Вступ

Глобальний розвиток міжнародних відносин у всіх галузях життя, втому числі і зовнішньоекономічних, в останні роки сприяла появі цілого ряду нових тенденцій, втому числі в галузі міжнародного повітряного права. Найбільш важливими з них є питання поняття, джерела та принципи міжнародного повітряного права у сфері міжнародного повітряного права

Міжнародне повітряне право – одна з наймолодших галузей сучасного міжнародного права. Ще на початку минулого століття не було норм і принципів, які б регулювали діяльність держав у повітряному просторі. Ці норми з’явилися завдяки розвитку науково-технічної революції та у зв’язку з необхідністю регламентації міжнародних повітряних польотів.

Створення літальних апаратів, здатних здійснювати польоти між різними державами, зумовило необхідність розробки правил польотів таких апаратів і вирішення питань про правовий режим повітряного простору над державною територією та міжнародною територією спільного користування. Держави, згідно з принципом верховенства на своїй території, почали закріплювати в нормах національного законодавства положення про виключний суверенітет над своїм повітряним простором. У першому міжнародно-правовому акті в цій сфері – Паризькій конвенції про повітряну навігацію 1919 р. також був закріплений принцип суверенітету держави на повітряний простір над її сухопутною і водною територією.

Керуючись цим принципом, багато держав у 20-30-ті роки XX ст. прийняли спеціальні закони, якими визначили правовий режим повітряного простору над своєю територією. 

1. Поняття та основні джерела міжнародного повітряного права

Міжнародна практика на початковому етапі пішла шляхом укладення двосторонніх угод, в яких зацікавлені держави фіксували право на польоти між ними, визначали маршрути міжнародної авіації, призначали національних авіаперевізників і вирішували конкретні технічні питання. Двосторонні угоди відіграли позитивну роль у налагодженні регулярних міжнародних польотів і розвитку міжнародного повітряного права.

Інтенсивність міжнародних польотів і диверсифікованість діяльності міжнародної авіації, що постійно зростали, вимагали розробки багатосторонніх міжнародно-правових актів. У 1929 р. була прийнята Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень. Конвенція мала на меті встановити однаковий порядок умов міжнародних повітряних перевезень щодо документів, уживаних для цих перевезень, і відповідальності перевізника.

Надалі була прийнята Римська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються попереджувального арешту повітряного судна 1933 р. і Брюссельський протокол до неї 1938 р.; Брюссельська конвенція для уніфікації деяких правил щодо надання допомоги повітряним суднам та їх рятування або допомоги й рятування за допомогою повітряних суден на морі 1938 р. (чинності не набула) [7, c. 384].

Друга світова війна призупинила на певний час розробку міжнародно-правових норм у сфері міжнародних польотів. Однак наприкінці війни з ініціативи США, що мали найчисленніший парк транспортних літаків, у Чикаго в листопаді 1944 р. була скликана міжнародна конференція для вироблення нової конвенції замість Паризької 1919 р. У результаті роботи Чиказької конференції 1944 р. були прийняті Заключний акт конференції, Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, Угода про міжнародне транзитне повітряне сполучення та Угода про міжнародний повітряний транспорт. Друга частина Чиказької конвенції 1944 р. присвячувалася створенню й діяльності Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО).

На конференції в Чикаго було вирішено, що питання комерційної діяльності повітряного транспорту (перевезення пасажирів, багажу, вантажів, пошти) повинні регулюватися двосторонніми угодами держав. До заключного акту конференції було внесено рекомендації про “Типову форму угоди про надання повітряних ліній”, що одержав назву “чиказький тип”. Угодою передбачалося здійснення комерційної діяльності в обсязі п’яти “свобод повітря”.

