на території цієї країни. Іншими словами, Бернська Конвенція забороняє повернення творів, що стали суспільним надбанням, у сферу приватного права.

Пунктом 3 статті 18 країнам-членам Бернського Союзу надана можливість врегулювання застосування принципу зворотної сили і виключень з цього принципу в спеціальних Конвенціях, що „укладені або будуть укладені” між учасниками Конвенції. На думку деяких фахівців, під поняття спеціальних Конвенцій підпадають також ті, котрі в минулому укладені між окремими країнами, навіть якщо деякі з їхніх учасників під час постановлення такої спеціальної Конвенції не були членами Бернського союзу, а вступають у цей союз пізніше. У зв’язку з цим у літературі відзначалося, що до таких спеціальних Конвенцій варто віднести і Всесвітню Конвенцію про авторське право, що виключає охорону творів, що знаходяться в суспільному надбанні в країні, де пред’являється вимога про охорону.[4]

У випадку відсутності спеціальних угод кожна країна може самостійно визначати умови застосування зазначеного принципу. Однакнеобхідно акцентувати увагу на тому, що, хоча державам, що приєднуються, і надана визначена воля закріплення особливих умов про застосування принципу зворотної сили в спеціальних Конвенціях і своєму національному законодавстві, це не означає повного заперечення принципу зворотної дії. Тому що ці умови можуть обмовлятися лише при неодмінному дотриманні норм пунктів 1 і 2 статті 18.

Закон, прийняття якого дозволило б Україні приєднатися до Бернської конвенції, набрав сили тільки 31 травня 1995 року.

Україна повністю приєдналася до положень Бернської конвенції, без будь яких оговорок, що  сприяло уникненню проблем, які виникли при переході до врегулювання охорони авторських прав  від радянських методів до засад світової спільноти в Росії.

При подачі дипломатичної ноти про приєднання Росія повідомила інших учасників Конвенції про те, що дія Бернської конвенції не поширюється на твори, що на дату вступу цієї Конвенції в силу для Російської Федерації вже є на її території суспільним надбанням.

У відповідності зі статтею 28 Закону РФ „Про авторське право і суміжні права” твір перестає охоронятися, і переходить у суспільне надбання в результаті закінчення терміну дії авторського права. У випадку, якщо країна надає охорону неопублікованим творам іноземних авторів, термін охорони минає на момент опублікування цього твору в країні, не пов’язаної з нею якою-небудь угодою про охорону авторських прав. Російське (а до 25 грудня 1991 року – радянське) авторське право фактично охороняло й охороняє будь-які неопубліковані твори іноземних авторів з моменту їхнього створення. Але, якщо цей твір вперше публікується не в Росії і не в країні, пов’язаної з Росією міжнародним договором, то такий твір стає в Росії суспільним надбанням, тому що раніше наданий термін охорони минув. Саме тому Росія змогла приєднатися до Бернської конвенції. Це означає, що стосовно громадян країн, що беруть участь тільки в Бернській конвенції, у Росії будуть поставлені під охорону тільки ті їхні твори,  що вперше опубліковані в цих країнах після 13 березня 1995 року (дата приєднання Російської Федерації до Бернської конвенції).

Висновок

Отже, дослідивши погляди вчених на історію виникнення, внесення змін та на текст нині діючого акту можна зробити висновок, що  Бернська конвенція є найстаршим актом в галузі охорони авторських прав. Це найбільш регламентований міжнародний акт, що забезпечує захист інтересів авторів в іноземних державах. Країни, що підписали Конвенцію, утворили Бернський союз.

Основними принципами Бернської конвенції є принципи національного режиму і мінімальності прав.

Під національним режимом розуміється, що твір, створений в країнах-учасниках Конвенції користується однаковим рівнем охорони, як і національний твір. Автори користуються в країнах Бернського союзу (крім країн походження твору)  правами, що надаються відповідними законами цих країн своїм громадянам, а також правами,  наданими Бернською конвенцією. Така ж охорона надається авторам – громадянам держав, що не беруть участь у Конвенції, стосовно творів, опублікованих  ними уперше в одній із країн Бернського союзу або одночасно в країні, що не входить у Союз, і в країні Союзу. Бернська конвенція за головне ставить територіальну  ознаку – країну походження твору або, точніше країну першого опублікування твору.

Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що стосовно опублікованих творів одержує охорону особа (незалежно від його громадянства), твір якої вперше опубліковано в одній із країн Союзу або одночасно в країні, що не входить у Союз, і в країні Союзу.

Під принципом мінімальності права розуміється обов’язок держави учасника забезпечити мінімум правової охорони іноземним творам і визначити мінімальний рівень охорони авторських прав у країнах учасницях Бернського союзу.

Таким чином, Бернська конвенція заклала підвалини для побудови системи міжнародного авторського права. Однак вона не стала універсальним актом, що вирішував би всі питання, а спиралася в основному на національне законодавство.

Таким чином, ми бачимо, що Бернська конвенція, незважаючи на те, що вона була прийнята наприкінці минулого століття, а останні зміни в неї вносилися 1967 року, надає досить високий рівень охорони авторських прав. Недарма Радянський Союз, а потім і Україна не могли приєднатися до даної конвенції. Це було пов’язано з тим, що національне законодавство не відповідало належному рівневі авторських прав. Але все-таки, Бернської конвенції потрібні великі доробки, тому що останнім часом з’являється усе більша кількість нових об’єктів авторських прав. У зв’язку з цим виникає величезна кількість питань, які  у даний час при всіх перевагах Бернської конвенції вирішити неможливо.

3. Всесвітня конвенція про авторське право. Історія прийняття. Основні положення

Другою основною багатосторонньою міжнародною угодою є Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право (далі – Всесвітня конвенція). Вона була розроблена під егідою ЮНЕСКО і підписана на конференції в Женеві в 1952 році. В даний час у Конвенції бере участь 90 держав, причому її учасниками є ряд держав (зокрема, країни американського континенту), що не беруть участь у Бернській конвенції. Для СРСР конвенція в редакції 1952 року діє з 27 травня 1973 року, у редакції 1971 року – з 13 березня 1955 року. Україна приєдналася до неї 23 грудня 1993 року.

Після чергової зміни Бернської конвенції в Брюсселю міжнародна система охорони авторського права продовжувала залишатися ефективним правовим інструментом у розпорядженні розвинутих країн Західної Європи, а також деяких розвитих країн Азії й Америки. Головним її недоліком в очах великих видавців і книгопродавців з’явилася відсутність США, що відмовлялися приєднатися до Бернського союзу в зв’язку з тим, що рівень охорони авторських прав по Конвенції був занадто високий у порівнянні з внутрішнім законодавством. Разом з тим американський книжковий ринок був самим великим серед капіталістичних держав. Однак, експортуючи свою друковану продукцію в інші країни, книгопромисловці і торговці зазнавали значних збитків у зв’язку з тим, що твору, вперше опубліковані в США, не користувалися охороною за їхніми межами. Саме ці обставини і визначили прагнення США прилучитися до міжнародної системи охорони авторських прав.

