Оренда – один з найбільш часто використовуваних договорів. Основна ознака оренди – одна особа (орендодавець) передає іншій особі (орендарю) майно у тимчасове володіння і користування (або тільки в користування) за плату.

Часто використовуваний термін «найм» тотожний поняттю «оренда». Як з цього приводу зазначається в юридичній літературі, вживання то одного, то іншого терміну пов’язане не стільки з відмінностями видів таких договорів, скільки зі сформованою практикою їхнього найменування у певних сферах.

Загальне визначення договору найму (оренди) житла міститься в ч. 1 ст. 810 Цивільного кодексу України. Так, за договором найму (оренди) житла одна сторона – власник житла (наймодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання в ньому на певний строк за плату. У ч. 2 цієї статті вказується, що підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об’єктом права державної або комунальної власності та встановлюються законом. Тобто логічно припустити, що різниця між договором найму житла й договором оренди житла, полягає в приналежності житла до форми власності: у разі укладення договору щодо житла, яке перебуває в комунальній чи державній власності, договір іменується «договором найму житла». Натомість щодо житла, яке перебуває в приватній власності, Цивільний кодекс України також допускає укладення договору найму, що підтверджується викладеними далі нормами, у яких ідеться лише про «договір найму» (ст. ст. 811-826 Цивільного кодексу України). Крім того, у ст. 810-1 цього кодексу виділено окремий вид договору найму (оренди) житла – договір оренди житла з викупом. Так, за договором оренди житла з викупом одна сторона – підприємство-орендодавець – передає другій стороні – фізичній особі (особі-орендарю) – житло за плату на довготривалий (до 30 років) строк, після закінчення якого або достроково (за умови повної сплати орендних платежів) житло переходить у власність орендаря. Отже, Цивільний кодекс України використовує загальний термін – «договір найму (оренди) житла», а також спеціальні терміни: «договір найму житла», «договір оренди житла з викупом». Відтак житло, яке належить особам на праві приватної власності, може передаватися в користування як за договором найму житла, так і за договором оренди житла.

Зазначимо, що в Законі України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», який регулює відносини, пов’язані зі здійсненням права власності співвласниками багатоквартирного будинку, використано термін «договір найму (оренди) квартир».

Укладення договору оренди транспортних засобів, як і інших цивільно-правових договорів, базується на додержанні принципів цивільного права України, закріплених у Конституції України [2], Цивільному кодексі України [6] та інших нормативних актах. Зокрема, найбільш чітко проявляється принцип свободи особистості, який означає свободу людини в самовизначенні, у визнанні за нею всіх невід’ємних прав у різних сферах громадського життя. Саме із принципу свободи випливає свобода власності, свобода підприємництва та свобода договору [4, с. 378].

Такий характер відносин повинен зберігатись і при укладенні договору оренди транспортних засобів як різновиду цивільно- правових угод.

Як складову частину свободи договору слід розглядати свободу укладення договору, що означає право фізичних та юридичних осіб за своїм розсудом укладати договори, якщо це не суперечить закону або не обмежує інтереси інших осіб. Цей принцип демонструє автономію, незалежність волевиявлення громадян та юридичних осіб. Вони вільні у визначенні своїх прав та обов’язків на підставі договору.

Але, як зазначається в літературі, свобода договору взагалі і свобода укладення договору зокрема не може бути абсолютною, оскільки людина, яка живе в суспільстві, не може бути абсолютно вільною. Вона повинна дотримуватись правил цього суспільства, щоб свобода однієї людини не порушувала свободи іншої.

Таким чином, закон встановлює певні межі свободи укладення договору, щоб вільне волевиявлення учасників договору не порушувало інтересів суспільства.

Тривалий час у нашій державі за планових засад економіки підставою укладення договору було волевиявлення, яке прямо або побічним шляхом було сформоване під впливом загальних планових завдань. Сьогодні підставою укладення будь-якого договору є вільне волевиявлення сторін, обумовлене свободою підприємництва та свободою договору. І якщо укладення того або іншого договору заплановано в майбутній діяльності фізичної або юридичної особи, плановість продиктована виключно суб’єктивними економічними потребами.

Цивільним законодавством України передбачений особливий порядок укладення договорів, які застосовуються переважно в сфері підприємництва та господарювання.

