Вступ

Є злочини проти людяності, що навіки вписуються в світову історію: геноцид вірменів в Османській імперії за часів Першої світової війни і Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, Голокост євреїв у Європі під час Другої світової війни та, звичайно ж, насильницька сталінська депортація сотень тисяч людей з політичних і етнічних міркувань. Існує чимало версій щодо дійсних мотивів Кремля стосовно примусового переселення кримських татар з їхньої історичної батьківщини – Кримського півострова до степів Центральної Азії, Сибіру й на Урал.

Сотні тисяч вигнанців, більшість з яких — люди похилого віку, жінки та діти, пройшли цей страшний шлях: в холодних смердючих вагонах, голоді й страху перед смертю та невідомістю.

Тільки в роки Другої світової війни та після неї щонайменше 2,5 мільйона громадян Радянського Союзу зазнали насильницької депортації, для деяких народів вигнання виявилося вічним. Громадське взяло участь у проекті, що об’єднав зусилля журналістів Азербайджану, Грузії, Латвії, Молдови, Росії та України. 

1. Депортації населення західноукраїнських земель у 1944–1953 рр.

У 1944 р. на західноукраїнських землях знову розпочалася «радянізація», що супроводжувалась масовими репресіями проти «ворогів народу». Складовою репресій були депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму.

Депортаційна політика радянської влади на західноукраїнських землях стосувалася, насамперед, членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, що підтримували український національно-визвольний рух. Нарком внутрішніх справ УРСР Василь Рясний зобов’язав обласні управління НКВС західних областей до 15 лютого 1945 р. провести облік усіх мешканців сільської місцевості віком від 15 років, оскільки саме селяни надавали значну допомогу підпіллю. Виселення проводились на підставі рішень і постанов союзних та республіканських партійних органів та НКВС. Зокрема, в наказі НКВС СРСР від 31 березня 1944 р. народний комісар внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія пропонував висилати на заслання «членів родин оунівців і повстанців після затвердження постанови, не чекаючи одержання рішення Особливої наради». Переселенню підлягали також усі неповнолітні члени сім’ї повстанця та його родичі. Відповідно до наказу НКВС СРСР № 601552 від 10 грудня 1940 р. усе майно депортованих конфісковували. 7 квітня 1944 р. вийшла директива НКВС СРСР № 130 про виселення сімей оунівців (19 тис. осіб) до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

15 квітня 1944 р. у штабі по боротьбі з ОУН та УПА м. Рівного Василь Рясний підготував інструкцію-вказівку про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля, що була терміново поширена по всіх районних відділах УНКВС-УМДБ західних областей УРСР. Відтак у кожному районі були складені списки сімей учасників національно-визвольної боротьби, яких потрібно виселити. Лише у Львівській області на виконання цієї директиви у жовтні 1944 р. були підготовлені списки на виселення 10 тис. 517 осіб. Вже через рік  у віддалених регіонах СРСР було близько 2 млн 230 тис. 500 спецпоселенців, серед яких – 20 тис. 800 оунівців[1].

27 листопада 1945 р. для захисту від акцій ОУН та УПА було прийнято спеціальну постанову про «очищення» від населення території навколо підприємств та доріг в радіусі 10-15 кілометрів. Секретарі обкомів партії складали та надсилали на затвердження секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову списки родин «бандитів і бандпособників», яких потрібно виселити. Зокрема, секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький у доповідній записці М. Хрущову запропонував «провести виселення з окремих сіл у віддалені місця Радянського Союзу 4 394 сім’ї в кількості 15 388 чоловік» [4]. Людей мали виселити з 405 населених пунктів. Примітки до цієї доповідної записки містили інформацію про близькість розташування населених пунктів до державного кордону, залізничних колій та автомагістралей, ліній урядового зв’язку, машинно-транспортних станцій, телеграфних і телефонних ліній, заводів, а також про акції українського підпілля по районах. Під час проведення виселення населення групи НКВС чинили терор і беззаконня: катування, побої, вбивства, розкрадання та підпали майна тощо.

У 1947 р. депортації населення продовжилися. Відповідно до постанови РМ СРСР № 3214 від 10 вересня 1947 р. виселяли насамперед «родини учасників банд ОУН, пособників учасників ОУН та членів їхніх родин, куркулів-націоналістів та їхні родини». Наймасштабнішою депортацією населення західноукраїнських земель у повоєнний час стала операція «Запад», проведена у жовтні 1947 р. Людей планували перевозити із 86 залізничних станцій західних областей України (за винятком Закарпатської). У Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі було утворено 6 збірних пунктів для прийому сімей «націоналістів» та відправлення їх звідти на спецпоселення[2].