Таким чином, говорячи про причини прийняття Всесвітньої конвенції про авторське право, варто мати на увазі насамперед прагнення до цього Сполучених Штатів Америки і, крім того, зацікавленість, виявлену іншими країнами, що хотіли бачити у Всесвітній конвенції угоду з якомога меншою кількістю імперативних умов і формальностей.

Робота по створенню нової конвенції почалася в 1948 році і зайняла три роки. До 1951 року був підготовлений проект конвенції, що подали на розгляд дипломатичної конференції 1952 року, причому, як неодноразово підкреслювалося на різних рівнях, при роботі над проектом ніяких складних теоретичних проблем не ставилося і не вирішувалося. Єдина проблема, що серйозно турбувала працюючих над проектом, зводилася до того, як розв’язати  проблеми без змін національного законодавства майбутніх держав-членів.

Всесвітня конвенція про авторське право була прийнята в Женеві у вересні 1952 року на міжурядовій конференції за участю представників 50 країн. Конвенція набрала сили у вересні 1955 року.

Женевська конвенція про авторське право відкривається преамбулою, що не містить положень нормативного характеру. Примітна вона тим, що містить загальну декларацію про прагнення країн-учасниць конференції створити міжнародно-правовий інструмент, прийнятний для можливо більш широкого кола країн і спрямований на полегшення поширення творів інтелектуальної творчості з метою кращого міжнародного взаєморозуміння. У преамбулі підкреслюється, що Всесвітня конвенція є доповненням уже діючих міжнародних систем охорони авторських прав і не торкається них. У даному випадку проявилося прагнення представників розвитих країн Заходу, зокрема Великобританії, Італії, Франції, залишити в недоторканності Бернську конвенцію.

Всесвітня конвенція, точно також як і Бернська, виходить із принципу національного режиму. Але цей принцип грає тут велику роль, тому що Всесвітня конвенція містить небагато правових норм, а відсилає до внутрішнього законодавства. Тим самим приєднання до Всесвітньої конвенції мінімально вимагає внесення змін у внутрішнє законодавство. За змістом вона носить більш універсальний характер, що надає можливість участі у ній країн з різним законодавством у сфері авторського права. У Всесвітній конвенції більш широко представлені держави з різними системами авторського права, хоча більшість учасників Бернської і Всесвітньої конвенцій збігається.

Основне правило Всесвітньої конвенції (а саме, правило про національний режим) міститься  в ст. II. Ця стаття передбачає:

“1. Випущені у світ твори, громадян будь-якого Договірної Держави, так само як твори, уперше випущені у світ на території такої Держави, користуються в кожній іншій Договірній Державі такою охороною, яку Держава надає творам своїх громадян, уперше випущеним у світ на його власній території.

2. Не випущені у світ твори громадян кожної Договірної Держави користуються в кожній іншій Договірній Державі охороною, такою, яку ця Держава надає не випущеним у світ творам своїх громадян, а також охороною, спеціально наданою дійсною Конвенцією.
3. Для цілей дійсної Конвенції будь-яка Договірна держава може в порядку свого внутрішнього законодавства прирівняти до своїх громадян будь-яких осіб, доміцільованих на території цієї Держави.”

Всесвітня конвенція передбачає охорону прав на опубліковані твори для громадян держав, що беруть участь у ній, навіть і в тому випадку, якщо твір уперше був опублікований на території держави, що не бере у  ній участь.

Усі держави – учасники Конвенції зобов’язані застосовувати всі заходи, необхідні для забезпечення “достатньої й ефективної охорони прав авторів і всіх інших власників авторських прав”. Всесвітня конвенція не розкриває зміст авторських прав і не дає вичерпний, замкнутий перелік охоронюваних творів. У ст. I міститься лише зразковий перелік охоронюваних літературних, наукових і художніх творів, до якого входять “твори письмового, музичного, драматичного і кінематографічні, твору живопису, графіки, скульптури”.

Істотною особливістю Всесвітньої конвенції є те, що в ній спеціально регулюється тільки одне право автора – право на переклад. Пункт 1 статті V передбачає: “Авторське право включає виключне право автора переводити, випускати у світ переклади і дозволяти переклад і випуск у світ перекладів творів, охоронюваних на підставі дійсної Конвенції”.

Власник авторського права відповідно до Конвенції має виключне право на переклад або перевидання свого твору. Не можна в іншій країні видати твір без дозволу того видавництва, що вперше видало його, і без сплати відповідної винагороди.

Усе це поширюється і на перевидання, тому що дія авторського права вже не обмежується територією однієї держави, а поширюється на всі держави – учасниці Конвенції.

У той же час, відповідно до Всесвітньої конвенції, жодна держава-учасник не зобов’язані забезпечувати охорону твору протягом терміну, більш тривалого, чим термін, встановлений для твору даної категорії законом держави, у якій твір був уперше випущений у світ, але він не може бути коротшим за період, що охоплює час життя автора і 25 років після його смерті.

Випускові твору у світ в Конвенції присвячена стаття VI. Вона сформульована в такий спосіб: “Під “випуском у світ” у змісті дійсної Конвенції варто розуміти відтворення в якій-небудь матеріальній формі і надання невизначеному колу осіб екземплярів твору для читання або ознайомлення шляхом зорового сприйняття”.

У ст. III Всесвітньої конвенції передбачається необхідність дотримання визначених формальностей стосовно охоронюваних творів: присутність на творах знака авторського права, що складається зі спеціального символу ©, вказівки власника авторського права і року першого випуску у світ. Ця особливість викликана тим, що в США й у деяких інших країнах американського континенту потрібне виконання різних формальностей (реєстрація, депонування творів) як обов’язкова умова надання охорони, що заміняються для творів, охоронюваних Конвенцією, присутністю знака авторського права.

Всесвітня конвенція про авторське право, на відміну від Бернської конвенції  про охорону літературних і художніх творів зворотної сили не має. Питанню про зворотну силу присвячена стаття VII Конвенції, що говорить: “Дійсна конвенція не поширюється на твори або права на ці твори, охорона яких до моменту вступу в силу дійсної Конвенції в Договірній Державі, де пред’являється вимога про охорону, остаточно припинилася або ніколи не існувала”. Відповідно до даної статті конвенційної охорони позбавляються твори, що знаходяться в суспільному надбанні, тобто твори (або права на них), охорона яких на дату вступу в силу Конвенції для  договірної держави, остаточно припинилася або ніколи не існувала. Це означає, що Всесвітня конвенція зворотної сили не має.