У вітчизняній літературі виділяються дві стадії укладення договору: направлення пропозиції про укладення договору (оферти) та прийняття цієї пропозиції адресатом (акцепт). Також існує думка про існування трьох стадій: направлення оферти, прийняття пропозиції про укладення договору (тобто акцепт) та отримання акцепту відправником оферта [7, с. 825]. Останній варіант здається більш справедливим, оскільки підкреслюється юридичне значення отримання акцепту оферентом.

Договори оренди певних видів майна належать до категорії договорів на приєднання. Такими є, наприклад, договір оренди майна державних підприємств, оскільки вимоги щодо змісту умов закріплено в Типовому договорі [1, с. 124] та інших нормативних актах. Відповідно, в офертах про договори оренди цілісних майнових комплексів або їх структурних підрозділів не має принципового значення наявність або відсутність істотних умов договору, оскільки вони визначені компетентними органами в нормативному порядку, чого не можна сказати про договір оренди транспортних засобів.

Договір на приєднання передбачає беззастережну згоду з запропонованим варіантом договору, який, як правило, міститься на формулярах, бланках та інших стандартних формах. Сторона, яка зацікавлена в укладенні такого договору, надсилає тільки пропозицію надати оферту, після чого отримує її та виконує роль акцептанта.

Щодо договору оренди транспортних засобів, то він, звичайно, може мати характер договору на приєднання, якщо акцепт буде беззастережним. Але, взагалі, складна технічна структура предмета договору та значний обсяг обов’язків сторін примушують сторони до ведення переговорів та поступового узгодження умов договору.

Враховуючи складну структуру змісту договору оренди транспортних засобів, оферта такого договору також має особливу форму. По-перше, з метою прискорення узгоджувального процесу разом з офертою надається проект договору в тому варіанті, який пропонує оферент. По-друге, особливістю укладення договору оренди транспортних засобів є наявність супроводжувального документа. Ним є акт прийому-передавання транспортного засобу.

Призначенням цього документа є надання повних якісних характеристик предмета договору, тобто транспортного засобу, крім того, в акті визначається технічний стан транспортного засобу на момент передавання орендарю. Наявність саме цього документа унеможливлює подальші суперечки щодо рівня придатності транспортного засобу.

Серед відносин найму (оренди) самостійне місце посідає договір найму (оренди) земельної ділянки, відносини щодо якого регулюються Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, а також Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV “Про оренду землі”, який спрямований на регулювання особливостей оренди земельних ділянок та іншими нормативно-правовими актами.

Договір найму (оренди) земельної ділянки відноситься до видів цивільного договору найму (оренди), а тому до відносин, не врегульованих спеціальними нормами, мають застосовуватись як загальні положення ЦК України щодо договорів, так і спеціальні — щодо договорів найму (оренди).

При цьому підтримується думка про те, що цивільним законодавством доцільно врегулювати майнові відносини, а земельним — закріпити правила про обмеження прав власників земель у сфері їх продажу, дарування, спадкування, міни тощо, з огляду на необхідність подальшого збереження цільового (сільськогосподарського) призначення надзвичайно цінних ґрунтів. Враховуючи це, слід зазначити, що предметом регулювання цивільного законодавства повинні бути відносини, які виникають безпосередньо між сторонами договору найму (оренди) земельної ділянки з питань істотних умов договору, передачі земельної ділянки, сплати орендної плати та припинення договору. Земельним законодавством повинні встановлюватись особливі умови надання у найм (оренду) земельних ділянок, використання землі, збереження її стану та відповідальності за порушення цих умов, тобто визначення особливих обов’язків сторін договору щодо дотримання цих умов.

Сутністю договору найму (оренди) є передача певного майна в тимчасове володіння й користування іншій особі.

Під договором найму (оренди) земельної ділянки, відповідно до ст. 792 ЦК України та ст. 13 Закону України від 6.10.1998 р. № 161-ХІУ “Про оренду землі” [10], розуміють договір, за яким наймодавець (орендодавець) зобов’язується передати наймачеві (орендарю) земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату, а орендар зобов’язується використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Аналогічне визначення поняття договору оренди землі запропоноване О.О. Кулінічем [15, с. 625].

Більш об’ємне поняття договору оренди земельної ділянки надано Н.В. Грищук, яка розглядає його як юридично оформлений документ, що посвідчує обов’язок орендодавця (однієї сторони договору) передати орендареві (другій стороні договору) за плату земельну ділянку у володіння та користування на певний строк [8, с. 147].