США і Велика Британія в 1946 р. на Бермудських островах підписали угоду про повітряне сполучення між їхніми територіями (“бермудський тип”). Ця угода стала компромісом між прихильниками вільної конкуренції (США) та регламентації таких умов експлуатації договірних ліній, як тарифи, розподіл обсягів перевезень та ін. У 1977 р. Велика Британія денонсувала угоду 1946 р., а 23 липня того самого року між нею і США була укладена нова угода, що одержала назва “Бермуди-2”. У ній детально розроблена схема залежності між частотою руху, вантажопідйомністю повітряних суден і можливістю використовувати ті або інші лінії. Цією угодою також регулюються чартерні перевезення. Угода “бермудського типу” була сприйнята як зразок багатьма державами для правового регулювання міжнародних повітряних сполучень [5, c. 227].

Отже, міжнародне повітряне право – це галузь міжнародного права, що складається з норм і принципів, які регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права у зв’язку з використанням повітряного простору цивільною авіацією.

2. Основні принципи міжнародного повітряного права

Дослідження процесу становлення вітчизняною повітряного права на основі загальнотеоретичних принципів має: істотне значення, оскільки опосередковує можливість теоретичного дослідження виникнення, становлення та генези повітряного права України, напрямків його розвитку. Сьогодні, власне, відбувається трансформація повітряного права України, опосередкована відтворенням європейських правових досягнень.

Принцип виключного й повного суверенітету держав над їхнім повітряним простором закріплений у нормах міжнародного права, наприклад, у Чиказькій конвенції 1944 р. і національному законодавстві держав, зокрема, у Повітряному кодексі України 1993 р. Так, у ст. 1 Чиказької конвенції встановлено: “Договірні Держави визнають, що кожна держава має повний і виключний суверенітет у повітряному просторі над її територією”. Аналогічне положення закріплене й у ст. 1 Повітряного кодексу України.

Суть принципу суверенітету над повітряним простором полягає в тому, що держави самостійно визначають правовий режим свого повітряного простору. Відповідно до Чиказької конвенції 1944 р. закони і правила держави щодо допуску на її” територію або вибуття з її території повітряних суден, задіяних у міжнародній аеронавігації, або експлуатації й навігації таких повітряних суден під час їх перебування у межах її території застосовуються до повітряних суден всіх договірних держав без розрізнення їхньої національності. Іншими словами, іноземне повітряне судно, що здійснює міжнародний політ, при перебуванні у межах території іншої держави підпорядковується її юрисдикції.

Основою правового режиму повітряного простору держав є дозвільний порядок польотів іноземних повітряних суден над їх сухопутною й водною територіями. Міжнародні польоти над державною територією здійснюються на підставі міжнародного договору або спеціального дозволу на здійснення разового польоту або серії польотів. При цьому такі польоти виконуються тільки встановленими повітряними коридорами, з посадкою в аеропортах, відкритих для іноземних повітряних суден [1, c. 148-149].

Принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі. Сучасне міжнародне право відносить до простору того виду повітряний простір над відкритим морем і Антарктикою, тобто над міжнародною територією спільного користування.

Оскільки суверенітет жодної держави не поширюється на міжнародний повітряний простір, повітряні судна, що перебувають у ньому, підпорядковуються юрисдикції держави реєстрації судна. Разом з тим, реалізуючи свободу польотів у міжнародному повітряному просторі, повітряні судна не звільнені від дотримання міжнародних правил і вимог, закріплених у міжнародних договорах або регламентах ІКАО. Так, за положеннями Чиказької конвенції 1944 р. над відкритим морем чинними є правила польотів, встановлені цією Конвенцією. Всі держави зобов’язані дотримуватися цих правил і вживати заходи для того, щоб їх чітко дотримувалися їх повітряні судна під час польотів над відкритим морем.

Принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації містить у собі два аспекти: 1) заходи щодо забезпечення технічної безпеки літальних апаратів, аеропортів, допоміжних служб і повітряних трас; 2) боротьбу з актами незаконного втручання в діяльність цивільної авіації.