Однак, не можна сказати, що Всесвітня Конвенція цілком заперечує зворотну силу стосовно раніше створених творів: вона встановлює, що якщо такі твори охороняються у визначеній державі на момент вступу Конвенції в силу для цієї держави, то вони не тільки продовжують охоронятися по національному законодавству, але й одержують охорону на основі норм Конвенції. Це значить, що стосовно таких творів Конвенція має зворотну силу.

У зв’язку з приєднанням СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право в редакції 1952 року в радянське законодавство про авторське право були внесені деякі зміни. Насамперед було змінене правило про переклад твору на іншу мову (раніше діяв принцип волі перекладу), продовжений термін дії авторського права (з 15 років після смерті автора до 25 років).

Проблемі врегулювання співвідношень між новою Всесвітньою конвенцією і вже існуючими багато- і двосторонніми угодами присвячені ст. XVII, XVIII, XIX і Декларація, прикладена до ст. XVII Конвенції. Тут регулюються дві проблеми:

а) захист Бернського союзу від конкуруючого впливу Всесвітньої конвенції установленням свого роду санкцій до країн, що залишили Бернський союз і приєднались до Всесвітньої конвенції країнами Бернського союзу;

б) встановлення порядку застосування Всесвітньої конвенції країнами Бернського союзу.

Стаття XVII підкреслює, що Всесвітня конвенція не має наміру в якій-небудь мірі впливати на положення Бернської конвенції і на членство в Союзі, створеної нею.

Основне правове навантаження у встановленні зв’язків між Бернською і Всесвітньою конвенціями несе додана до ст. XVII Декларація, що у відповідності зі ст. XVII є невід’ємною частиною Конвенції і має правове значення для держав, що є членами Бернського союзу на 1 січня 1951 р., або тих, котрі приєдналися до нього пізніше.

Відповідно до Декларації твори, територією походження яких є країна, що вийшла з Бернського союзу після 1 січня 1951р., не будуть користуватися охороною, наданою Всесвітньою конвенцією. Відповідно до Брюссельського тексту Бернської конвенції країною походження неопублікованого твору є країна громадянства автора, а для опублікованого твору – країна першої публікації.

Аналізуючи положення Декларації, насамперед варто звернути увагу на те, що ці положення, власне кажучи, накладають зобов’язання на країни в обхід їхнього регіонального суверенітету, що було однієї з основних причин для відмови від приєднання до Всесвітньої конвенції багатьох країн.
На зміцнення Бернського союзу спрямоване і друге правило Декларації, що встановило порядок застосування положень Всесвітньої конвенції країнами цього Союзу. Пункт с) декларації встановлює, що Всесвітня конвенція не повинна застосовуватися до взаємин між країнами-членами Бернського союзу тоді, коли мова йде про твір, країною походження яких є країна Союзу.

Таким чином, якщо мова йде про охорону італійського твору у Франції (обидві країни-учасниці як Бернського союзу, так і Всесвітньої конвенції), то для цього можна застосовувати лише положення Бернської, а не Всесвітньої конвенції. Однак, якщо мова йде про французький твір, вперше опублікованим у США, то Італія повинна при охороні твору французького автора користуватися положеннями Всесвітньої конвенції.

Але і тут виникає суперечлива ситуація: якщо додержуватися буквального змісту, то можна уявити собі випадок коли твори, країнами походження яких виявляться ті, котрі приєдналися до різних текстів Бернської конвенції, не будуть користуватися охороною ні за Бернською конвенцією, ні за Всесвітньою.

Тобто,  положення Бернської, а не Всесвітньої конвенції застосовуються лише до тих творів, країни походження яких пов’язані тим самим текстом Бернської конвенції.

Взаємини між Всесвітньою і міжамериканською конвенціями по авторському праву регулюються ст. XVIII, що підкреслює, що Всесвітня конвенція не зачіпає міжамериканські конвенції й угоди. Відповідно до цієї статті, у випадку розходжень між постановами однієї з діючих або майбутніх міжамериканських конвенцій або однієї з існуючих або майбутніх угод, з одного боку, і постановами Всесвітньої конвенції, з іншого боку, буде мати перевага остання за часом  конвенція або остання за часом угода. На даний час усі латиноамериканські конвенції й угоди укладені раніше Всесвітньої, тому правила останньої користуються пріоритетом у випадку розбіжностей у правовому регулюванні. Трохи інший принцип застосовується у взаєминах Всесвітньої конвенції з всіма іншими багато- і двосторонніми угодами, що існують між двома або більш державами-членами під час вступу в силу Конвенції, що не анулює ці угоди. У випадку ж якої-небудь розбіжності між положеннями таких діючих угод з положеннями Всесвітньої конвенції перевага віддається правилам останньої. При цьому, як і у випадках взаємин з міжамериканськими конвенціями, права на які-небудь твори за діючими конвенціями або угодами не зачіпаються.

Говорячи про пріоритет положень Всесвітньої конвенції у випадку розбіжностей із правилами міжамериканських конвенцій (ст. XVIII) або іншими багато- або двосторонніми угодами (ст. XIX), що існували раніше її вступу в силу, слід зазначити, що сама умова про можливості розбіжностей створює ґрунт для різного тлумачення:

• у першому випадку ст. XVIII і XIX можуть дати підстави для тлумачення, за яким положення Конвенції повинні застосовуватися за умови, коли результат застосування правового режиму, запропонованого якою-небудь угодою, відрізняється в будь-яку сторону від результату застосування режиму Конвенції. Так, якщо раніше укладена угода не охороняє конкретний твір, а Всесвітня конвенція визнає його, то остання і повинна застосовуватися. Або навпаки, якщо раніше існуюче угода передбачає охорону, а Всесвітня конвенція ні, то також підлягає застосуванню Всесвітня конвенція про авторське право, виключаючи у такий спосіб раніше існуючу охорону;
• другий варіант тлумачення зводиться до того, що випадку розходження в результатах застосування положень попередніх угод і Всесвітньої конвенції положення останньої застосовуються тільки в тому випадку, якщо вони надають авторові більш сприятливий правовий режим. При такому тлумаченні, якщо раніше укладена угода передбачає охорону якого-небудь конкретного твору, а Всесвітня конвенція не робить цього, те її положення не застосовуються, тому що її режим менш сприятливий для автора;
• третє тлумачення засноване на застосуванні так званого принципу “несумісності”, що означає, що для застосування правил угоди, укладеної пізніше, потрібна наявність у ній прямої вказівки на заперечення правил попередньої. Так, якщо Всесвітня конвенція містить правило про охорону якого-небудь твору, а попередня угода цього не передбачає, те, природньо, застосовуються положення Конвенції. Але якщо попередня угода надає охорону, а Всесвітня конвенція ні, то варто визначити, чи містить вона пряму вказівку на ненадання охорони. І лише в цьому випадку можна застосовувати Конвенцію. Але якщо така пряма вказівка відсутня, то застосовуються положення попередньої угоди, тому що вони не суперечать положенням Конвенції.[5]

Розглядаючи проблему тлумачення правил про співвідношення положень Всесвітньої конвенції з іншими договорами й угодами, слід особливо зазначити, що положення Конвенції сформульовані таким чином, що на практиці всі три тлумачення ведуть до одного і того ж результату. У зв’язку з проголошенням принципу національного режиму основним принципом Конвенції, тим більше, що Всесвітня конвенція не торкається прав набутих на який-небудь твір за конвенціями або угодами, що діють у договірних державах до вступу в силу Всесвітньої конвенції. До цього часу спорів по тлумаченню ст. XVII і XIX не виникало.