3 жовтня 1947 р. генерал-лейтенант Василь Рясний затвердив «план заходів МВС СРСР по перевезенню спецпереселенців із західних областей УРСР». Спочатку планувалось депортувати 75 тис. осіб (25 тис. сімей). Згодом МДБ СРСР збільшило планову цифру до 100 тис. осіб. Для проведення виселення був утворений оперативний штаб, який очолив комісар міліції 2-го рангу М. Дятлов. З 15 жовтня штаб дислокувався у Львові, куди зі східних областей прибували оперативні працівники. Депортованим дозволяли брати із собою найнеобхідніші предмети, дрібний господарський реманент, продукти харчування. Для кожного була встановлена норма харчування з розрахунком на добу: 500 г хліба, 60 г риби, 10 г жирів, 10 г цукру. Виселення здійснювали 13 тис. 592 працівники каральних органів. До акції  залучили комсомольський та партійно-господарський актив.

До списків осіб на виселення, поспіхом складених секретарями сільрад, потрапило багато осіб, що не були близькими родичами повстанців. За матеріалами справ, заведених на повстанців, «підривна» діяльність їх родичів часто взагалі не була встановлена. Для уникнення нападів з боку частин УПА війська МДБ патрулювали дороги, перехрестя та залізничні станції. Деякі сім’ї, попереджені підпіллям напередодні депортації, сховались у лісах. До акції з виселення було залучено гужовий транспорт та автотранспорт, засоби зв’язку. Депортація завершилася 26 жовтня 1947 р. Із 7 західних областей України у 44-х залізничних ешелонах було вивезено 77 тис. 791 особу (26 тис. 332 сім’ї), з них 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 441 жінку, 22 тис. 279 дітей[3]. Серед виселених родин переважали селяни-середняки – основа традиційної господарської структури західноукраїнського села. Станом на 1 січня 1948 р. їх розселили в різних регіонах СРСР: Омська область – 4 тис. 370 сімей, Казахська РСР – 3 тис. 133 сім’ї, Молотовська область – 2 тис. 991 сім’ю, Челябінська область – 2 тис. 788 сімей, Іркутська область – 1 тис. 924 сім’ї, Красноярський край – 536 сімей, Читинська область – 453 сім’ї. Депортовані працювали у вугільній промисловості, на підприємствах, лісозаготівлі та в сільському господарстві[4].

У 1948–1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, яких радянська влада вважала головною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. Виселяли «куркулів», які підтримували ОУН та УПА й не хотіли вступати до колгоспів. Загалом протягом 1949 р. у віддалені райони СРСР із Львівської та Станіславської областей було депортовано 1 тис. 524 сім’ї «злісних саботажників» колгоспного будівництва [8]. 27 квітня 1950 р. Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про підготовку документів щодо виселення родин оунівців і зміну існуючого порядку комплектування груп охорони громадського порядку», відповідно до якої передбачалося додатково депортувати 182 тис. 543 особи – «учасників банд націоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин, а також 12 тис. 135 куркулів [9]. 23 січня  1951 р. з’явилась постанова Ради міністрів СРСР №189-88 сс «Про виселення куркулів із сім’ями з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР». Станом на 7 серпня 1951 р. із Західної України планувалося виселити 1 тис. 240 «куркульських» господарств (4 тис. 641 осіб) [10]. За даними 9-го управління МДБ СРСР, станом на 1 січня 1953 р. на обліку в спецпоселеннях перебувала 1 тис. 445 «куркулів», депортованих із західноукраїнських земель в 1951 р. [11]. Відповідно до постанови Ради міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 4 квітня 1951 р. майно депортованих підлягало конфіскації, частково ним сплачували державні зобов’язання перед іншими суб’єктами, частину передавали безкоштовно колективним господарствам для постійного користування. На поч. 1950-их рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв’язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.

Виселені сім’ї мешкали у непристосованих для життя приміщеннях. Людям не вистачало одягу та взуття, вони були виснажені через недоїдання та важку працю. Усі ці фактори, а також складні кліматичні умови спричинили високу смертність серед населення.