Авіаційна техніка – джерело підвищеної небезпеки, тому технічні вимоги до неї повинні бути твердими й однаковими. Одним із головних завдань прийняття Чиказької конвенції 1944 р. і створення ІКАО було забезпечення впорядкованого й безпечного розвитку міжнародної цивільної авіації. Однакові вимоги до техніки безпеки аеронавігації містяться в самій Конвенції 1944 р. і у 18 додатках до неї. У зв’язку з постійним прогресом науки й техніки такі вимоги повинні постійно вдосконалюватися. Це завдання покладено на ІКАО. Держави-учасниці в рамках ІКАО в міру необхідності розробляють міжнародні регламенти (правила, стандарти, рекомендації і т. ін.), що стосуються питань безпеки й ефективності аеронавігації.

Велику небезпеку для нормального функціонування цивільної авіації становлять акти захоплення або іншого незаконного втручання в її діяльність, що особливо часто траплялось в 60-70-х роках. У зв’язку з цим був розроблений новий окремий додаток 17 до Чиказької конвенції “Безпека. Захист цивільної авіації від актів незаконного втручання”. Крім того, було прийнято спеціальні конвенції про міжнародне співробітництво у боротьбі з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації [6, c. 516-517].

Для реалізації норм міжнародного повітряного права чільне місце відведено національному законодавству, яке регулює діяльність цивільної авіації і пов’язані з нею міжнародні правовідносини. В Україні основним законодавчим актом у цій сфері є Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р., який містить положення про використання міжнародного повітряного простору (ст. 12), здійснення міжнародних польотів (ст. 57), переліт державного кордону (ст. 58).

Ураховуючи ту обставину, що загальні принципи міжнародного права є визначальні для всіх його галузей, міжнародна практика у сфері повітряних сполучень між державами виробила також спеціальні галузеві принципи, які мають конкретне застосування лише у цій сфері діяльності держав, недотримання яких є неможливим при здійсненні міжнародних повітряних сполучень. Серед таких принципів необхідно виокремити такі:

1. Принципи суверенітету над повітряним простором.

Це означає, що кожна держава володіє повним і виключним суверенітетом над повітряним простором над своєю територією. Це положення знайшло своє закріплення у ст. 1 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію123 та ст. 1 Повітряного кодексу України.

Здійснюючи своє верховенство та юрисдикцію над повітряним простором, держави приймають закони і встановлюють правила, які визначають:

а) порядок використання повітряного простору над державою та міжнародного повітряного простору;

б) статус повітряного судна та його екіпажу;

в) режим міжнародних польотів та ін.

2. Принцип гарантування безпеки міжнародної цивільної авіації. Обов’язок для держав щодо гарантування безпеки міжнародної цивільної авіації випливає зі змісту двосторонніх міжнародних договорів та положень Чиказької конвенції 1944 р. Кожна держава своїм законодавством визначає повітряні траси, які є коридором у повітряному просторі, обмеженому за висотою та шириною, призначеному для безпечного виконання польотів повітряними суднами і забезпеченому засобами навігації, контролю та управління повітряним рухом.

Усі обмеження щодо використання повітряного простору держави доводять до відома заінтересованих юридичних і фізичних осіб держави, інших держав і міжнародних авіаційних організацій через канали систем аеронавігаційної інформації.

Постійно діючі заборонені зони та зони обмеження польотів обов’язково включають до збірників аеронавігаційної інформації і наносять на аеронавігаційні карти.

Різного рівня нормативні акти, приписи та вимоги, які приймають держави щодо безпеки використання власного повітряного простору, утворюють національний режим гарантування безпеки цивільної авіації.

У 1986 р. Рада ІКАО прийняла типову статтю про авіаційну безпеку та рекомендувала її для використання у двосторонніх відносинах. Разом із принципом гарантування безпеки міжнародної цивільної авіації чинні міжнародно-правові норми з безпеки цивільної авіації утворюють її міжнародно-правовий режим.

3. Принцип свободи польотів у міжнародному повітряному просторі. При виконанні польоту повітряним судном у міжнародному просторі юрисдикцію щодо нього впродовж усього його польоту здійснює та держава, де зареєстроване повітряне судно. Перебуваючи у міжнародному повітряному просторі, повітряне судно є недоторканним і незалежним від будь-якої держави, за винятком тієї, де це повітряне судно зареєстровано, та підпорядковується і діє на підставі лише її законів. Використання міжнародного простору регулюється міжнародними правилами.