Обравши своїм основним правилом охорони інтересів власників авторських прав принцип національного режиму, Всесвітня конвенція містить ряд матеріально-правових норм, наявність яких забезпечує необхідний мінімум охорони авторських прав у державах, що беруть участь. До цих норм відноситься закріплення права перекладу і встановлення мінімального двадцятип’ятилітнього терміну охорони. Закріплюючи за власником авторських повноважень право перекладу, Конвенція застосувала новий, що досі не зустрічався в міжнародній практиці метод обмеження цього права шляхом видачі при визначених умовах, так званої “примусової ліцензії” на переклад. І ще один випадок обмеження принципу національного режиму заслуговує на особливу увагу, мова йде про механізм подолання існуючого в деяких країнах обов’язку виконання зацікавленою особою так званих формальностей для визнання за ним авторських прав на охоронюваний твір.

Стаття III Конвенції не вимагає від країн, у національному законодавстві яких є вказівки щодо формальностей як про неодмінну умову охорони авторського права, відмовитися від них. Однак, що стосується іноземців, то які би вимоги не пред’являлися національному законодавству, вони вважаються виконаними стосовно будь-якого охоронюваного твору, що вперше випущено у світ поза територією цієї держави, якщо починаючи з першого випуску у світ цього твору, усі його екземпляри, випущені з дозволу автора або іншого власника авторського права будуть мати знак ©, супроводжуватися ім’ям власника авторських прав і роком (указівка дня і місяця не обов’язково) першої публікації. При цьому слід зазначити, що Конвенція проводить розходження між формальностями матеріально-правового характеру, тобто тими, без яких авторське право не може виникнути, і процесового характеру, що відносяться до реалізації прав на захист. Зразковий перелік формальностей першого роду включає депонування екземплярів, реєстрацію, нотаріальне посвідчення факту випуску у світ, сплати зборів, виробництво або випуск у світ на території даної держави. Разом з тим Конвенція не перешкоджає тому, щоб договірні держави могли вимагати від особи, що бере участь у судовій справі, виконання в інтересах судового провадження процесуальних правил, наприклад, участь у справі на стороні позивача допущеного до практики в даній державі адвоката або депоновані позивачем екземпляри твору в суді або адміністративному органі або в тому і іншому одночасно. Однак якщо позивач одержав відмову у задоволенні своїх позовних вимог по процесуальних розуміннях, то він може знову звернутися в суд після належного дотримання юридичної процедури. Разом з тим, жодна із згаданих вимог не може бути пред’явлена громадянинові іншого Договірної держави, якщо така вимога не пред’являється громадянам держави, де вимагається захист.

Нарешті, Конвенція дозволяє країнам-учасницям вимагати виконання формальностей і інших умов для набуття  і реалізації авторських прав стосовно всіх творів, вперше опублікованих на їхній території, і стосовно творів вітчизняних авторів, незалежно від місця їхнього опублікування. Наприклад, якщо американський громадянин проживає в Італії і там вперше опублікує свій твір, то для визнання своїх прав в Італії він повинен виконати, італійські формальності, а для визнання своїх прав у США – американські. Більш того, може виникнути ситуація, при якій автор, що вперше опублікував твір у себе в країні, але не виконав встановлених внутрішнім законодавством формальностей, він не здобуває авторських прав у  себе в країні, але користується ними у всіх інших країнах-учасницях за умови, що він виконав правила Конвенції. Неопубліковані твори іноземців охороняються в країнах – учасницях без дотримання формальностей взагалі.

Конвенція ставить за обов’язок державам передбачити в національних законодавствах відповідні правові норми. Законодавство деяких країн передбачає можливість охорони авторських прав більш ніж на один термін. Так, у свій час у США, а зараз на Філіппінах передбачалося два терміни охорони (два рази по 28 років у США і 2 рази по 30 років на Філіппінах). Причому другий термін набирав сили після виконання цілого ряду формальностей, що повинні бути виконані протягом останнього року дії першого терміну охорони авторського права. Маючи на увазі вищевказані випадки, Конвенція передбачила, що країни, у яких перший термін охорони авторського права перевищує 25 років, встановлені Конвенцією, вправі не дотримуватися цього правила стосовно другого або будь-якого наступного терміну дії авторського права. Це означає, що власник авторських прав бажаючий продовжити термін дії своїх прав на наступний період, зобов’язаний виконати усі формальності, що існують стосовно цього питання  у конкретних країнах.

Закінчуючи розгляд основних положень Всесвітньої конвенції про авторське право, варто звернути увагу ще на два важливих моменти:

• застереження до Конвенції не дозволяються. Таким чином, країна, що приєднується до конвенції, приймає всі, без винятку, її положення;
• усі суперечки між державами, що беруть участь у Конвенції, з приводу її тлумачення або її застосування, які не можуть бути вирішені самими сторонами, передаються на розгляд Міжнародного Суду.[6]

Кожна держава, що приєднується до Конвенції, зобов’язується вживати у відповідності зі своєю конституцією заходи, необхідні для забезпечення застосування Конвенції. У всякому разі, мається на увазі, що під час депонування документів про приєднання до Конвенції держава, що приєднується, повинна могти відповідно до свого внутрішнього законодавства застосовувати постанови Конвенції. Таке зобов’язання покладається на державу саме при депонуванні документів про приєднання до Конвенції, а не до моменту вступу її в силу на території цієї держави.

Висновок.

Отже, проаналізувавши зміст Всесвітньої конвенції про авторське право можна зробити висновок про те, що перед цим документом ставилися вимоги щодо якомога меншої кількості імперативних умов і формальностей.

Прийняття її дозволило маже залишити без змін національне законодавство майбутніх держав-членів.

Всесвітня конвенція є доповненням уже діючих міжнародних систем охорони авторських прав і не зачіпає них.

Однак вона не розкриває зміст авторських прав хоча і  не дає вичерпний, замкнутий перелік охоронюваних творів, в ній спеціально регулюється тільки одне право автора – право на переклад.

Як і Бернська конвенція – Всесвітня конвенція встановлює мінімум прав автора, однак на відміну від першої зворотної сили не має.

Всесвітня конвенція передбачає необхідність дотримання визначених формальностей стосовно охоронюваних творів: присутність на творах знакаавторського права, що складається зі спеціального символу ©, вказівки власника авторського права і року першого випуску у світ.