Правове становище депортованих визначалось постановою РНК СРСР № 35 від 8 січня 1945 р. Найголовнішими обов’язками були «суспільно корисна праця» та перебування в межах району розселення під наглядом комендатури НКВС. Переїзд до іншої області чи регіону СРСР був категорично заборонений. Як правило, спецпоселенців підселяли в будинки до місцевих жителів «за рахунок ущільнення». Найкращі фахівці з числа депортованих в 1-ій пол. 1950-их рр. змогли отримати кращу роботу та житло, однак загалом матеріально-побутові умови депортованих залишались незадовільними.

Діти та підлітки мали право навчатися у місцевих школах та вищих навчальних закладах. Після досягнення повноліття вони отримували паспорти з відміткою про обмеження в правах. Дорослі працювали у вугільній, лісовій та паперовій промисловостях, на місцевих підприємствах та в закладах міністерства промбудматеріалів[5].

Наприкінці 1940-их рр. у зв’язку із активним спротивом «радянізації» західних областей УРСР режим утримання спецпоселенців став значно жорсткішим. Серед депортованих були діти до 5 років, інваліди війни, люди похи­лого віку, колгоспники. Якщо родини «оунівців» у 1944–1946 рр. виселяли на спецпоселення на 5 років, то в 1947–1949 рр. – на 8-10 ро­ків та довічне поселення. У 1949 р. термін заслання депортованих 1944 р. родин закінчувався, проте, «враховуючи складну обстановку в західних областях УРСР», їх було вирішено залишити на місцях поселення довічно. 6 квітня 1950 р. на оунівців, що були на поселенні про­тягом 1944–1949 рр.,  поширювалась дія указу від 26 листопада 1948 р., відповідно до якого за втечу з місця обов’язкового та постійного поселення депортованому загрожувало 20 років каторжних робіт.

З поч. 1950-х рр. до центральних відомств надходило багато скарг про обмеження прав людей. Цю проблему почали більш ретельно вивчати після смер­ті Йосипа Сталіна в березні 1953 р. У квітні-травні 1953 р. МВС СРСР здійснило підготовчу роботу для масового звільнення спецпоселенців. Однак через арешт Л. Берії цього не відбулося. Натомість постанова Ради міністрів СРСР від 5 липня 1954 р. «Про скасування деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців» звільняла зі спецпоселення громадян, виселених за «антигромадський і паразитичний спосіб життя» у сільському господарстві. Водночас визнавалося передчас­ним звільнення з-під нагляду органів МВС СРСР «оунівців, бандитів і пособників бандитів» та їхній сімей, які були вислані із Західної України, сімей «куркулів», висе­лених протягом 1945–1952 рр. Відповідно до прийнятого документу з обліку спецпоселень були зняті діти до 16 років і діти старші цього віку, які навчалися. Усі депортовані отримали право вільно пересуватися в межах відповідної області чи краю (без зміни постійного місця проживання). Якщо раніше спецпоселенці повинні були відзначатися у спецкомендатурах щомісячно, то згідно з прийнятою постановою – щорічно[6].

13 червня 1954 р. був скасований указ від 26 листопада 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постій­ного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни». Відповідно до цього документу за втечу виносили вирок до 20 років каторжних робіт. Реальне звільнення депортованих «членів сімей оунівців» розпочалось тільки після виходу постанови Ради міністрів СРСР від 15 травня 1956 р. «Про скасування обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських і білоруських націо­налістів, звільнених від заслання на поселення».

2. Депортації народів Криму в роки Другої світової війни

Висвітлюючи історію депортацій народів Криму, дослідники не завжди вірно кваліфікують подібний злочин сталінської влади. Головним чином це стосується ототожнення сталінських депортацїй виключно із проявом політики геноциду. Однак, у даному випадку таке трактування депортацій не є об’єктивним з наукової точки зору, оскільки політика геноциду спрямована на фізичне винищення етносу. А це, як відомо не входило до планів Сталіна та його оточення. Тому, у цьому конкретному випадку більш правомірним було б застосування терміну “етноцид”, який пов’язується з політикою позбавлення конкретного народу його етнокультурної особливості (етнічної території, мови, культури та самосвідомості).

Першими зазнали гонінь представники німецької нації. На початку війни в 1941 році. 14-го серпня 1941 р. Директивою Ставки Верховного Головнокомандування №00931 “Про формування та завдання 51-ї Окремої армії” Військовій раді цієї армії було наказано негайно звільнити територію Криму від “німців та інших антирадянських елементів”. Таким чином, усе без винятку німецьке населення півострова без детального розгляду та аналізу і підстав для видання такого наказу було автоматично перетворене у ворога радянської влади[7].