Свобода польотів над відкритим морем є складовою частиною загальновизнаного принципу свободи відкритого моря, закріпленого в Конвенції з морського права 1982 р. [3, c. 428-429]

Для галузі повітряного права притаманні такі спеціальні принципи: принцип суверенітету держави на повітряний простір над її територією; принцип дозвільного порядку вльоту, вильоту та польотів над територіями країн; принцип взаємності при наданні державами комерційних прав на використання національного повітряного простору; принцип екологічного захисту повітряного простору, принцип пріоритету охорони життя і здоров’я людини, принцип охорони та раціонального використання атмосфер-ного повітря, принцип «забруднювач платить», принцип платності використання повітряного простору для авіаперевезень та інші.

З огляду на вищезазначене, можна зробити такі висновки:

–         принципи права, наповнені органічною раціональністю та справедливістю безвідносно їхньої приналежності до тієї чи іншої галузі права послужили базою для розробки нових законодавчих актів, стали ключовим елементом розвитку правовідносин у сфері повітряних правовідносин;

–         сутнісна роль та значення принципів як відправних ідей існування повітряного права, що розкривають найважливіші закономірності і підвалини системи права у зв’язку з формуванням та розвитком загальноєвропейського права, зростатимуть, оскільки вони є спільними для всіх західноєвропейських держав [5, c. 249]. 

Висновки

Отже, міжнародне повітряне право – це галузь міжнародного права, яка охоплює систему норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з приводу використання повітряного простору з метою здійснення міжнародних повітряних сполучень і гарантування їх безпеки.

Сфера дії у просторі цієї галузі права зумовлена фізичними властивостями атмосфери як середовища, в якому можливі польоти штучних об’єктів з використанням їх аеродинамічних властивостей. Постійна практика польотів таких об’єктів та супутників на навколоземній орбіті призвела до появи міжнародно-правової звичаєвої норми, згідно з якою держави визнали межу між повітряним і космічним простором 100-110 км над рівнем моря.

Таким чином, сфера дії міжнародного повітряного права обмежена простором, який має юридичний статус повітряного простору. Відповідно, простір, який знаходиться над сухопутною і водною територією держав, включаючи їхнє територіальне море, є невід’ємною частиною території держав. У межах названого повітряного простору держави здійснюють виключний і повний суверенітет з урахуванням їхніх міжнародних зобов’язань стосовно міжнародної аеронавігації. 

Список використаної літератури

1. Агамиров Н. И. Международные институты в контексте права международной ответственности / Н. И. Агамиров // Современное право. – 2012. – № 4. – С. 148–151.
2. Василенко В. А. Відповідальність і санкції у сучасному міжнародному праві / В. А. Василенко // Антологія української юридичної думки. – К., 2015. – Т. 10 : Юридична наука незалежної України. – С. 887–892.
3. Денисов В. Н. Абсолютна відповідальність у міжнародному праві (тенденції розвитку) / В. Н. Денисов // Держава і право у світлі сучасної юридичної думки : зб. наук. пр. на пошану акад. Ю. С. Шемшученка. До 75-річчя від дня народж. – К., 2010. – С. 426–435.
4. Зелена О. В. Актуальні питання щодо визначення поняття міжнародної відповідальності / О. В. Зелена // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – К., 2016. – Вип. 8. – С. 259–265.
5. Пронюк Н. В. Сучасне міжнародне право : навч. посіб. / Н. В. Пронюк. – 2-е вид., змін. та допов. – К. : КНТ, 2014. – 344 с.
6. Сироїд Т.Л. Міжнародне публічне право : підручник. – Одеса : Фенікс, 2018. – 744 с.
7. Степанюк А. А. Міжнародне приватне право : підручник / А. А. Степанюк. – Х. : Кроссроуд, 2008. – 696 с.
8. Тимченко Л. Д. Міжнародне право : підручник / Л. Д. Тимченко, В. П. Кононенко. – К. : Знання, 2015. – 631 с.