Невирішеним залишається питання  застосування положень обох конвенцій одночасно. Всесвітня конвенція не має наміру в якій-небудь мірі впливати на положення Бернської конвенції і на членство в Союзі, створеної нею – це встановлено в преамбулі. Однак деякі питання все ж таки вирішені, зокрема  твори, територією походження яких є країна, що вийшла з Бернського союзу після 1 січня 1951р., не будуть користуватися охороною, наданою Всесвітньою конвенцією. Відповідно до Брюссельського тексту Бернської конвенції країною походження неопублікованого твору є країна громадянства автора, а для опублікованого твору – країна першої публікації. Це положення,  покладає зобов’язання на країни в обхід їхнього регіонального суверенітету.

Встановлений і порядок застосування положень Всесвітньої конвенції країнами цього Союзу, зокрема Всесвітня конвенція не повинна застосовуватися до взаємин між країнами-членами Бернського союзу тоді, коли мова йде про твір, країною походження яких є країна Союзу.

Але і тут виникає суперечлива ситуація: якщо додержуватися буквального змісту, то можна уявити собі випадок коли твори, країнами походження яких виявляться ті, котрі приєдналися до різних текстів Бернської конвенції, не будуть користуватися охороною ні за Бернською конвенцією, ні за Всесвітньою. Тобто,  положення Бернської, а не Всесвітньої конвенції застосовуються лише до тих творів, країни походження яких пов’язані тим самим текстом Бернської конвенції.

Таким чином, другий основний міжнародний документ у сфері авторського права, у порівнянні з Бернською конвенцією, надає більш низький рівень охорони прав авторів і інших правовласників. Всесвітня конвенція не така докладна і, відповідно, більш універсальна, ніж Бернська. Всесвітня конвенція про авторське право встановлює загальні положення, на які повинні орієнтуватися держави-учасники, і зовсім не деталізує них.

Тому Всесвітня конвенція про авторське право, надаючи перевагу національному регулюванню правовідносин авторства так і не стала актом, який би став універсальним для використання всіма країнами, та основоположним для системи міжнародного авторського права.

4. Міжамериканські конвенції про охорону авторських прав

Бернський союз, що об’єднав багато країн, дійсно перетворився в досить могутню міжнародну структуру захисту прав авторів, а також промисловців і торговців, що діяли в цій сфері. Але його не можна було назвати всесвітнім. Справа в тім, що у світі одночасно з Бернським союзом розвивався інший міждержавний союз по охороні авторських прав. Незважаючи на наявні розходження, принципових розбіжностей  між Бернською й американською системами міжнародної охорони авторських прав у загальному майже немає.

Основа розвитку міжамериканської системи охорони авторського права була закладена Конвенцією про літературну і художню власність, що була укладена в Монтевідео в 1889 році.

Крім неї були також укладені:

• Конвенція про охорону літературної і художньої власності (Мехіко, 1902 рік);
• Конвенція про охорону патентів на винаходи, промислових малюнків і зразків, товарних знаків, торговельних марок, літературної і художньої власності (Ріо-де-Жанейро, 1906 рік);
• Конвенція про охорону літературної і художньої власності (Буенос-Айрес, 1910 рік);
• Конвенція про охорону літературної і художньої власності, переглянута на VI панамериканської конференції (Гавана, 1928 рік );
• Конвенція про літературну і художню власність (Монтевідео, 1889 р.).

Незабаром після укладення Бернської конвенції 1886 року були зроблені кроки по створенню міжнародної системи охорони авторського права на американському континенті.

Перша спроба в цьому напрямку була почата в 1889 році в Монтевідео на Конференції міжнародного права. На ній були присутні делегати семи латиноамериканських республік: Аргентини, Болівії, Бразилії, Парагваю, Перу, Уругваю і Чилі. Вони підписали Угоду про створення союзу американських держав в галузі літературної і художньої власності і додатковий протокол.

Багато положень Бернської конвенції знайшли відображення в цьому договорі, але в ряді випадків істотно від нього відрізнялися. Насамперед у відповідності зі ст. 2 конвенції 1889 року автор і його правонаступники користувалися у всіх державах, що беруть участь, правами, що їм надає законодавство тієї держави, у якій даний твір створений або вперше випущений у світ (принцип lexsoli). Таким чином – громадянство носія авторського права не мало в даному випадку ніякого значення. У той же час, як уже відзначалося, Бернська конвенція ставила охорону прав автора в залежність як від його громадянства, так і місця первинної публікації роботи.

Далі, на відміну від Бернської, конвенція, прийнята в Монтевідео, визнала охорону фотографічних і хореографічних робіт. Неопубліковані твори охорони не одержали, як і роботи, опубліковані до, вступу в силу конвенції.

Нарешті, у конвенції, укладеній в Монтевідео, нічого не говорилося про формальності. Таким чином, особі, що звертається за захистом, не потрібно доводити факт виконання їх у країні першої публікації, як це було передбачено в Бернській конвенції в редакції 1886 року.

Права перекладу, визнаного в Монтевідео одним із суб’єктивних правомочностей автора, у Бернській конвенції не було. Нічого не говорилося в ній і про право представлення і виконання драматичних і музичних творів.

Обсяг охорони авторських прав у конвенції, підписаної в Монтевідео, визначався законом країни першої публікації. Інші країни були зобов’язані забезпечити такий же рівень охорони, за винятком терміну дії авторського права, що не може перевищувати терміну в країні, де запитується захист (ст. 2 і 4). При порушенні прав автора відповідальність порушника визначається судом відповідно до законодавства країни порушення.

Власне кажучи  конвенція, укладена в Монтевідео, не відноситься тільки до латиноамериканських країн. Вона носить відкритий характер і була визнана і на інших континентах, хоча і діяла там в особливому порядку. Вона була ратифікована Німеччиною, Австрією, Бельгією, Іспанією, Францією, Угорщиною й Італією.

               Конвенція про охорону літературної і художньої  власності (Мехіко, 1902 р.).

Подальший розвиток міжамериканських конвенцій пов’язаний з Панамериканською конференцією 1902 року в Мехіко, де була вироблена нова Конвенція про охорону літературних і художніх творів. 28 січня 1902 р. її підписали представники Аргентини, Болівії, Гаїті, Гватемали, Гондурасу, Домініканської Республіки, Колумбії, Коста-Рики, Мексики, Нікарагуа, Парагваю, Перу, Сальвадору, США, Чилі, Еквадору й Уругваю. Конвенція була ратифікована п’ятьма центральноамериканськими республіками (Гватемала. Сальвадор. Коста-Рика, Гондурас, Нікарагуа), Домініканською Республікою і США.