Повернення у Крим радянської влади ознаменувалося розгортанням масштабних депортацій частини місцевих етносів, яких сталінська влада звинуватила у пособництві гітлерівцям. Насамперед, подібні звинувачення були висунуті проти кримських татар .Так, ще у 1942 р у доповіді керівників радянським партизанським рухом у Криму А.Мокроусова і С.Мартинова зазначалося: „У переважній своїй масі татарське населення у передгір’ях, гірських селищах налаштоване профашистські”. А командир Бахчисарайського партизанського загону Чорний у 1942 р. у доповідній записці повідомляв:”…у боротьбі з партизанами, яку організувало німецьке командування, татарське населення виявилося найбільш активним». І хоча звинувачувальний тон подальших повідомлень було дещо пом’якшено, а принцип ототожнення усього кримськотатарського населення з „ворогами і зрадниками” було відкинуто, це жодним чином не вплинуло на остаточне рішення сталінського керівництва депортувати кримських татар .

11 травня 1944р. ДКО СРСР постановою №5859сс наказав НКВС СРСР виселити з території Криму усіх татар в Узбецьку РСР. У постанові усіх без виключення кримських татар було звинувачено у різних формах співробітництва з фашистами, в утисках нетатарського населення Криму та у прагненні відторгнути Кримський півострів від СРСР.

Вранці  18 травня 1944  року силами НКВС розпочалася депортація кримських татар з батьківщини. За офіційними даними було виселено 183 155 осіб, головним чином в Узбекистан; невеликі групи татар було виселено в Казахстан, Таджикистан та в Росію. За наслідками депортації загинуло, за різними даними, від 15 до 46% татар.

Формальною причиною депортації, проведеної Народним комісаріатом внутрішніх справ СРСР за постановою Державного Комітету Оборони СРСР №ГОКО-5859 від 11 травня 1944 року, були оголошені факти співпраці значної частини кримськотатарського населення з німецькими окупантами, дезертирування із Червоної армії, боротьба з радянськими партизанами. Депортація розпочалась на світанку 18 травня і закінчилась о 16-00 20 травня – на збори давалось від кількох хвилин до півгодини, після чого людей вантажівками відвозили на залізничні станції, звідки ешелонами під конвоєм відправляли до місць заслання. Тих, хто не міг йти, розстрілювали на місці. Під час транспортування тримали впроголодь, а померлих ховали вздовж залізничних колій або просто скидали з вагонів[8].

За офіційними даними за два с половиною дні було виселено 183 155 осіб, з яких у дорозі померло 191. Депортація не торкнулась справжніх колабораціоністів – більшість з них була евакуйована в Німеччину, а ті, хто залишився на батьківщині, були виявлені органами НКВС у квітні-травні 1944 року і віддані під суд. Депортовані були і ті кримські татари, які повернулись в Крим із евакуації після відходу німців, а також ветерани війни – до 1946 року близько 9 тисяч з них, навіть ті, хто мав високі урядові нагороди, були вислані (в тому числі 254 офіцери); найвідоміші з ветеранів, такі як двічі Герой Радянського Союзу льотчик Амет-Хан Султан, не були депортовані, але отримали заборону на проживання в Криму.

Насильницьке переміщення кримськотатарського народу зі споконвічної Батьківщини до Середньої Азії та інших регіонів СРСР супроводжувалося його тотальним пограбуванням. Фактично конфіскувалося усе рухоме й нерухоме майно переселенців. Відповідно до постанови ДКО від 11 травня 1944 р. кожній родині дозволили взяти із собою лише «особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд та харчі в кількості до 500 кг». У результаті депортації у кримських татар було вилучено: понад 80 тис. будинків, понад 34 тис. присадибних будинків, близько 500 тис. голів худоби, всі запаси продовольства, насіння, саджанців, корму для домашніх тварин, будівельних матеріалів, десятки тисяч тон сільськогосподарської продукції. Ліквідовано 112 особистих книгозбірень, 646 бібліотек у початкових і 221 у середніх школах. В селах перестали діяти 360 хат-читалень, у міста і райцентрах – понад 9 тис. шкіл і 263 клуби. Були закриті мечеті в Євпаторії, Бахчисараї, Севастополі, Феодосії, Чорноморському та в багатьох селах. На місце виселених кримських татар на півострів прибули переселенці з України, Воронезької, Брянської, Тамбовської, Ростовської областей РФ – загалом 17 тис. 40 сімей

У червні з Криму були виселені вірмени, греки та болгари. До 1948 року були перейменовані понад 80% населених пунктів Криму, які мали татарське походження.