На думку Н.В. Ільницької, договір оренди землі — це окрема форма використання земельної ділянки, яка передбачає передачу, що оформляється нотаріально посвідченим договором, власником (державою, громадянином чи юридичною особою України) земельної ділянки у тимчасове строкове володіння та користування орендаря за плату для здійснення підприємницької чи іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції і доходів [3, с. 61].

Договір найму (оренди) земельної ділянки є двостороннім, строковим, оплатним, а також може бути як консенсуальним, так і реальним.

Зазначений договір є двостороннім, оскільки кожна із сторін цього договору (наймодавець та наймач, які в земельному законодавстві та в Законі України “Про оренду землі” названі як орендодавець та орендар) має взаємні права та відповідні обов’язки перед іншою стороною.

Відповідно до ст. 4 Закону України від 6.10.1998 р. № 161-ХІУ “Про оренду землі”, наймодавцями (орендодавцями) за договором найму (оренди) земельної ділянки є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Цей закон, як і ч. 7 ст. 93 ЗК України, акцентує на тому, що орендодавцями є саме власники земельних ділянок, які на власний розсуд відповідно до принципу свободи договору (ст. 627 ЦК України) мають право передати в найм (оренду) земельні ділянки.

За договором найму (оренди) земельної ділянки орендодавець зобов’язаний (ст. 24 Закону України від 6.10.1998 р. № 161-ХІУ “Про оренду землі”): передати в користування земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди; при передачі земельної ділянки в оренду забезпечувати відповідно до закону реалізацію прав третіх осіб щодо орендованої земельної ділянки; не вчиняти дій, які б перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою; відшкодувати орендарю капітальні витрати, пов’язані з поліпшенням стану об’єкта оренди, яке проводилося орендарем за згодою орендодавця; попередити орендаря про особливі властивості та недоліки земельної ділянки, які в процесі її використання можуть спричинити екологічно небезпечні наслідки для довкілля або призвести до погіршення стану самого об’єкта оренди.

Орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості грантів; додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються; своєчасного внесення орендної плати та інших прав, які сторони можуть передбачити в договорі оренди земельної ділянки.

Наймачами (орендарями) земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Орендар земельної ділянки зобов’язаний (ст. 25 Закону України від 6.10.1998 р. № 161-ХІУ “Про оренду землі”): приступити до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку; виконувати встановлені щодо об’єкта оренди обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором оренди землі; дотримуватися режиму використання земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; у п’ятиденний строк після державної реєстрації договору оренди земельної ділянки державної або комунальної власності надати копію договору відповідному органу доходів і зборів.

Орендар земельної ділянки має право: самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі; за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження; отримувати продукцію і доходи; здійснювати в установленому законодавством порядку за письмовою згодою орендодавця будівництво водогосподарських споруд та меліоративних систем. У зв’язку з цим пропонується ст. 25 Закону України від 6.10.1998 р. № 161-ХІУ “Про оренду землі” щодо прав орендаря на використання земельної ділянки взятої в оренду доповнити пунктом такого змісту: “Орендар земельної ділянки має право використовувати наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі у відповідності до свого цільового призначення”.

Задача

Батько і син Маленівські Станіслав і Михайло, відпочиваючи на лижній базі в горах, зранку відправились кататись на лижах, але на базу не повернулись. Пошукові заходи позитивних результатів не дали і їх знайти не вдалось.

Через два місяці дружина Михайла звернулась до суду з заявою про оголошення її чоловіка та його батька померлими, оскільки загальновідомо, що в день, коли вони пропали, в горах були зсуви снігу, від яких вони і могли загинути.

Яке рішення повинен прийняти суд? Яким чином відкриється спадщина, якщо суд задовольнить позовну вимогу і оголосить Маленівських Станіслава і Михайла померлими? Хто і після кого може бути закликаний до спадкування, якщо відомо, що на момент визнання їх померлими живими залишились непрацездатні мати, дружина і дочка Малечівського Станіслава, а також, крій дружини, син і дочка і внук Маленівського Михайла?