Положення конвенцій, укладених у Мехіко і Монтевідео, істотно відрізняються один від одного. У першій з них (ст. 2) було дано, як і в Бернській конвенції, визначення поняття літературно-художнього твору. Правда, на відміну від неї, у це поняття включалися твори хореографії і фотографії. До осіб, що підлягають охороні по конвенції, відносилися автори країн-учасниць, їхні законні представників і правонаступники. Основним принципом конвенції став принцип національного регулювання (lexfori), однак термін охорони авторського права не може перевищувати терміну, наданого в країні, громадянином якої є автор (ст. 5). Слід зазначити, що дія принципу lexfori було істотно обмежена. Так, ст. 4 конвенції встановлювала, що для визнання права власності на твір авторові або його законному представникові необхідно звернутися до компетентних органів його країни з клопотанням, додавши до нього в двох екземплярах твір. Якщо ж автор або його правонаступники бажають, щоб право власності було визнано за ними в інших країнах, що підписали конвенцію, вони повинні, крім того, додати до свого клопотання число екземплярів свого твору, що відповідає числу зазначених ними країн. На відміну від конвенції, укладеної в Монтевідео, що взагалі не стосувалася цієї проблеми, конвенція, прийнята в Мехіко, установила, що відтворення фрагментів з літературних або художніх творів у загальноосвітніх цілях або в хрестоматіях не порушує авторського права і може бути вільно здійснене в будь-якій країні. Те ж саме відноситься до газетних статей, але з обов’язковою вказівкою джерела й імені автора, якщо воно є (ст. 8). Конвенція, укладена в Мехіко, у даний час має силу у взаєминах тільки між Сальвадором і Домініканською Республікою, а також  між Сальвадором і США.

Конвенція про охорону патентів на винаходи, промислових малюнків і зразків, товарних знаків і торговельних марок і літературної і художньої власності (Ріо-де-Жанейро, 1906 р.). Конвенція, укладена в Ріо-де-Жанейро на III панамериканської конференції в 1906 році, передбачала охорону як авторських прав, так і промислової власності. На конференції були присутні всі американські держави, за виключенням Гаїті і Венесуели. Конвенцію ратифікували усього лише 9 держав з 19 що підписали: Гватемала, Сальвадор, Гондурас (1907 р.), Коста-Рика (1908 р.), Нікарагуа, Чилі, Еквадор (1909 р.), Панама і Бразилія (1911 р.). У ній в основному, збережені ідеї конвенції, прийнятої в Мехіко. Найбільш істотним нововведенням конвенції, підписаної в Ріо-де-Жанейро, було встановлення 25-річного терміну охорони авторської вдачі, обчислювального з дня смерті автора (ст. VII). Цей 25-річний термін застосовується для охорони літературних і художніх творів, якщо закони країни, де визнане або надане право, не визначають терміну охорони. Таке зниження терміну мало задовольнити прагнення учасників створити більш сприятливі умови для швидкого розвитку суспільної культури.

Конвенція про охорону літературної і художньої власності (Буенос-Айрес, 1910 р.). На IV панамериканської конференції в Буенос-Айресі в 1910 році була зроблена ще одна спроба вироблення конвенції, що задовольнила би вимоги більшості американських держав. Це більш-менш удалося, тому що конвенцію ратифікувало багато латиноамериканських держав: Бразилія, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Домініканська Республіка, Колумбія, Коста-Рика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, США, Еквадор і Уругвай.

Конвенція 1910 року багато в чому повторила положення конвенцій 1889 і 1902 років. Разом з тим у ній знайшли відображення зміни, зроблені в Бернській конвенції в Берліні в 1908 році.

Нова конвенція визнала, що охороні по ст. 6 підлягають автори або їхні правонаступники, як громадяни країн-учасниць, так і постійно проживаючі на їхній території іноземці (доміцілійовані іноземці). Таким чином, якщо правонаступник автора – громадянин країни, що не є учасницею конвенції, його інтереси охороні не підлягають.

Другою умовою охорони є первинне опублікування твору на території країн – учасниць конвенції. Причому, поняття країни походження твору прирівнювалося до країни першої публікації в одній з американських країн-учасниць конвенції. Якщо ж цей твір опублікований у декількох  американських країнах, що підписали конвенцію 1910 року, то країною походження визнається та, де термін охорони авторського права встановлений найменший. У Буенос-Айресі був збережений і принцип lexfori, відповідно до якого охорона визначається законами країни, де вона запитується, за умови, що термін охорони наданих прав не перевищує встановленого в країні походження твору.

По відношенню об’єктів охорони нова конвенція цілком відтворила відповідні положення конвенції, укладеної в Мехіко. Це ж відноситься і до обсягу прав, наданих власникам авторського права. Таким чином, до обсягу правомочностей були включені права на розпорядження твором, на випуск його у світ, відчуження, переклад або дозвіл перекладу, відтворення твору будь-яким способом, цілком або частково.

Стаття 12 конвенції зберігає можливість вільної публікації уривків з літературних і художніх творів в освітніх цілях і в хрестоматіях. Безперешкодне відтворення в періодичній пресі промов, оголошених або прочитаних у законодавчих зборах, судах або суспільних зборах, закріплене в ст. 10 конвенції. Правда, така публікація можлива за умови дотримання обмежень, встановлених внутрішнім законодавством кожної країни, якщо такі є. Що ж стосується газетних статей, то конвенція, підписана в Буенос-Айресі, відійшла від положень конвенції 1902 року, що дозволяли вільне відтворення статей з обов’язковою вказівкою джерела й імені автора. У даному випадку позначився вплив Берлінського тексту Бернської конвенції. Правила нової конвенції зводилися до того, що літературні, художні і наукові твори будь-якого змісту і тематики, опубліковані в газетах або журналах, не можуть бути відтворені без згоди автора. Будь-які інші газетні статті могли передруковуватися іншими газетами, якщо це спеціально не заборонено першою газетою, що їх надрукувала. При цьому повинно бути зазначене джерело, з якого стаття запозичена. Новини, що мають характер простої газетної інформації, не підлягали охороні. Що стосується формальностей, те тут нова конвенція відійшла від конвенції 1902 року, що передбачала необхідність додання до клопотання про визнання права двох екземплярів твору. Тепер формальності визначалися країною походження твору. Правда, додатково передбачається обов’язок власника права вказувати, що „право власності на твір залишено його носієм за собою” (ст. 3).

Конвенція про літературну і художню власність (Каракас, 1911 р.).

Наступним кроком у розвитку панамериканської системи охорони авторського права з’явилася конвенція, укладена в Каракасі (Венесуела) у 1911 році. Вона була ратифікована лише деякими латиноамериканськими країнами – Еквадором, Венесуелою і Перу, і в основному підтвердила положення конвенції, укладеної в Монтевідео. Основні її новели полягали в тому, що тепер охорона авторських прав надавалася тільки громадянам держав-учасниць, а не всім особам, що вперше опублікували свої твору в країнах-учасницях конвенції. Принцип lexsoli також був основним у ній, але, на відміну від конвенції, укладеної в Монтевідео, не містив виключень щодо терміну охорони авторського права. Крім того, при визначенні правомочностей носіїв авторського права в ній не згадувалося про право на відтворення.