Значна кількість депортованих (за оцінками – від 15 до 46%) померла від голоду і хвороб у першу ж зиму 1944-45 років. Їх не торкнулась беріївська амністія 1953 року і до 1956 року вони мали статус спецпоселенців без права залишити місце проживання під страхом кримінальної відповідальності. На відміну від інших депортованих народів, які повернулись у рідні землі до кінця 1950-х років, кримські татари формально отримали таке право лише в 1974 році, а фактичне – в 1989-у, коли Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і визнала її незаконною і злочинною.

Станом на 2013 рік в у Криму проживає близько 260 тисяч кримських татар; багато їх поселилось у прилеглих областях України (Херсонщина) та Росії (Кубань). Ще близько 150 тисяч кримських татар проживає в Узбекистані, до півмільйона – в Туреччині, кілька десятків тисяч – в Болгарії та Румунії[9]. 

Висновки

Друга Світова війна призвела до чисельних людських та матеріальних втрат, руйнувань в економічному секторі, катастрофічно вплинула на генофонд української нації. Але не варто забувати й про долю тих народів тодішньої України, яких було примусово виселено з їх домівок радянською владою. Тисячі представників різних національностей були насильно вигнані з своєї Батьківщини. Подібні переселення етносів були проявом злочинної політики етноциду, яка застосовувалася в Україні і сталінським і гітлерівським тоталітарними режимами. В 1943—1944 роках були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, кримських татар, ногайців, турок-месхетинців, понтійських греків — в основному за обвинуваченням в колабораціонізмі, поширеному на весь народ.

Я вважаю, що прецедент депортації корінних народів Криму – це один із багатьох злочинів радянської влади. Навіть якщо брати усі жахи двадцятого сторіччя, то насильницьке переселення фактичного безправного корінного населення Кримського півострова не може залишитися непоміченими.

За даними МВС України, протягом 1944–1952 рр. із західних областей України було депортовано 65 тис. 906 сімей (203 тис. 662 особи), в т. ч. членів родин учасників «банднаціоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин – 182 тис. 543 особи, «куркулів» з родинами – 12 тис. 135 осіб, єговістів, колишніх військово­службовців армії Андерса з їхніми родинами – 8 тис. 984 осіб. Їхнім місцем призначення стали віддалені регіони Уралу та Сибіру. Багато з них додому так і не повернулося.

Після смерті Й. Сталіна масові депортації припинилися, однак скасування правових обмежень для депортованих тривало до 1956 р. Повоєнні депортації на західноукраїнських землях мали «антинаціоналістичне» забарвлення і яскраво виражений етнічний характер. Примусові виселення населення західноукраїнських земель пришвидшили колективізацію, підірвали соціальну базу українського руху Опору, змінили етнічну та соціальну структуру регіону.

Список використаної літератури

1. Білас І. Г. Карально-репресивна система в Україні. 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х кн. – К.: Либідь. – Військо України, 1994.– Кн. 2. – С. 502–514.
2. Білас І. Г. Карально-репресивна система. – Кн. 2. – С. 283.
3. Бугай М. Ф. Депортації населення України (30-50-і роки) // Український історичний журнал. – 1990.– №11.– С.20.
4. Веселова О. Українське суспільство під пресом тоталітарної ідеології (1945-1953 рр.) // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2: ХХ століття / Міжнародна асоціація україністів. Відповідальні редактори: С. Кульчицький, В. Даниленко. – Одеса, Київ, Львів, 1999. – С. 541–549.
5. Винниченко І. І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. – К.: Рада, 1994. – С. 11.
6. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах. 1946-1947 рр. – Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіан «Місіонер», 1998. – Т. 2. – С. 26.
7. Надольський Й. Е. Депортаційна політика сталінського тоталітарного режиму в Західних областях України (1939-1953). – С. 108.
8. Надольський Й. Е. Депортаційна політика сталінського тоталітарного режиму в західних областях України (1939–1953). – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Л. Українки, 2008. – С. 185.
9. Надольський Й. Е. Депортаційна політика сталінського тоталітарного режиму в західних областях України (1939–1953). – С. 67.
10. Надольський Й. Е. Депортаційна політика сталінського тоталітарного режиму в західних областях України (1939–1953). – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Л. Українки, 2008. – С. 67.
11. Чорна книга України: зб. документів, архів. матеріалів, литсів, доп., ст., досліджень, есе / Упоряд., ред. Ф. Зубанича; передм. В. Яворівського. – К.: Вид. центр «Просвіта», 1998. – С. 379.