Відсутність фізичної особи або відомостей про неї в місці її постійного проживання (перебування) протягом тривалого часу породжує правову непевність. Це пов’язане, насамперед, з невизначеністю прав та обов’язків осіб, які перебувають з відсутньою особою в певних правовідносинах, а також невизначеністю долі її майна. Для подолання цієї ситуації законодавством передбачений механізм визнання особи визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою за наявності певних підстав.

Наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у разі смерті.

Однак, спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п’яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку з відкриттям спадщини.

У випадку оголошення особи померлою також припиняється шлюб.

Коли відкриється спадщина, то черговість на спадок має бути в такому порядку. У першу чергу право на спадкування за законом Малечівського Станіслава мають діти спадкодавця, мати померлогота дружина. До другої черги спадкоємців за законом законодавець відносить рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. Онуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом. 

Список використаної літератури

1. Актуальні питання оренди земельних ділянок: видання підготовлено групою експертів Асоціації “Земельний союз України” та Міністерства юстиції України “Юридичне забезпечення прав і можливостей бідних”. – К., 2012. – 47 с.
2. Земельний кодекс України. Науково-практичний коментар [текст] Станом на 1 березня 2013 р. / За заг. ред. В.І. Курило – К.: “Центр учбової літератури”, 2013. – 536 с.
3. Ільницька Н. Оренда як правова форма використання земель у сучасний період: поняття, особливості, юридична природа / Н. Ільницька / / Право України. – 2000. – № 8. – С. 60-64.
4. Тарасенко Л. Договір найму(оренди) транспортного засобу // Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2015. Випуск 61. С. 324—
5. Харитонов Є.О., Старцев О.В. Цивільне право України: підруч. Вид. 2, перероб. і допов. -К: Істина, 2007. 816 с.
6. Цивільне право України: Договірні та недоговірні зобов’язання: підруч. / С.С. Бичкова, І.А. Бірюков, Ю.О. Заіка та ін.; за заг. ред. С.С. Бичкової. 3-тє вид., змін, та доповн. -К: Алерта, 2014. 496 с.
7. Цивільний кодекс України. Постатейний коментар: у 2 ч. / кер. авт. кол. та відпов. ред. проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнецова. – К.: Юстиніан, 2006.
8. Цивільне право України. Особлива частина: підруч. / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової, Р.А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К: Юнікор Інтер 2010.
9. Мавліханова, Р. В. Виробничі кооперативи як суб’єкти цивільного права [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 “Цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право” / Р. В. Мавліханова. — X., 2005. — 19 с.
10. Вінник, О. Виробничий кооператив як різновид підприємницької організації [Текст] / О. Вінник // Предпринимательство, хозяйство и право. — 1998. — № 1. — С. 3-11.
11. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / О. А. Беляневич, О.М. Вінник, В. С. Щербина [та ін.] ; / за заг. ред. Г. Л. Знаменського, В. С. Щербина. — [3-тє вид., переробл. і допов.]. — К. : Юрінком Інтер, 2012. — 776 с.
12. Вінник, О. М. Виробничі кооперативи: правове становище і шляхи вдосконалення правового регулювання [Текст] / О. М. Вінник // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. — Юридичні науки. — Вип. 37. — К., 2000. — С. 16-21.
13. Суханов, Е. А О концепции развития законодательства о юридических лицах // Журнал российского права. — 2010 — №9 1. — С. 3-7.
14. Кучеренко, І. М. Правове регулювання діяльності виробничих кооперативів [Текст] / І.М. Кучеренко // Правова держава : щорічник наук. пр. Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Вип. 13. — К. : Юридична наука, 2002. — С. 153-160.
15. Аграрне право України [Текст] : підруч. / за ред. В. З. Янчука. — [2-е вид., перероб. та допов.]. — К. : Юрінком Інтер, 2000. — 720 с.
16. Коверзнев, В. О. Господарсько-правовий статус виробничих кооперативів: монограф. / В. О. Коверзнев. — К. : Слово, 2013. — 232 с.
17. Цивільне право [Текст] : підруч. : [у 2-х т.] / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін. ; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатеєвої, В. Л. Яроцького. — X. : Право, 2012. — Т. 1. — 656 с.
18. Петренко, В. С. Деякі аспекти визнання недійсними установчих документів // Актуальні проблеми держави і права. — № 33 (2007). — С. 267-269
19. Мавліханова, Р. В. Особливості статуту виробничого кооперативу [Текст] Р. В. Мавліханова // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. — 2004. — № 1. — С. 278-290.