Конвенція про охорону літературної і художньої власності, переглянута на VI панамериканської конференції (Гавана, 1928 р.).

Остання довоєнна міжамериканська конвенція по охороні авторського права була укладена в Гавані в 1928 році. Вона замінила укладену в Буенос-Айресі, що залишилася в силі лише між державами, що не ратифікували Гаванський текст. Дотримуючись Берлінського варіанта Бернської конвенції, Гаванський текст визнав за кожною державою, що приєдналася, право з деяких питань керуватися положеннями попередніх конвенцій.

Конвенція, укладена в Гавані, не одержала широкого визнання. Всього чотири держави ратифікували її: Гватемала (1931 р.), Коста-Ріка (1933 р.), Панама (1928 р.) і Нікарагуа (1934 р.).

Розвиваючи положення конвенції, укладеної в Буенос-Айресі, Гаванський текст зарахував до творів, що підлягають охороні й кінематографічні роботи, а також твори прикладного мистецтва, „що стосуються будь-якої галузі людської діяльності”. Таким чином підкреслювалося, що вираз „літературні і художні твори” відноситься „до всякої продукції, що може бути випущена у світ будь-яким способом друкування або відтворення” (ст. 2).

Основний принцип конвенції, укладеної в Буенос-Айресі, – lexfori був замінений принципом lexsoli.[7]. У ст. 6, зокрема, говорилося, що 50-річний термін охорони, наданий конвенцією, у випадку якщо він не буде прийнятий як єдиний усіма її державами, що підписали, підлягає визначенню за законом країни, у якій пред’явлена вимога про охорону, але не може при цьому перевищити терміну охорони твору в країні його походження.

Формальності, необхідні для визнання авторського права, були трохи збільшені. Тепер необхідно було реєструвати ім’я власника авторського права, країну першої публікації і рік першого випуску у світ.

Стаття 4 bis уперше надала право авторам дозволяти відтворення, адаптацію і публічний показ їхніх робіт засобами кінематографу. Кінематографічний варіант літературного або художнього твору охоронялася як оригінальна робота, незалежно від прав автора на оригінал.

Стаття 5 закріплювала за авторами літературних або музичних творів виключне право на адаптацію їхніх робіт для інструментів, що служать цілям механічного відтворення, і публічне виконання творів за їхньою допомогою.

До числа основних новел конвенції 1928 року варто віднести і визнання визначених особистих прав автора. У ст. 13 bis конвенція установила, що при відчуженні автором своїх прав відчужуються лише права на користування і відтворення. Автор зберігає стосовно до свого твору „особисте немайнове право контролю, що дозволяє перешкоджати будь-якому відтворенню або показові твору з перекручуваннями, скороченнями або змінами”.

Після закінчення другої світової війни робота в сфері міжнародного авторського права відновилася. Так, у Вашингтоні 22 червня 1946 р. була підписана конвенція, що одержала досить широке визнання на американському континенті. Однак Сполучені Штати, що приймали активну участь у підготовці і проведенні конференції, не ратифікували цю конвенцію, у зв’язку з тим що вона містила положення, що суперечать авторському праву США.  А тому що основною метою конференції було залучення Сполучених Штатів у сферу міжнародної охорони авторського права, то й інші латиноамериканські країни перестали виявляти до неї інтерес.

Її творці прагнули детально визначити коло правомочностей автора і види літературних, наукових і художніх творів, що підлягають охороні.

Так, ст. 2 крім загальної декларації про право автора на використання свого твору і на дозвіл його використання містить перелік конкретних способів реалізації цих правомочностей. До них відносяться:

1) випуск роботи у світ у вигляді друкованого твору або іншим способом:

2) здійснення публічного виконання, читання або показу:

3) відтворення й адаптація твору для показу засобами кінематографії і здійснення цього показу;

4) адаптація і дозвіл загального або якого-небудь особливого способу для запису роботи за допомогою апаратів механічного або електричного відтворення або здійснення публічного виконання роботи за допомогою зазначених апаратів;

5) поширення роботи за допомогою фотографії, телефотографії, телебачення, радіомовлення або інших способів, що відомі в даний час або можуть бути згодом винайдені і котрі служать для відтворення знаків, звуків і зображень;

6) переклад, аранжування, інструментування, додання драматичної форми і взагалі перероблення будь-якими способами;

7) відтворення в будь-якій формі, цілком або частково.

Подібним же чином дуже детально перераховані види літературних, наукових і художніх творів, що підлягають охороні по конвенції. Тут знайшли місце практично усі види творів, що можуть бути випущені у світ або відтворені: книги, рукописи, усілякі брошури, рукописні або друковані матеріали конференцій, мови, лекції, проповіді й інші матеріали подібного роду; театральні твори і музичні драми, твори хореографії і пантоміми зі сценаріями в письмовій або іншій формі: малюнки, ілюстрації, роботи в галузі живопису і скульптури, гравюри, літографії; фотографічні і кінематографічні твори; астрономічні н географічні глобуси: карти, плани, креслення і пластичні роботи, що відносяться до географії, геології, топографії, архітектурі або до будь-якої іншої науки, а також усяка літературна, наукова і художня продукція (ст. 3). У зв’язку з цим звертають на себе увага спеціальні положення конвенції (ст. 4) про охорону творів, не виданих або не випущених у світ, а також про охорону робіт, створених переважно для промислових цілей. Причому, останні підлягали охороні на основі взаємності між договірними державами.

Положення Вашингтонської конвенції щодо терміну охорони авторського права відрізняються від положень, схвалених у Гавані. Якщо там цей термін містив у собі час життя автора і 50 років після його смерті, то в новому тексті термін охорони визначається законодавством договірної держави, у якому спочатку виникло авторське право, за умови, що цей термін не перевищує того, який установлений законом держави, де запитується охорона. У даному випадку має місце повернення до правил, вироблених у Буенос-Айресі.

Прагнучи як можна повніше врахувати особливості режиму авторського права в США, американські країни передбачили, що конвенція буде визначати термін охорони такого права для договірних держав, якщо в одному з них встановлені законодавством два послідовних терміни.

Вашингтонська конвенція на відміну від правил, вироблених у Буенос-Айресі й у Берні, вимагає виконання формальностей країни походження твору без зобов’язання виконувати їх у країні, де запитується охорона. Однак з метою сприяння використанню творів Вашингтонська конвенція заохочує вживання виразу droitsreserves (права залишаються за собою), або скорочено „D. R.”, з додаванням року, з якого починається охорона, імені й адреси носія прав і місця походження твору (ст. 10). Разом з тим встановлюється, що наявність вищевказаного застереження не буде тлумачитися як необхідна умова охорони твору в порядку застосування постанов конвенції.

У порівнянні з Гаванською конвенцією Вашингтонська змінила обсяг особистих прав автора, що тепер може вимагати визнання авторства свого твору і заперечувати проти всякої його зміни або використання, що могли б завдати шкоди його авторської репутації (ст. 11). Однак відповідно до цієї ж статті автор зберігає ці права лише в тому випадку, якщо він не уступив і не відмовився від них відповідно до постанов закону тієї держави, у якому було укладене угода. Подібного роду обмеження не були відомі Гаванської конвенції, як, утім, і іншим, включаючи Бернську. Тут можна говорити і про ст. 14, що передбачає заборону використання ким-небудь без згоди автора назви його твору, що став міжнародно-відомим. Однак при використанні аналогічної назви для роботи, жанр якого істотно відрізняється від  творів, що стали міжнародно-відомими, згоди автора останнього не потрібно.

Слід зазначити ще одне нововведення, що знайшло відображення у Вашингтонській конвенції. У відповідності зі ст. 15 це положення не торкається права держав здійснювати контроль, обмежувати або забороняти відповідно до їх внутрішнього законодавства випуск у світ, відтворення, поширення, публічне виконання або показ творів, визнаних такими, що суперечать нормам моралі і т.д.

Вашингтонська конвенція була ратифікована значним колом країн, такими як Аргентина, Болівія, Бразилія, Домініканська Республіка, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Куба, Мексика, Нікарагуа, Парагвай, Чилі й Еквадор. Однак вона не представляла для держав-членів особливого інтересу без участі в ній США.

Висновок

В даний час, у зв’язку з тим що більшість країн американського континенту, включаючи США, беруть участь у Всесвітній конвенції, міжамериканські конвенції фактично втратили своє значення.

5. Угоди України з іншими країнами про взаємну охорону авторських прав

Крім участі в багатосторонніх угодах в галузі авторського права Україна є учасницею двосторонніх угод з іншими країнами про взаємну охорону авторських прав. Поки що, в період інтеграції України до міжнародної спільноти кількість таких угод зовсім невелика, однак, зважаючи на ще зовсім молодий вік держави є впевненість у більш активній її участі в розробці та укладанні таких угод.

В минулі роки угоди Радянського Союзу про культурне співробітництво з іншими країнами іноді доповнювалися двосторонніми угодами з питань взаємної охорони авторських прав. Першою такою угодою була угода з Угорщиною, укладене 17 листопаду 1967 р. Нова  угода з Угорщиною було підписано в 1978 році. У СРСР малися угоди з Болгарією (1971 і 1975 р.), ГДР (1975 р.), Польщею (1974 р.), Чехословакією (1975 р.) і Кубою (1985 р.), а також Австрією (1981 р.), Швецією (1986 р.). Усі ці угода (за винятком угодою з ГДР і Болгарією) діють і в даний час. Всі угоди передбачають охорону як “нових”, так і “старих” творів, тобто діють зі зворотною силою, за винятком угоди з Австрією, що представляє зворотну силу в дуже обмеженому обсязі.

На даний момент між Україною та іноземними державами укладено ряд двосторонніх  угод, що прямо чи опосередковано торкаються питання охорони авторських прав.

У 1992 році було укладено угоду між Урядом України та Урядом Республіки Болгарії   про співробітництво в галузях освіти, науки і культури. У ній серед іншого в статті 18 встановлено домовленість про сприяння співробітництву   в   галузі  охорони авторських прав.

Подібні угоди укладено з Великобританією, Росією та рядом інших країн.

А тепер докладно зупинимося на договірних відносинах між Україною і країнами СНД.

З метою забезпечення визнання й охорони авторських прав у відносинах між країнами СНД із деякими з них були укладені двосторонні угоди. А 23 вересня 1993 р. країни-учасниці СНД уклали багатосторонню Угоду про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав. На сьогоднішній день у ньому бере участь 12 держав, у тому числі й Україна. Угода набрала сили 6 травня 1995 року. Взаємні інтереси охорони авторського права і суміжних прав зробили необхідним досягнення домовленості між цими державами про те, що вони будуть забезпечувати виконання на своїх територіях міжнародних зобов’язань, що випливають з участі колишнього Союзу РСР у Всесвітній конвенції про авторське право, виходячи з того, що дата вступу в силу цієї конвенції для СРСР (27 травня 1973 р.) є датою, з якою кожна така держава буде вважати себе пов’язаною цими положеннями.

Що стосується відносин між собою, те ці держави, як це передбачено в Угоді 1993 року, будуть застосовувати Всесвітню конвенцію як до творів, створених після 27 травня 1973 р., так і до творів, що підпадали під охорону за законодавством цих держав до цієї дати, на тих же умовах, що встановлені національним законодавством стосовно своїх авторів.

Необхідно звернути увагу на ст.3 Угоди 1993 року, де містяться зобов’язання держав-учасників вжити необхідні міри для розробки і прийняття законопроектів, що забезпечують охорону авторського права і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції і Всесвітньої конвенції про авторське право. Слід зазначити, що надалі ряд цих держав приєднався до цих універсальних конвенцій.

Багатостороння угода  країн СНД передбачає також проведення спільної роботи з боротьби з незаконним використанням об’єктів авторського права.

На значення рішення питань охорони авторських прав і інших питань охорони інтелектуальної власності була звернена увага в Статуті СНД. У цьому документі в перелік основних напрямків співробітництва ввійшла “правова охорона інтелектуальної власності” (ст.19 Статуту СНД).

Крім багатосторонньої Угоди між країнами СНД Україна є учасницею декількох двосторонніх угод із країнами Співдружності Незалежних Держав. У даних угодах держави надають один одному взаємну охорону авторських прав.

Для прикладу можна розглянути зміст Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Азербайджанської Республіки про співробітництво у сфері охорони авторського права і суміжних прав, підписаний 14 лютого 2002 року. Відповідно до даної Угоди кожна сторона визнає авторські права громадян іншої Сторони і їхніх правонаступників на твори науки, літератури і мистецтва, незалежно від місця їхнього першого опублікування, а також авторських громадян третіх країн і їхніх правонаступників на твори, уперше випущені на території іншої Сторони. Учасники Угоди забезпечують на своїй території охорону цих прав на тих же умовах, які установлені внутрішнім законодавством стосовно власних громадян. Виникнення, зберігання,  використання і припинення авторських прав  визначаються  у  відповідності з законодавством тієї держави Сторони,  на території якої має місце  факт  їх  використання  або порушення.

Угоди терміни охорони авторського права установлюються відповідно до законодавства країни, що надає охорону. Однак сторони не зобов’язані забезпечувати охорону протягом терміну, більш тривалого, чим термін охорони, установлений законодавством іншої Сторони.

Таким чином, ми бачимо, що Україна є учасницею конвенцій, що стосуються захисту авторських прав.

Причому, вона бере участь  не тільки в багатосторонніх “загальноприйнятих” конвенціях, але й у двосторонніх угодах з конкретними державами.